Григорій Купріянович, член Спільної комісії уряду та національних і етнічних меншин ■ ПОГЛЯД ■ №30, 2015-07-26
З перспективи Спільної комісії… (7)
Міжнародний моніторинґ за дотриманням прав національних меншин включає візити експертів міжнародних установ, які на місцях у спілкуванні з найбільш зацікавленими (тобто представниками меншин) вивчають реальний стан справ. Нещодавно Польщу відвідували експерти Ради Європи, які досліджують виконання Польщею постанов Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин. Про саму хартію і дискусії довкола другої доповіді з її реалізації Польщею згадувалося вже в рамках цього циклу. Нещодавній візит європейських експертів був черговим важливим елементом процесу моніторинґу і підготовки рекомендацій, які має згодом схвалити Комітет Міністрів Ради Європи. Вони включатимуть вказівки, в яких сферах держава не виконує достатньо постанов хартії і що ще повинна в цій сфері зробити.
Зустріч
Експерти Ради Європи провели ряд зустрічей, під час яких ознайомилися з позицією окремих меншин щодо виконання Польщею постанов хартії і реальним станом мов меншин. Однією з них була зустріч з представниками носіїв української мови. Українську громаду в Польщі на зустрічі з експертами представляла п’ятиособова делеґація. До її складу ввійшли особи з різних українських середовищ: Андрій Артем’юк – голова Союзу українців Підляшшя, Юрій Місіюк – журналіст з Підляшшя, який готує передачу «Український перегляд» у Білостоцькому телебаченні, Ольга Кожушко-Павеляс – юристка, включена в організування української освіти у Варшаві, а також обидва представники української громади у Спільній комісії уряду і меншин – Петро Тима та автор цього матеріалу.
Під час зустрічі кожний з наших представників вказав на ті питання, які зі своєї перспективи і досвіду вважав найвагомішими. В ході розмови з’являлися різні виміри і перспективи: від загальних питань, через освіту, медіа до можливості присутності української мови в публічному житті. Європейські експерти ставили ряд детальних запитань, очікуючи поглиблення окремих тем. Загалом представники української громади старалися дати можливо повну й різноманітну картину ситуації української мови в Польщі.
Специфіка
Основним фактором, який необхідно врахувати при аналізі стану української мови у Польщі, є розпорошеність її носіїв на території держави, що є наслідком державної політики 40-х років ХХ ст. Не менш важливим є те, що в Польщі є території, де українська мова була мовою корінного населення, проте зараз її носії є там одиницями. Ті фактори треба брати до уваги, якщо має бути формована мовна політика, яка створить реальні можливості функціонування мов меншин, а в даному випадку – української.
Підляшшя
Особливим у масштабі Польщі є випадок Північного Підляшшя, де українська мова у своїх діалектних архаїчних формах досі компактно збереглася в натуральному середовищі. Проте в цьому реґіоні більшість україномовного населення та його нащадків не має сформованої національної ідентичності, яка випливала б з етнічно-мовного походження (тобто української). Навпаки – носіїв підляських говірок роками переконували, що їхня мова – білоруська. З іншого боку, відбувається стимульований державою процес швидкої асиміляції (зокрема молодого покоління) до польської мови і культури. Функціонування в умовах домінації іншої мови і культури, без сформованої ідентичності та в реаліях ґлобалізації веде прямим шляхом до зникнення української мовної стихії на Північному Підляшші, проте держава не помічає цієї проблеми.
Дуалізм
У політиці Польщі у відношенні до мов меншин можна помітити своєрідний дуалізм. З одного боку, розбудовані юридичні ґарантії статусу мов і культур меншин, існують установи, які займаються цими питаннями, а на збереження мов і культур меншин призначені державні фонди. Проте, з іншого боку, нерідко ті ґарантії і дії мають лише теоретичний характер і вони часто неефективні. Реально вони не спрацьовують і нерідко не міняють фактичної ситуації мови й культури меншин. У випадку української мови характерним прикладом може бути записане у законах право меншини користуватися своєю мовою як допоміжною в публічних установах чи введення назв місцевостей мовою меншини. Теоретично носії української мови таке право мають, але практично його не можуть використовувати.
Брак почуття відповідальності
Складається враження, що держава лише формально виконує свої зобов’язання. Гарно звітує і старається показати прекрасний образ своїх дій, щоб створити добрий імідж держави. Проте на практиці не відчувається з боку державних органів реального почуття відповідальності за долю мов і культур меншин. Державні органи стоять на позиції, що – в найкращому випадку – їхнім завданням є лише не допускати до дискримінації мов меншин та підтримати окремі дії їхніх носіїв, що служать збереженню цих мов. Немає в польських державних структурах стратегічного мислення про ці мови як про цінний елемент загальноєвропейської спадщини, який незабаром щезне в умовах асиміляційних процесів і тиску панівної культури та мови, якщо не дістане потужної підтримки з боку держави. Не відчувається належного зацікавлення і піклування з боку держави долею мов і культур меншин.
Що далі?
Потрібно усвідомити державній владі Польщі, що ситуація української мови в Польщі – це не лише проблема українців, які є громадянами РП і для яких вона є рідною. Зникнення живої української мовної стихії на території держави – це також зубожіння культурної спадщини Польщі, це зубожіння культурної спадщини європейського континенту. Саме така логіка Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин, метою якої є збереження мовної спадщини Європи.
