на Кашубах...
Свої перші Різдвяні свята вже 1948 р. переселенці, які потрапили на Кашуби, святкували переважно так само, як востаннє в себе вдома. “Здебільшого це Різдво не відрізнялося від попереднього, можна сказати, все виглядало нормально – як у хаті вдома”, – згадують представники старшого покоління переселенців колишньої Сокальщини, яких вивезено в села біля міста Битова. А потрапили туди не тільки люди з Сокальщини, але й з околиць Перемишля, Сянока, Ліська. Вони готували такі самі страви, які були в рідному селі. Була кутя, оселедці, юшка, голубці, риба…

Єдине, чого бракувало, це просфора. Треба сказати, що традиції прикрашати столи святковими стравами тоді не було серед місцевого населення, тобто кашубів.
По кашубських селах поселено переважно по кілька українських родин, але були й такі, куди потрапила одна чи дві родини. Такі сім’ї, бувало, боялися виявити, ким вони є, тому перших і чергових Різдвяних свят вони не мали взагалі.
У перші роки ніхто не відвідував краян у різдвяний час, а колядували тільки по хатах. Однак не всі могли святкувати, бо мусили йти до праці. Це траплялося в місцевостях, де знаходилися державні рільничі господарства (PGR).
Місцеве населення ставилося до українських святкувань Різдва позитивно, проте особливе зацікавлення ними проявляли тодішні Управління безпеки та міліція. Звичайно, важко сказати про які-небудь різдвяні Служби Божі в ті роки, проте в Битові після приїзду 1947 р. о. Теодор Серединський відразу почав відправляти перші богослужіння в єдиному тоді храмі міста – костелі Св. Катерини, а після спротиву латинських священиків – у тісній каплиці Державного дому дитини. Там же молилися переселенці під час першого свого Різдва на Кашубах.

на Мазурах…
– Батько в Явожні, раніше восени перед виселенням овдовіла сестра з двійкою малих дітей. Перші свята були сумні, – розповідає Андрій Чорний, виселений з Лазів до Міської Волі (нині проживає в Перемишлі). Усього до цієї місцевості на Мазурах, яка лежить біля Пєнєнжна, попало дев’ять українських родин, що становило третину всіх сімей, які там жили. Однак жодна з українських родин не була повною: лише в одній лишився її голова – батько. У всіх інших жінки були самітними або вдовицями.
– Як у таких обставинах виглядало Різдво?
– Ми знали, що наближається Святвечір, що є Різдво, однак перша Вечеря закінчилася плачем і споминами про недолю, згадуванням відсутніх. Ми сіли, помолилися, а коли говорити про святковий стіл, то не могло бути на ньому чогось особливого: тим більше дванадцяти страв, – говорить А. Чорний. Загалом притаманною була недостача харчових продуктів, тому на столі з’являлася лише мачка з хлібом, капуста з квасолею чи біла булочка взамін просфори. Люди щойно себе шукали, отже важко сказати, що Різдво було святом, коли з’їжджаються родини повністю. Тяжко говорити й про колядування, хіба що виключно по своїх хатах: назовні ніхто з цим не виходив. Місцеве населення взагалі було перелякане – і щойно пізніше почало спілкуватися з українцями.
Коли говорити про Церкву, то на Мазурах вперше різдвяні богослужіння відправлялися у Хшанові.
– Як пригадую, мої старші сестри поїхали вперше до Хшанова саме на Різдво. Як вернули, були повні ентузіазму, що там по нашому моляться, колядують. Цей оптимізм усій нашій сім’ї уділився. З часом на Різдво ми почали запрошувати всю родину й сусідів: та оскільки батько був ще дяком із церкви в Лазах, у нас вдома почалися спільні молитви на Різдво, колядування, – згадує А. Чорний.

…у самоті…
– Ми, мої батьки, брат, сестра мали таке щастя, що не були вивезені на захід чи на північ під час акції “Вісла”. У Перемишлі до цього примушували людей ще раніше, у період так званого “добровільного” переселення. Але ми самі втекли від усього. Просто виселилися самі, – говорить Олександр, сьогодні житель Варшави, народжений 1930 р. в колишньому селі Вовчі (у 60-ті роки село приєднали до Перемишля – пл.).
– Останній Святвечір 1946 р. ще в рідній хаті був традиційним, хоч уже скромним, бо ніхто не знав, що з нами станеться, – розказує мій співрозмовник.
Його батькові вдалося виїхати на контракт на роботу в Келецьке воєвідство, завдяки чому вся сім’я втекла від депортації. Однак там можна було тільки сісти й позгадувати Різдво. Довколишні люди не знали, що серед них є українська сім’я, але були й інші причини. Зокрема, небезпека: адже в Свєнтокшиських горах діяв польський партизанський рух, який ще контролював людей, тому був страх виявити своє походження. Як додає мій співрозмовник – коли є група більш згуртованих людей, то довкола є відповідна атмосфера свят. “Як не маєш нікого, як ти національно самітний, то важко святкувати”, – стверджує.
* * *
Сьогодні мій останній співрозмовник живе у Варшаві. Святкує з родиною Різдво.

“Наше слово” №2, 15 січня 2012 року {moscomment}