Ігор Горків ■ ПОГЛЯДИ ■ 2011-07-07
Якось так склалося в історії українського народу, що дуже часто замість ділити і володарювати, ми самі ставали жертвами розділів і чужого панування. Як би воно не звучало, але це тривало століттями. Усі, хто перебував на нашій території, наводили свої порядки. Не тільки адміністративні. Відповідний лад намагалися завести і в наших головах, щоб ми думали, жили, пам’ятали так, як комусь це вигідно.
Багатолітня робота над нашими мозками мусила принести плоди. Коли глянути на сучасну Україну, то доказів довго шукати не треба. Сталося так, що від лицарів, козаків, нас з немалим успіхом переробляли на рабів. Раб – це людина, яка потрапила в економічну, політичну залежність, яка втратила свободу дій. Проте існує гірший прояв рабства – рабство душі, яке добровільне. Тобто коли людина свідомо поневолює і принижує себе, паплюжить і дозволяє паплюжити рідне, дозволяє керувати собою на шкоду власного народу. Звичайно, серед українців – “і мертвих, і живих”, – не бракує тих, які з рабством боролися і за це від рабів страждали. Перед ними – шапки з голів!
Чиї ми нащадки? Кожен народ має свою історичну пам’ять. У ній – події, які домінують, які часом, а то і взагалі, не згадуються. Можуть бути сумні чи радісні. Пам’ять про них – це один з факторів, який визначає те, яким є народ. Якщо народ рабський, то буде згадувати тільки сумні події. Мій друг написав, що одна з найбільших наших проблем, – те, що більшість українців – це нащадки жертв Голодомору, а не героїв Крут (українські Термопіли 1918 р.). Ми як українці здебільшого згадуємо сумні події. Так-так, у наших жилах пливе козацька кров. Тільки проблема в тому, що козак, який сидить у нас, – це не той воїн, відвагою якого захоплювалися французи чи іспанці, який підкорив собі Чорне море, який бився до останнього. Наш “внутрішній козак”, – це істота слізлива, яка склавши руки сидить на березі Дніпра і плаче, що всі нас мучили й на нас нападали. Час від часу заспіває пісеньку про клятих, навіть не ворогів, а воріженьків. І це не тільки в Україні. Наш козак плаче на березі Сяну і постійно живе 1947-м. Я не кажу забувати про злочин акції “Вісла”. Про нього забути не можна, про нього слід пригадувати і настільки, наскільки можна, зупиняти його, – бо він триває. Але не може бути так, що не йдемо вперед, бо нас завжди зупиняє 1947 р. Нас загнали у вагони і ми з них вийти не хочемо. І саме про це йшлося, щоб ми сиділи у своїй хаті скраю і весь час думали про те, що нам хребет переламали. Страшно, бо нерідко 1947-й зупиняє покоління, які його не пам’ятають…
Мазохізм. Коротко кажучи, це такий стан, коли людина радіє, як її б’ють. Маємо чимало таких мазохістських ситуацій. Наприклад, мазохізм виборів. Голосуємо за того, хто нас відверто не любить і бачить у нас ворога, а ми даруємо свої голоси, бо він такий релігійний, бо про віру говорить і часто виступає в певному радіо. Водночас не бачимо чи бачити не хочемо того, що його поведінка, спосіб діяння набагато менше християнський від того, який про свою релігійну приналежність не кричить і її не використовує в політичній боротьбі. Це не виборча аґітація, але звичайний аналіз. Повернення Народного дому стало можливим, коли влада в руках саме тих, а не інших людей. Це важливий сиґнал. Так само, простіть, але присутність одного українця в правій партії, яка національних меншин не поважає (а думає, що оці 1-2% – це загроза) не змінить ставлення цієї сили до нас! Навпаки, ця партія буде мати виправдання і скаже: “чого ви кричите, тож у наших рядах ваша людина, вона представляє ваші інтереси, і це доказ того, що ми відкриті і хочемо добра всіх наших громадян”. Ми любимо, коли по нас б’ють, бо тоді з дикою насолодою сідаємо над “Сян” і в його прекрасні і споконвічні береги вливаємо свої гарячі українські сльози. Рабські сльози. Тоді маємо про що говорити.
