Віктор Місіюк, Бересть ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2011-01-19
{mosimage}
Emilian Wiszka, Brześć Litewski. Obozy jeńców i internowanych (1919-1921). Toruń: Wydawnictwo Naukowe Uniwersytetu Mikołaja Kopernika, 2010, 182 s.
Нещодавно побачила світ надзвичайно цікава книжка Омеляна Вішки – монографія “Бересть -Литовський. Табори полонених та інтернованих (1919-1921)”. Це наукова праця, написана лаконічно, у науковому стилі, без зайвих емоцій. Майже на кожній сторінці є посилання на використані джерела, а наприкінці книжки – низка ілюстрованих додатків (документи і фото Берестейської фортеці).
Презентоване видання – це місток у чергове невідоме. У допитливого читача виникне багато запитань, на які немає відповіді в книжці. Проте без прочитання її такі питання взагалі б не з’явилися. Hа відстані кілометра від польського кордону знаходиться Берестейська фортеця і сам Бересть, із ще так мало відомими широкому колу читачів акцентами української історії. Перше, що дає добре зрозуміти праця О. Вішки, це те, що розміри всіх будівель укріплення перевищували потреби польської військової адміністрації. Фортеця приваблювала своїм розміщенням, кількістю приміщень. Тому її частково використали для створення одного з найбільших таборів.
Чому українці ще так мало знають про табори в Бересті? Чому перша монографія на цю тему побачила світ аж 2010 р.? Відповідь дає сама історія: жахливі події, які випали на долю українського народу в першій половині ХХ ст., відвернули увагу від долі полонених вояків Української галицької армії (УГА). Вона залишилася в пам’яті тільки тих, чиї родини ця трагедія безпосередньо заторкнула, а також у програмних документах політичних сил, які вважали своїм священним обов’язком помститися за “Домб’є, Бересть, Щипйорно”. Незважаючи на те, що українці живуть нині в інформаційному світі, не всі знають про ті події, оскільки в ньому ще багато таємниць, які стосуються минулого. Українська історіографія лише поступово долає вплив “марксоїдного” підходу до писання історії в глобальних масштабах, історії масових рухів тощо. Тому й факт перебування українських вояків у Берестейській фортеці протягом 1919-21 рр. поки що не дочекався опрацювання українською мовою.
У монографії є чимало суттєвих деталей, які наближають нас до реалій кінця І Світової війни: у ній описані санітарні норми в польських станціях для інтернованих і полонених, домовленості між західноукраїнською та польською сторонами про взаємне трактування полонених. Центральна частина книжки присвячена трагедії вояків УГА. Берестейська фортеця стала могилою для понад двох тисяч стрільців і старшин. Вони померли від антисанітарії, хвороб та злочинної поведінки охоронців. Реакція на стан берестейських таборів з боку громадськості, місій Червоного Хреста, міжнародних комісій, ревізійних органів змусили Сейм РП вислати туди спеціальну парламентську комісію. Було виявлене розкрадання значної суми грошей. О. Вішка переконливо доводить, що один із ключових документів фальшиво подає кількість галицьких вояків. Сейм 1919 р. наказав перевести живих вояків з жахливого табору “Буґшопи” в більш сприятливі умови. У виданні немає інформації про суворе покарання винних у трагедії. І на кар’єру ген. Шамоти, безпосередньо відповідального за таку ситуацію, вона неґативно не вплинула. Ситуація в берестейському таборі стала одним із перших гірких досвідів польської військової адміністрації.
Надзвичайно добре показано в кни жці кардинальну зміну в трактуванні українських вояків після домовленості про спільну участь українських та польських військ у київській кампанії 1920 р. У тих самих місцях, де раніше полонені масово вмирали, їхні земляки, галичани, готувалися до бою в лавах української дивізії. Галицькі старшини були й між командирами найвищого ранґу цього підрозділу. Серед офіцерів дивізії було 15% галичан, але їх трактували вже не як полонених, а як “військових добровольців іноземного громадянства”. Під час формування дивізії командування звертало особливу увагу на дисциплінованість та моральну якість вояків, оскільки вони мали гідно представляти в Україні українську армію (с. 65).
Видання не встереглося певних недоліків. Трапляються міфи і помилки, які, на щастя, не стосуються основної теми. Це, зокрема, історичні міфи про взяття міста князями Скірмунтом і Ґедиміном (с. 11). Архаїзовано передана назва міста українською мовою (Берестя замість Бересть). І, нарешті, безпідставно пишеться про те, що німці не передали міста українській адміністрації (с. 16). Майже рік у реґіоні існувало німецько -українське двовладдя. Окупацію офіційно скасовано 2 січня 1919 р. Уся влада перейшла в руки Краєвого комісаріату УНР. Після зайняття міста польськими військами, українські міліціонери, вчителі й працівники адміністрації стали першими українськими полоненими Берестейської фортеці.
