Анна Вінницька ■ ПОДІЇ ■ 2010-04-22
У кошалінській бібліотеці 18 березня відбулася презентація книжки д-ра Томаша Щепанського “Національні меншини в політичній думці польської опозиції протягом 1980-1989 рр.” Цей період увійшов уже в історію, адже 1980 р.- це початок падіння комунізму. Відтоді польське суспільство знаходиться в стані постійного бунту: комуністам не вдалося опанувати організованих структур громадянського опору та повністю паралізувати суспільство (на відміну від ситуації, яка склалася після 1947 р.).
Від того часу завжди існували структури опору, а найактивніша частина суспільства перебувала в стані перманентного бунту. Навіть якщо взяти до уваги весь соціалістичний блок, то це певного роду подія-виняток, – зазначив під час виступу автор Т. Щепанський. Натомість 1989 р. – це дата падіння ПНР.
Національні меншини в ПНР, подібно як і зараз, не були першочерговою проблемою та темою для політичних сил, оскільки їх було і є небагато (під час останнього перепису населення представниками національних меншин назвали себе 1,5% населення). Усе ж таки, попри марґінальність меншинної проблематики, питання національних меншин було цікавим для певної частини опозиції. Т. Щепанський назвав певну закономірність: проблематикою національних меншин займалися ті угруповання, які активно вели східну політику. Натомість ті, хто на Сході бачив своїм партнером лише Москву, національною проблематикою не займалися. Отже, зацікавлення меншинами було пов’язане зі сподіваннями (або їх браком) щодо падіння Радянського Союзу. На думку Т. Щепанського, національні меншини були насамперед культурним П’ємонтом, завдяки чому було можна встановити відносини зі самостійницькими угрупованнями в колишньому СРСР. Це був головний привід втягнення опозиції в проблематику меншин (натомість самі національні меншини не становили політичної проблеми).
Проблематикою меншин (українців, білорусів та литовців) займалися ті угруповання, які вірили, що СРСР розпадеться. Об’єднувало опозиційні угруповання ставлення до спільного ворога: питання відносин з ним було головним приводом зацікавлення національними меншинами. “Східні меншини були ключем до Центральної Європи, ключем до її зрозуміння, пізнання, а згодом – майбутньої співпраці”, – наголосив Т. Щепанський. Автор книжки поділив опозиційні кола на течії: профспілкову (NSZZ “Солідарність” та її похідні) та політичну (національно демократичну; консервативно ліберальну; незалежну; селянську; ліберально-демократичну; соціалістичну та некомуністичних ультралівих). Окремо в книжці обговорено спеціальні ініціативи опозиції, які стосувалися Сходу та проблематики національних меншин, наприклад, журнали “Obóz”, “Między morzem” чи деякі книжки, у тому числі авторства Богдана Скарадзінського. Ставлення до цієї справи опозиційних кіл автор реконструював на базі документів, у яких ідеться про національні меншини або про громадян Польщі загалом, а також на основі спогадів окремих людей. Неабияким джерелом знань про національні меншини є тодішня публіцистика.
Якщо йдеться про представників національних меншин, які брали участь у формуванні політичної думки польської опозиції, то насамперед це була інтеліґенція з університетських осередків. Т. Щепанський назвав декілька прізвищ, які мали неабияке значення: це, зокрема, проф. Володимир Мокрий, проф. Михайло Лесів, Мирослав Чех чи (у випадку білорусів) Юрій Туронек та Сократ Янович. На жаль, якщо говорити про геополітику, то треба зазначити, що ті надії, які опозиція покладала на східну політику, повністю не реалізовано, – зазначив Т. Щепанський.
Під час зустрічі говорилося також про спосіб висвітлення польсько-українських протистоянь на Волині та в Галичині під час ІІ Світової війни. На думку Т. Щепанського, людина завжди належить до національної або релігійної спільноти, родини, і через це не є об’єктивною, оскільки успадковує досвід від попередніх поколінь. Проте це нормальне явище. Про неупередженість можемо говорити, якщо мова йде про факти. “Будучи поляком, я завжди сприйматиму “львівських орлят” як героїв, що захищали своє рідне місто. Однак для українців героями будуть січові стрільці, які в “орлят” стріляли. Ми були б гіпокритами, якби казали інше”, – підкреслив Т. Щепанський.
Це нормально, що ми відчуваємо по-різному. Утім, коли описуються факти, повинна домінувати неупередженість. Адже історія – це наука, яка описує факти, а не подає їхню інтерпретацію з погляду різних осіб. В історії існує правда та брехня, а не розповідь.
“Наше слово” №17, 25 квітня 2010 року {moscomment}
