Наталя Кравчук, Григорій Сподарик ■ КУЛЬТУРА ■ №21 2016-05-22
В інформаційних матеріалах пишуть: «відомий польський оперний співак», не згадуючи про українську сторону його біографії. Однак Володимир Денисенко, про якого тут говоримо, ніколи не відмовлявся від своєї ідентичності.
Неначе фенікс
Володимир Денисенко 25 травня відзначатиме достойний ювілей: 85-річчя життя. Він навпереміну проживає то у Варшаві, то у своєму сільському домі за кілька десятків кілометрів від столиці. Під час зустрічі з журналістами «Нашого слова» до дружини Реґіни звертається не інакше, як «мила». Гордиться сином Ярославом – професійним фотографом і внучками. Отримавши до рук світлини з архіву редакції, радіє, згадуючи пісню «Рідна мати моя». Він виконував її з іншим відомим співаком – Бернардом Ладишем. До цього були спільні виступи з хором «Журавлі», шевченківські концерти, ІІ Фестиваль української культури в Кентшині та десятки інших заходів. Автор статті в «НС» 1968 р. дякує В. Денисенкові за чудовий виступ на Кобзаревому святі у Щецині. «Своїм голосом співак возвеличував українців у Польщі в часи їхньої духовної скрути, вселяв у їхні серця незламну віру в життя народу та творчо відроджував його, оздоровлював, немов легендарний чарівний фенікс» – так, у свою чергу, про В. Денисенка у спогаді пише Ярослав Стех. Пан Володимир у своєму варшавському помешканні відспівує, зокрема, рядки «серце моє трудне, що ти бажаєш, що тебе болить… ».
Прожиті роки невблаганно позначаються на людському голосі, але в цьому випадку навіть необізнаний почує відлуння колишньої могутності. А вона бриніла у 1950–80 роки на сценах оперних театрів Варшави, Битома, Вроцлава та знов у Великому театрі у Варшаві. Відомі оперні партії співака: кардинал («Дочка кардинала» Ф. Галеві), Макбет (однойменна опера Дж. Верді), Борис Годунов (однойменна опера М. Мусоргського), стольник, Збіґнев («Галька», «Зачарований замок» С. Монюшка) тощо. У закордонних ґастролях були виступи перед українською діаспорою у США та в Канаді (1980 р.). Тамтешні українські середовища, як і ті у Франції, чи подружжя Ірини та Богдана Боберських у Варшаві пан Володимир до сьогодні приємно згадує і передає теплі вітання. Він тоді повернувся з Америки, хоч переконували його залишитися. У Польщі починався воєнний стан. Директором варшавської опери став генерал Сатановський, який намагався керувати артистом і змушувати до конкретних інтерпретацій ролей: «Він знав також, що я українець, яких він просто не любив», – уточнює В. Денисенко причини виходу на пенсію у 50-річному віці та в силі артистичних можливостей. На додачу тодішній державний апарат пробував зробити зі співака секретного співробітника. Не погодився. Безпеці, як розповідав у інтерв’ю для «НС» 2001 р., пояснив, що він – алкоголік і просто «зразу все виляпає».
Батько
Служба безпеки хотіла дізнатися від співака про місце перебування його батька Івана Денисенка, який на той час жив у Сполучених Штатах. Інтерес до цієї людини успадкували від більшовиків. Ті не лише розшукували Денисенка-старшого, але й намагалися його вбити. Не передбачували кращої долі для офіцера армії УНР, який брав участь у Варшавській битві проти більшовиків. До цього перед вступом у ряди Семена Петлюри батько співака жив за Дніпром і їздив над Чорне море торгувати, зокрема, з турками. Пан Володимир гордиться боротьбою батька за самостійну Україну. Попри інтернування та примушування до польського громадянства, він цінує також маршалка Юзефа Пілсудського за те, що створив петлюрівцям умови до життя у Польщі. Почувши про місцеву православну громаду, І. Денисенко вибрав місто Сосновець. Там пізнав Марію Степанець, з якою одружився. Це по мамі, яка співала в церковних хорах, майбутній оперний співак успадкував музичний талант. Свою кар’єру також починав від церковних хорів і співу на перервах у будівельній школі. Таку освіту обрав, не маючи свідомості, як розвинеться його співучий хист. У молодості був керівником однієї з будівельних інвестицій у Домброві-Гірничій.
