Михайло Лесів ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ 2009-07-09
Ярослав Сирник у своїй статті “Перспективи наукової діяльності: у рамках чи біля ОУП?” (НС 18/2009) переконливо пише, що “в рамках ОУП не будемо говорити про ведення наукової діяльності […]”, але “будемо говорити про популяризаторську діяльність” і відразу визначає тематичний обсяг цих популяризаторських дій: “українська мова, елементи богослов’я, українська етнографія, географія, історія України, історія польсько-українських взаємин, політологія…”
Тут наш молодий публіцист-історик по-новому повторив те, що ми віддавна знаємо. Але коли пише, що “у роки Народної Польщі УСКТ пробувало робити вигляд, що з- посеред інших проявів активності не на останньому місці в нього і наукова діяльність”, мушу уточнити чи навіть заперечити: УСКТ чи пізніше ОУП ніколи не було “науковим товариством” і не займалося науковою діяльністю, тільки досить активно старалося, на скільки це було можливо (не забуваймо про всюдисущу ПНРівсько -совєтську цензуру, яка особливо чуйно реагувала на прояви української думки), знайти і використати, хоч для популярного представлення, суто наукові досягнення тодішніх гуманістів не тільки українського роду. Ті, кого попросили написати щось українознавче, не тільки в “Нашій культурі” чи “Українському календарі”, але теж і досить часто в єдиному україномовному тижневику “Наше слово”, спиралися на свої суто наукові дослідження, які проводили кожен у своєму науковому осередку (в університетах, академії наук) і пробували подавати свої “академічні” пошуки в дещо популярнішій формі, уникаючи наукового стилістичного “жарґону”, замінюючи його на більш зрозумілий для пересічного читача стиль. Тоді люди і по-українському читали, і пристрасно шукали правди про свою культуру. Тут інколи важко було відділити “наукове” від “популярного”.Наукова діяльність – це дослідницька праця, наукову методологію ми всі вивчали в наукових середовищах країни, у якій нам прийшлося жити, а потім, коли зауважили, що ми можемо сказати щось потрібного для загальної освітньої справи, старалися це розказати нормальною “людською” мовою, що для спеціалістів різних гуманітарних наук не було вже так легко, не кожному це вдавалося. Але чи ці наші популяризаторські твори були в чомусь гіршими від суто наукових, академічних, за які признавали нам наукові ступені і звання? Це ж та сама правда (бо наука не може брехати!), написана за іншим методом і стилем – для кожної освіченої людини, яка хоче знати про своє, а чого в офіційній пресі було так небагато.
Різке відокремлення наукового від популярно- наукового може навіть неможливе. Для прикладу можу подати такий мій життєвий досвід. Коли ред. Мирослав Вербовий запропонував мені написати для “НС” цикл статей про українські говірки на території сучасної Польщі і протягом 4 років (1987-1990) майже щотижня появлялися мої короткі статейки, то оці майже двісті відрізків циклу уважалися за популярне писання. Коли ж, однак, ми оце зібрали докупи і 1997 р. видали окремою книжкою, то це вже була монографія, що увійшла в науковий обіг і донині цитується як наукова праця в серйозних академічних виданнях. І я повинен бути вдячним своєму другові ред. М. Вербовому за те, що він мене спонукав, щоб я протягом кількох років зайнявся збиранням, дослідженням всього, що до того часу було відоме про наші говірки і що мені вдалося особисто записати. Інакше не було б моєї монографії “Українські говірки у Польщі”, виданої за фінансової допомоги Комітету наукових досліджень ПАН.
Тодішні діячі УСКТ чи редактори “НС” та інших уескатівських видань вміли заохотити спеціалістів- гуманістів поділитися своїми дослідженнями, переробляючи “академічне” на науково -популярне, що мало також свою дидактичну вартість, бо тоді тижневик, місячник і щорічник, видавані органами УСКТ, мусили бути також джерелом різних знань для тих, хто тоді багато читав і хотів якомога більше знати про своє. Бо звідки мали брати ці знання? Радянські ж тоді українознавчі видання сильно обмежувала гостра, скажімо щиро, антиукраїнська цензура в Країні Рад.
Програма -мінімум, яку пропонує Я. Сирник – створити асоційоване при ОУП товариство, щось наче “Конґрес українознавчих учених у Польщі”, може бути прийнята, як цікава і може навіть надійна ініціатива, але що далі? Чи це поможе науковим дослідженням? Може поможе зорієнтуватися, що поодинокі дослідники роблять, досліджують у ділянці деяких гуманітарних наук, бо, як мені здається, з цією інформацією в нас щораз гірше. Нехай молоді вчені, яких, Богу дякувати, щораз більше, над цим задумаються. Але коли оцінюємо давніші наукові і популярно- наукові заходи в рамках УСКТ, т.зв. ПНРівські, пам’ятаймо, що хоч тодішні діячі багато чого не змогли зробити через цензуру та й невелику кількість діючих спеціалістів, дослідників, однак уміли заохотити до наукових справ, і ми – тодішні ще молоді “вчені”, які робили докторати, габілітації, вдячні їм за заохочення, яке нам іноді помагало і помогло в пошуках правди. Ми не маємо чого соромитися, ані від чого відрікатися. А теперішні суспільно-освітні діячі ОУП повинні часом взяти приклад з попередників, яким було набагато тяжче, а “все- таки”…, як ми жартома собі колись казали, парафразуючи назву культурно -освітнього товариства УСКТ.
Те, про що пише Я. Сирник, якоюсь мірою вже було, можна попробувати зробити краще, по-новому в інших, більш чи менш сприятливих обставинах. Але пам’ятаймо про те, що з давнішніх діянь, способів організувати чи сприяти науці, можна було б чогось навчитися вам – середній чи може й молодшій діючій ґенерації. Я вірю передовсім у солідну працю, організовуватися також треба і шануватися взаємно зі зрозумінням ситуації. Було і щось добре перед нами, і буде, маю надію, й після нас. Однак, потрібна віра в сенс діяння, мудрого, чесного, реального, та трішки романтизму, сентименталізму в час всесвітньої “глобалізації” також не зашкодить, думаю, нікому.
“Наше слово” №28, 12 липня 2009 року {moscomment}