Автор зізнається, що інформація про табір у Бересті дуже фраґментарна (с. 8). Приміром, книга не присвячена тільки українським воякам, ув’язненим у Берестейській фортеці – у ній згадується також про перебування тут полонених більшовиків та інтернованих балаховців (білоруський полк Булак -Балахо вича, який воював з більшовиками – ред.). Натомість детальної інформації про їхнє перебування нема. Тільки поверхово згадано про литовських вояків, савінковців (вояки Бориса Савінкова, які воювали з більшовиками – ред.) та про цивільні особи. О. Вішка не зміг з’ясувати, чому нема звітів, списків та іншої документації у відповідних фондах архіву Міністерства оборони й інших установ. Скоріш за все, деталі можна буде з’ясувати тільки після аналізу сучасної подіям преси і мемуарів учасників подій. Обмежена кількість інформації про події за ґратами в Бересті пов’язана ще й з тим, що берестейські табори менше потрапляли в поле зору сучасників. Цьому сприяло географічне розташування, ретельніший контроль за переміщенням населення в реґіоні, ставлення до відвідувачів та інші умови. Двічі протягом 1919-21 рр. через місто проходила лінія фронту.
Табори полонених уже давно цікавлять не тільки істориків, але й соціологів та психологів. Автор книжки “Бересть -Литовський. Табори полонених та інтернованих (1919-1921)” зміг показати залежність потреб ізольованої людини від її стану. У ситуації гуманітарної катастрофи люди просили тільки їсти. З поліпшенням ситуації значення набували ліки і рівень медицини. У відносно нормальному стані з’являлося зацікавлення в новинах із зовнішнього світу, освіті тощо. Напевно, значно краще почуваються в ізоляції ті, до кого гідно ставляться і кому дають надію на розвиток. Так, як це було з вояками сформованої в Бересті дивізії під командуванням Марка Берзучка. Людство ще довго не позбудеться в’язниць і таборів. Уся серія “Табори полонених і інтернованих на польських землях 1914-24 рр.” підіймає важливе для сучасних людей питання психології вартових. Що саме впливає на погіршення їхнього ставлення до ув’язнених: громадська думка, службовий обов’язок, особиста користь чи психічне здоров’я?.. Історія дозволяє виправити помилки майбутнього, змінити майбутнє на краще вже тепер.
Праця О. Вішки черговий раз повертає нас до питання про значення історичної пам’яті. Чи існує потреба повертатися до таких фактів, як перебування українських вояків у польських табо рах? Вважаю, що так, бо це – частина нашого спільного досвіду міжнаціональних контактів. Такі контакти на національному рівні мають організований характер. Отже, трагедії та надбання в міжнаціональних контактах є результатом характеру організації: успіхами та поразками національних дипломатій.
Автор цих рядків належить до невеличкої групи українців Берестя, яка вже кілька років веде пошуки місця поховання вояків -галичан. Зібраний О. Вішкою матеріал поки що не дає відповіді на це питання. За останні п’ять років ми підіймали тему берестейських таборів у листах і зустрічах з представниками міської та обласної адміністрації Берестейщини, Міністерства оборони Білорусі, Інституту національної пам’яті, дирекцій архівів Міністерства оборони Польщі і Державного історичного архіву м. Львова. Представники всіх названих нами організацій з розумінням ставляться до берестейської трагедії 1919 р.
На жаль, сьогодні в Бересті нема пам’ятників на братських могилах вояків УГА. І це – поразка польської та української національних дипломатій! Єдина значуща пам’ятка про них – оце видання.
“Наше слово” №4, 23 cічня 2011 року {moscomment}
Коментарі
Мій дідусь, Одовічук Іван Ілліч, пережив Буґшопи. Його свідчення опубліковані:
– Кривава книга. Упорядник: Я. Радевич-Винницький. Дрогобич, Відродження, част. 1, стор. 48-49, 56-57, 128-130 (передрук “Крівавої книги”, яка вийшла двома частинами у 1919 і 1921 роках у Відні).
– Траґедія Галицької України. Матеріяли про польську інвазію, польські варварства і польську окупацію Східної Галичини та кроваві роки 1918, 1919 і 1920. Зладив і упорядкував О. Мегас. Вінніпеґ, Ман., 1920, стор. 85-87). Оба видання доступні у всесвітній мережі.
Свідчення Одові(й)чука Івана Ілліча опубліковані в першій частині «Крівавої книги», при цьому приховано його особисті дані. Тому найімовірніше, що він їх дав в 1919 році письмово ще перебуваючи у польській неволі (можливо в іншому таборі). Оперативна поява «Крівавої книги» дозволила пришвидшити звільнення тисяч бранців, а багатьом взагалі врятувала життя. В другій книзі уже подано особисті дані Івана Ілліча та його звання, Вірогідно, що він уже був на волі.