Опрацював Ігор Щерба ■ ГРОМАДА ■ №45, 2016-11-06
Вармія та Мазури глибоко врізалися у свідомість української меншини в Польщі. Це слід зауважити напередодні 70-х роковин злочинної Акції «Вісла».
З пересильного пункту на залізничній станції «Белжець» унаслідок депортації 1947 р. перевезено сюди дуже багато українців. Окремі села майже повністю були заселені депортованими. Зокрема, мені йдеться про райони Кентшинщини. Згадуючи нашу трагічну історію, варто пригадати й історію реґіону колишньої Східної Пруссії, у якому прийшлося жити нашим дідам і батькам. У 20-ті роки минулого століття, що їх польські історики назвали періодом становлення кордонів Польщі, на Вармії і Мазурах кордон установлено методом референдуму (Plebiscyt), а не як у Галичині, Великопольщі та Силезькому реґіоні – шляхом військового протистояння. Жителі реґіону в голосуванні (були також порушення) обрали собі приналежність до Німеччини. Навіть попри те, що в окремих районах Мазурського реґіону 70 відсотків мешканців своєю рідною мовою вважала польську. У політичному змаганні за польську національну тотожність і державну приналежність велике значення мали на Вармії і Мазурах щоденна «Ґазета ольштинська» і польські активісти, згуртовані довкола неї.
Після ІІ Світової війни на спорожнілу територію, що простягалася від Ельблонґа до Елку, з тавром злочинців закинуто десятки тисяч українців. До 1956 р. вони жили у злиднях та під постійним наглядом органів безпеки. Відлига прийшла тільки з моментом утворення УСКТ. І хоч це слово нам бридке, українська національна меншість (і не лише вона) жила в Народній Польщі у своєрідному ґето. Парадоксально, але внаслідок національної політики тогочасної влади багато нащадків борців за польськість цього реґіону протягом 70 років покинули батьківщину й еміґрували до Німеччини. Але ідея змагань за національну тотожність залишилися в пам’яті автохтонних жителів цього реґіону. Це, на мій погляд, і має значення для толерантності, яка панує тут щодо людей непольської національності.
У такому сприятливому довкіллі настав злам 70–80-х років, коли з’явилася профспілка «Солідарність», а до свідомого життя в реґіоні приходило друге і третє покоління депортованих українців. Бачимо спалах студентського руху. Молоді українці без комплексів робили професійну кар’єру в польському середовищі, займали керівні пости у самоврядних і державних установах.
Нас у даний момент цікавить справа реґіональних ЗМІ, які в істотний спосіб впливають на громадську думку на Вармії і Мазурах.
Слід відмітити двоє людей, праця яких позначилася на реґіональних виданнях.
Це, у першу чергу, Степан Мігус, який працював до початку 90-х років редактором щоденника «Dziennik Pojezierza». Гортаючи сторінки цієї газети, можна було знайти багато т.зв. україніки, яку «пропихав» на шпальти видання С. Мігус. Газета була конкуренційною для традиційного в реґіоні щоденного видання «Ґазета ольштинська». Знаю з розповідей про те, що в багатьох родинах на столі завжди лежало «Наше слово» та котрийсь із згаданих щоденників. «Dziennik Pojezierza» не втримався на читацькому ринку, а «Газета ольштинська» – так, а ще віднедавна її головним редактором став українець за походженням Ігор Гривна. Пропонуємо увазі наших читачів розмову з головним редактором щоденника.
Зв’язки з журналістським світом
Мої зв’язки з журналістикою дуже давні, а зі щоденником «Газета ольштинська» – майже 20 років. Після закінчення Історичного факультету Вищої педагогічної школи в Ольштині я почав працювати в Рільничо-тех-нічній академії в Ольштині, потім став працівником місцевої редакції видання «Super Express», а згодом «Ґазети ольштинської».
Якими були колись газети
Умовно кажучи, колись у газетах писаного тексту було значно більше, ніж сьогодні. Колись щоденні газети приносили всі свіжі новини з реґіону, усієї Польщі та світу.
Нині газета – це зведення інформаційного простору до рамок коментарів про минаючий тиждень. Тому в Ольштині редакція, крім поточних подій, розповідає про місцеві події у вигляді кількох реґіональних щотижневих випусків. У своїй журналістській праці ми беремо до уваги те, що новини в першу чергу потрапляють до читача не через друковані видання, а через Інтернет. У сучасній щоденній газеті завдання редакції – пояснити читачеві сенс тих подій, про які він уже знає з Інтернету.
Це, на мою думку, означає радикальну зміну у функціонуванні щоденної газети, її відмінність від колишнього вигляду і змісту. Це відноситься не лише до щоденних газет, а й до всіх паперових видань.
Нині реґіональні щоденники ледве животіють, а всепольські, як-от «Газета виборча», скорочують свої реґіональні видання.