Ляльки в театрі. Приходять вибори і партії розігрують нас так, як хочуть, обіцяючи місця у виборчих списках і безсумнівний успіх там, де просто нема можливості, щоб не тільки українець, але й поляк пройшов. А ми піддаємося й голосуємо навмання, а потім сваримося між собою, звинувачуючи в крадіжці голосів. А партії тихенько сміються – бо ніхто з наших не пройшов, але за те всі пересварилися і рейтинґ є. А ми ж народ гоноровий, то й визнавати помилки свої не будемо. Перед своїм – ні, але перед чужими каятися вміємо прекрасно, падаємо на коліна, навіть коли не хочуть цього. Така собі рабська звичка. “Народ наш, мов дитя сліпеє зроду, (…) За ворогів іде в огонь і в воду” (Леся Українка).
Пан у своїй хаті. Раб не вміє або скоріш за все не хоче бути господарем у своїй хаті. Він звик до того, що кожен гість має право нав’язувати свої права. А ми їх приймаємо, виправдовуючи це гостинністю і відкритістю. Але чомусь такого гостинного японця не примусимо, щоб на привітання подав нам руку… “Не нам, обідраним невільникам, казати речення гордеє: “Мій дом – мій храм!”” (Леся Українка). Захоплюємося чужим навіть тоді, коли воно найгірше, а про своє не знаємо: “не шукайте того, що немає і на небі”, – писав Т. Шевченко. Ми не ображаємося, коли нас сварять чужі. Не вміємо захистити себе, коли зневажають наші: віру, традицію, культуру, мову. Навпаки, ми тоді ще більше згинаємо свої голови і дякуємо, що аж так сильно не сварять за наші “провини”. А коли хтось зі своїх скаже правдиве, хоч гірке слово, то готові йти на ножі, бо свого можна гамселити… Як писала Леся Українка, “наш хист актор -кріпак в театрі у панів (…) поклонами спиняє панський гнів”.
Мова рабів. “Раби – це нація, котра не має Слова. Тому й не зможе захистить себе” (Оксана Пахльовська). Де наше Рідне Слово? Його щораз менше і менше. Молодь, замість того, щоб говорити українською, нерідко воліє помовчати. “Нації помирають не від інфарктів, спочатку їм відбирає мову” (Ліна Костенко), “Вмре мова і ми щезнем як народ” (Едуард Драч). У нас батьки часто -густо спершу вчать дитину польської мови, щойно потім української, щоб “рідну” також знала. Арґументують це тим, що дитина не договориться на вулиці. Абсурд і брехня! Я ще ніколи не чув, щоб хтось мав з тим проблеми. Просто не треба соромитися рідного і не боятися, що дитина заговорить на вулиці українською. Взагалі, то пригадую, що ми маємо право спілкуватися голосно на вулиці будь-якою мовою. Навіть українською. Розумію найстарших, які нерідко відчули на своєму тілі, що таке любов до рідного, але моє покоління!? Просто раби свого не шанують. В найкращому випадку починають тоді, коли рідне забирають їм. Тоді починають лити слізоньки, бо воріженьки нас обкрадають. Що ж – уже звикли. І ми, і воріженьки наші.
Вона помирає остання… Сумно, що в нас брак честі й духовне підданство виправдовуються якимись високими ідеями, усілякими “ізмами”. Що вишиванка стала однозначна зі справжнім патріотизмом. Що під нею криється раб. Проте залишається надія, що рабство – це хвороба. Хоч важка і хронічна, то можна вилікуватися, викинути з себе раба і рабські звички. Треба праці і зусиль, щоб викорінити те, що вирощувалося роками. Але воно можливе. Необхідно збудити в собі те, від чого раби втікають, – вільну волю. Отже: вставайте, Герої Крут!
“Наше слово” №28, 10 липня 2011 року {moscomment}
