Григорій Сподарик ■ ПОДІЇ ■ №40, 2015-10-04
Удостоєна Cрібним хрестом заслуги Єлизавета Томчук розповідає про свій життєвий та професійний досвід.
Григорій Сподарик: Громадська активність українців посилилася на Підляшші у 80-90 рр. Як згадуєте цей період?
Єлизавета Томчук: Кінець 80-х – це мої ліцейські роки. Раніше я не включалася в організоване життя, але процес українізації загалом був відчутний. Особливо у нашій школі. Був це білоруський ліцей у Більську-Підляському, до якого через тодішні реалії вступала більшість з нас, пізніших українських діячів. Пам’ятаю, що в одній з анкет майже весь мій клас написав, що вони за походженням українці, а не білоруси. В цьому плані особисто на мене мав також вплив один з перших лідерів нашої громади, мій брат Євген Рижик. Завдяки ньому я почала їздити на українські концерти, рейди, ми запрошували інших до себе. Ще тоді ми не мали жодної організації, усе робили на ентузіазмі. Ми, молодь, щораз частіше задумувалися над тим, ким ми є, яка наша мова, традиції. До нас 1989 р. з концертом приїхав ансамбль «Горина» з Рівного, після чого я вирішила, що саме в цьому місті буду навчатися на кафедрі фольклору.
Важливе рішення, яке співпало з важливим моментом демократичних перетворень у Польщі та Україні.
Участь у перших студентських демонстраціях, самостійна Україна і весь 1991 р. – це особливі спогади. Але це й дуже важкий час. Був такий період, коли навіть було важко хліб купити чи доїхати до Польщі. У нас забрали спеціальні паспорти, стипендію, припинили транспорт. Структури влади тоді майже не помінялися, але, з огляду на людей, я можу сказати, що ті 5 років в Україні були найкращими в моєму житті. З огляду на профіль навчання, я багато їздила по селах. Я бачила, що мова десь там біля Рівного взагалі не відрізняється від нашого діалекту коло Більська-Підляського. Чого більше треба для усвідомлення свого коріння? Завдяки цим виїздам я була в таких місцевостях, до яких би ніколи не завітала, подорожуючи Україною як звичайний турист. Вдома я бувала тоді дуже рідко, але компенсували це чудова Україна та її люди.
Сьогодні як вчитель і керівник ансамблів Ви працюєте з різними поколіннями підляських українців. Що Вас приваблює в цій активності?
Від членів ансамблю «Родина» за 20 років я багато навчилася. Вони – носії нашої традиції і культури. Мені, зокрема, вдалося від них записати багато цінного звукового матеріалу. Очевидно, я керівник, який показує дорогу, підказує, як краще співати, який репертуар вибрати тощо. І маємо з ансамблем успіхи, які показують, що ця праця не є даремною. Прикладом може бути 2010 р. і 65 Загальнопольський фестиваль капел і народних співаків у Казимежі-Дольному. «Родина» першою на цьому фестивалі співала пісні українською говіркою, а не польською мовою, і першою отримала за це головну нагороду. Потім уже кожного року на фестиваль приїжджали ансамблі з Підляшша, а ми були тими, хто відкрив ці двері. У свою чергу, праця з дітьми – це великий виклик, оскільки все треба починати з нуля. Можливо, з ними вивчати щось нове набагато простіше, ніж з представниками старшого покоління.
Але проблем не бракує – наприклад, хореограф у нас може бути раз на місяць, а з танцювальною групою треба працювати щотижня. З іншого боку, якби «Ранок» виступав виключно в Більську Підляському у двох концертах на рік, то я радше ніколи не мала б такої кількості учасників. Тут мусить бути щось, що приваблює до щотижневих зусиль і вибору репетицій замість телебачення. Такою винагородою, напевно, є численні виїзди з ансамблем, що водночас, на мою думку, є черговим чудовим уроком. Мої діти з «Ранку» вже побували, наприклад, у багатьох українських осередках у Польщі. Нещодавно вони були учасниками встановлення рекорду Гінесса з танцювання найбільшого гопака у світі, брали участь у виїздах з учнями з українських ліцеїв у Польщі, мають там друзів, разом їздили в Україну. Такі зв’язки – це насправді живий урок, і я б ніколи не змогла розказати їм на уроках усього, що вони побачили.
На Підляшші постійно зростає кількість дітей у системі української освіти. Як поясните це явище?
Маю враження, що наше активне покоління загалом трохи молодше, ніж в інших українських осередках у Польщі. Їм зараз 30–40 років, вони мають дітей і саме тому цікавляться українською освітою. Інший фактор – нас тут доволі багато і ми живемо компактно. Врешті самі заняття просто мусять бути цікаві. Наприклад, у садочку рідної мови навчаємо через гри, забави, казки та пісні. Зараз нам навіть бракує педагогів. Але з такою роботою не справиться вчитель виключно з філологічною освітою. Без талантів чи фахової підготовки, яка дозволяє проводити навчання саме в широкій активній формі. Врешті, можливість участі в концертах чи фестивалях – це також робить вивчення української мови цікавішим. Однак варто пам’ятати про те, що роль вчителя – допоміжна. Якщо дитина не говоритиме вдома з батьками українською, то вона ніде не буде говорити. На прикладі власних дітей знаю, що про вживання рідної мови їм постійно треба пригадувати. Що цікаве, у нашому реґіоні нерідко є випадки, коли це не батьки, а діди звертаються до внуків польською. Водночас ці самі представники найстаршого покоління між собою або зі своїми дітьми переважно спілкуються рідною говіркою. Важко це пояснити, але так є.
Чи хочете поділитися якимись роздумами з нагоди 10-річчя існування Спільної комісії уряду та нацменшин?
Підручники і зошити вправ до української мови – це питання, яке також у цьому колі негайно треба вирішити. Дійсність така – маємо багато охочих навчатися, підручники і зошити вправ опрацьовані, але з формальних причин не можна їх друкувати. Це не лише наша, це реальна й одна з головніших проблем усіх пунктів навчання української мови у Польщі. ■