Силою «Газети ольштинської» є те, що вона має престиж, сказати – бренд, який за всю свою історію здобула в читачів на Вармії і Мазурах. У тому велика сила відчування традиції в читачів цього видання. Її перевагою також є згадувані раніше додатки у формі місцевого тижневика, які приносять читачеві вісті про те, що відбувається в даному повіті. Таким чином, маємо 6 випусків газети на тиждень і тижневий додаток у 21 повіті нашого воєвідства.
Треба наголосити на тому, що читач у першу чергу зацікавлений нині тим, що приносить життя довкола нього, тобто в повітовому масштабі. По-друге, в нас у редакції працює потужний веб-сайт.
Варто підкреслити в цьому місці, що «Газета ольштинська» як єдине видання в Польщі має свій інформаційний сайт у кожній ґміні Вармінсько-Мазурського воєвідства. На сьогодні цих інтернет-підрозділів газети є більше як сто.
Це однозначно дає нам позицію лідера в інформаційному просторі реґіону.
Проблеми інтеґрації на Вармії та Мазурах
У своїй праці ми спершу повинні знати, чого від нас у даному реґіоні очікує читач.
Для прикладу, Ельблонґ, – там друкується «Dziennik Elbląski». Ми на нього дивимося в Ольштині, як на великою мірою самостійне видання. У цьому виданні з’являються щоденно дві сторінки повідомлень з Ельблонґа, а всі інші сторінки вміщають новини з реґіону.
Багатонаціональна специфіка Ольштинщини
З огляду на подачу газетою того, чим живе на щодень Вармінсько-Мазурське воєвідство, менш важливим є тут національний чи етнічний контекст.
Скажімо, для когось, хто живе у Бартошицях, на щодень з очей не сходять справи, які в його житті викликає існування поблизу його домівки кордону з Росією. Мешканця Бартошиць найбільше цікавить те, як на його економічній ситуації позначиться, наприклад, припинення малого прикордонного руху. Це зараз для нього найбільш істотне питання виживання. Беручи до уваги політичні проблеми або культуру, треба сказати про те, що, наприклад, українська меншина в реґіоні має дещо інші сподівання від інформаційної політики друкованого слова, ніж польський загал громадян.
Усі ці нюанси нашого реґіону «Газета ольштинська» враховує.
Нашими читачами переважно є поляки, але також українці. Проте це ніяк нас не обмежує, бо заставляє об’єктивно ставитися до життя реґіону. Скажімо, наших читачів можна розрізнити за іншими показниками, наприклад, за принципом: старші-молодші, жінки-чоловіки. Одним словом, на інформаційному ринку реґіону ми бачимо просто читачів, у яких різні очікування від щоденника, а редакція у своїй поточній праці намагається задовольнити всі оці сподівання.
У багатьох українців Ольштинщини лежать на столі «Наше слово» та «Газета ольштинська»
Дійсно, так воно і є. Однак ці умовні два світи друкованих видань взаємно не проникаються. Справа у мові, тому що «Газета ольштинська» виключно польськомовна. Хоч тут і є виняток, тому що для мешканців Калінінградської області РФ ми випускаємо російськомовну версію щоденника. Якщо «Наше слово» зосереджується на подачі інформації про українські заходи, скажімо, у нашому реґіоні, однозначно ставиться пріоритетно до цих подій, то «Ґазета ольштинська» вважає ці заходи як одні з-посеред багатьох, що відбуваються на Вармії і Мазурах.
Я, щиро кажучи, до кінця не знаю, як саме в «Газеті ольштинській» підійти до подачі української проблематики. Це тому, що загал читачів не стежить за темами, які у першу чергу цікавлять українців.
Чи спроможні вижити паперові видання
На мою думку, є шанси на те, що паперові видання в майбутньому все ж не відійдуть у небуття. В мене тут таке образне порівняння. Візьмімо до уваги велосипед. Скажімо, ще 30 років тому це був символ села, бідних людей, які велосипедом везуть банку з молоком або лантух із зерном. Одним словом, тоді вважалося, що хтось, хто їде на велосипеді, просто не спроможний купити собі автомобіль.
Нині велосипедом їздить принаймні середній клас польського суспільства. Велосипедами користуються заможні люди, які мають екологічне або туристичне хобі. Купити сьогодні добрий велосипед, значить – заплатити за нього більше, ніж за автомобіль.
Саме так чи може в такому напрямку, на мою думку, проходитиме трансформація паперових газет. Їх видавці повинні зараз осмислити нову роль для цих видань. Паперова газета невдовзі вже не буде для споживача інформації джерелом новинок-ньюсів, але вона має бути для охочих джерелом специфічної розваги, насолоди. Скажімо, увечері хтось сідає у м’яке крісло, бере в руку горнятко гарячого чаю і насолоджується тим, що знайде цікавого для себе в паперовому виданні улюбленої газети. Цю об’єктивну правду про майбутнє паперових видань мають зрозуміти як видавці, так і редактори. Але вирішальне слово все одно за читачами.
У майбутньому все те, що стосується ЗМІ, буде не так, як було колись. Це треба всім нам зрозуміти. ■
