Марина і Дарина – одні з 253 танцюристів ■ ПОГЛЯДИ ■ №39, 2015-09-27
Ще тільки уклін, оплески, ще тільки радість з досягнутого, останні обійми, вітання. А нам чомусь стало сумно. Жаль, що закінчився цей етап. Жаль, що вже не зустрінемося на чергових вишколах.
Наша пригода з найбільшим гопаком почалася чотири роки тому в Ґурові-Ілавецькому. Тоді ще ніхто з нас не думав про установлення рекорду. Не всі вірили в успіх цього заходу. Як же навчити молодь, розсіяну по всій Польщі, танцювати цей складний танець. Спочатку це просто була товариська зустріч, при нагоді якої можна потанцювати. Потім два рази ми зустрічалися у Львові, отже наш гопак формувався, ставав зрілішим. Хоч мінялася частина танцюристів, то стрижень залишався цей сам. Від старших вчилися молодші, і з кожною репетицією наш танець ставав гопаком.
А потім – ще одна (остання) зустріч у Білому Борі. Ця найбільша, під час якої наш танець набрав остаточного вигляду. Вже тоді ми знали, що не зможемо показати нашого гопака на українському фестивалі, але спробуємо встановити світовий рекорд. Перед нами – праця, праця, праця. Але є ідея! Вже знаємо, до чого прагнути, тому незважаючи на те, що ввечері болять м’язи, не піддаємося.
І так, 5 вересня цього року всі танцюристи зібралися на прекрасній площі Красичинського замку. Не нам оцінювати кінцевий ефект, та як прозвучали останні звуки, ми були горді, раділи тим, що завершили щось, що на початку здавалося неможливим. Ми були частиною спільноти. Разом з 253 українцями становили цілість, хоча приїхали з різних куточків Польщі та України. Чи вдалося нам установити рекорд? Цього ще сьогодні не знаємо. Але ми досягли чогось набагато важливішого. Відтепер українські школи в Польщі не є для нас тільки анонімними місцями на карті Польщі.
Вони мають конкретні обличчя вихователів, хореографів, інструкторів та наших ровесників, що в них навчаються. Ми розуміємо, що це не найважливіша подія в нашому житті, однак ніколи про неї не забудемо. Бо чи можна забути про веселі вечори в Ґурові-Ілавецькому? Чи можна забути про спільне відкривання Львова, прогулянки старовинними вуличками, святкування Дня Незалежності разом з «Океаном Ельзи», спільні забави, матчі, співи? Чи можна забути гостинність білобірчан? Чи можна забути про те, як поволі з початкового хаосу виринув обрис танцю: лірична частина дівоча і жартівлива хлоп’яча, палкий гопак, енергійні трюки солістів. Чи можна забути про хвилювання, без якого не обійшлося перед виступом.
Велика шана належиться хореографам, передусім Олегові Копильчаку за концепцію, харизму і вміння з натовпу молодих людей зробити колектив. Звичайно, він не порадив би собі без інших хореографів, які дбали про нашу розминку, думали про деталі, дотримували дисципліну. Подяка належиться й інструкторові «Ранку» Борису Буневі, інструкторам «Думки» Алісії Кравчук і Михайлові Семотюку, директору білобірської школи Андрієві Дрозду, інструкторові з Лігниці Зоряні Озимок та багатьом іншим. Ви спільним зусиллям досягли неможливого! Дякуємо! Не можемо тут не згадати і ще про одну людину – п. Андрія Комара, який став батьком і добрим опікуном цього проекту.
Пане Олегу і Пане Андрію, Ваші мрії збулися! Залишайтеся мрійниками!