Пан Володимир відзначає, що його мати була з українського роду, проте виростала в імперському поневоленні, де багато хто не усвідомлював, що таке Україна та український народ. Інакше було з батьком, якого згадувані більшовики під час ІІ Світової війни примусили втікати з Польщі. Убити його ще спробували в американському таборі на території Німеччини, від чого оберіг петлюрівця американський солдат. Втеча й еміґрація розлучили батька з сином назавжди, а також з дружиною. Уже ніколи не побачились і не поговорили. Про долю батька Володимир дізнався щойно у 90-ті роки. На запитання, як зберіг українство у непрості часи, коли воно могло бути перешкодою у професійному житті, відповідає: «Так це робиться, як мається такого батька». Батько до сина звертався виключно українською мовою. Вона сьогодні на устах пана Володимира. Це результат тодішніх розмов і короткого шкільного навчання, коли сім’я проживала в окупованому Кракові. «Він має несамовите почуття української ідентичності, яку, мабуть, отримав разом з батьківською кров’ю, – відзначає пані Реґіна, додаючи: – За роки, коли я його знаю, все українське є свіже, гаряче і найважливіше у житті».
Наспівався
Лише раз подружжю вдалося відвідати рідну Денисенкову Україну. Це була кінцівка 60-х рр. «Директорка в Київському музеї цінностей України, коли почула прізвище, відразу почала розмовляти зі мною українською. Вона показала нам добре збережені останки скіфської княгині, які щойно відшукали і яких ніхто ще не бачив», – згадує пан Володимир. Так само тоді попливли Дніпром до Канева. Пан Володимир добре наспівався з пасажирами на кораблі. Як згадує пані Реґіна, коли люди почали якусь пісню, то він її знав і продовжував. До готелю вже не повернувся – люди забрали додому, пригостили, співали. Там, у Києві, співак постійно підходив на вулиці до перехожих і не одного бентежив своєю зачіпкою, яка звучала: «Вибачте, у мене таке запитання: чому ви говорите російською? Чи тут є українці?». Натомість уже в російському Іркутську вдалося зустріти людей, які прекрасно говорили українською. Це були нащадки переслідуваних імперією українців. Збережена ними пам’ять, пластична і виразна, як згадує пані Реґіна, включала й жахіття Голодомору та відібраних колосків збіжжя. Тут Денисенки своїм співрозмовникам розповіли про щойно побачену Україну.
Сьогодні пан Володимир говорить, що помалу готується «піти на другу сторону» і дуже вдячний за все прожите: «Я маю велику сатисфакцію, що ніколи не просив про виступи, тільки отримував запрошення, – відзначає співак, додаючи: – Я хотів співати і мені постійно вдавалось це робити з приємністю». Він переконаний, що всі, у кого є голос, не повинні приховувати таланту. Спів дає доброту і людяність, у ньому виливаються душа і думки. Пані Реґіна згадує, що чоловік завжди легко вивчав музику, проте гірше було з текстами. Початки фраз часто приклеював на реквізити. Одного разу хтось перекрутив підказки: «Було багато забави, коли він спочатку мусив повернути назад ці папірці, а щойно потім співати», – згадує пані Реґіна. Абсолютний слух її чоловіка проявлявся й у тому, що після кількох хвилин прислуховування до невідомої собі французької мови безпомилково зміг повторити почутий текст. У Берліні так заспівав, що директор опери вже за обідом довго не сприймав факту, що гість не володіє німецькою.
Робити добро
Пан Володимир має свої міркування щодо польсько-українських відносин. В оточенні найчастіше зустрічався з прихильністю до своєї ідентичності. Однак має претензії до поляків, бо коли критикують УПА, то забувають про чинені пацифікації православного населення 1938 р.: «Батьки повинні виховувати молодих поляків та українців у такому дусі, щоб вони вже ніколи не були одні для одних ворогами». Це, в оцінці В. Денисенка, запорука добрих майбутніх відносин. Обидва народи мають темперамент, люблять побрязкотіти шаблею і піддаються політиці. Однак цю польсько-українську вибухову суміш завжди можна збалансувати. Саме так є весь час, за словами пані Реґіни, в подружжі Денисенків. Вони в сучасну Україну вже радше не поїдуть, але слідкують за подіями, мають інформації з перших уст, читають пресу, переживають за державу, яка захищається від аґресії.
Пан Володимир бачить подібну людську глупість, яка колись зіштовхнула поляків та українців: «Я завжди кажу, що люди повинні робити один одному добро, а не дурниці. Відповідь злом на зло ніколи до доброго не доводить», – підсумовує співак. На думку Денисенків, сучасність має і позитивні фактори. Один з них – це те, що до Польщі потрапляє щораз більше української молоді та українських фахівців. Це ефективний спосіб блокування дурості в людських головах. ■
