Анна Вінницька ■ ГРОМАДА ■ 2010-07-02
{mosimage}
Напередодні Днів української культури в Щецині (29 травня) в Осередку української культури відбулася І Загальнопольська науково-методична конференція “Стан і потреби українського шкільництва в Польщі”. Конференцію спільно організували Українське вчительське товариство і Щецинський відділ ОУП.
Підбір місця невипадковий, оскільки саме в Щецині є інтелектуальний потенціал (працівники вищої кваліфікації з загальноосвітніх шкіл і закладів), база та сприятлива атмосфера для проведення таких конференцій.
Крім того, Щецинський відділ ОУП співпрацює з Волинським державним училищем культури і мистецтв (ВДУКіМ), науковці якого підсилили конференцію. Вітаючи учасників, Почесний консул України в Щецині Генрик Колодій подякував голові Щецинського відділу ОУП Іванові Сирнику та вчительці української мови Аллі Дьоміній за те, що рівень праці з дітьми, у тому числі навчання української мови в Щецині, виразно зростає. Тож не дивує, що пропозицію організовувати подібну конференцію щороку саме напередодні щецинських Днів української культури прийнято схвально.
Цінність цієї конференції насамперед полягає в тому, що вперше зібралися вчителі та ті, хто займається освітнім питанням, щоб, заслухавши доповіді, обговорити найважливіші проблеми української освіти в Польщі. Незважаючи на те, що постійно говориться про важливість освітнього питання, цій проблематиці досі не віддано належного місця.
– Попри таку кількість вчителів, – їх же в нас понад 500, – наше середовище не вміє розмовляти на освітні теми, використовуючи досвід інших меншин, з залученням української діаспори та польських спеціалістів, які займаються освітньою проблематикою, – сказав голова ОУП Петро Тима. – Здається, ми витратили чимало часу на іншого роду активність, у результаті чого сьогодні відчуваємо зменшення кількості учнів передусім у пунктах навчання, – підкреслив голова.
До найважливіших проблем учасники конференції зарахували, перш за все, питання співробітництва з місцевим самоврядуванням, яке відповідає за фінансування та нагляд за школами й пунктами навчання української мови. На думку П. Тими, причиною частини цих проблем є те, що останнім часом посилюється неґативне ставлення до українців. Проте, хоч і далеко нам до нормального стану речей, то можна таки знайти приклади позитивного ставлення до українців. Директор Початкової школи № 47 м. Щецина Славомир Осінський, до якої приписаний пункт навчання української мови, каже, що нині бути українцем – це зовсім нормально, однак відразу додає: принаймні в моїй школі, де навчаються діти не лише різних національностей, але й різного кольору шкіри:
– Можливо, існують ще середовища, яким притаманна відсталість, однак думаю, що у великих містах цієї проблеми вже немає. Все ж таки проблема існує, оскільки протягом років ми звикали до того, що Польща є мононаціональною країною, – продовжує думку С. Осінський. Він погоджується, що сьогоднішнім законам ще далеко до ідеалу, однак, на його думку, Польща дбає про права національних меншин, а найкраще виконує це місцеве самоврядування. – З іншого боку, – переконує директор, – національні меншини, які досі піддавалися асиміляції, немовби боячись показуватися назовні, повинні голосно заявляти про себе та домагатися своїх прав. Найголовніше – добитися можливості збереження власної традиції, отже і рідної мови.
Інша проблема – це неефективність праці Міністерства освіти в плані підготовки підручників для навчання української мови та літератури, а згодом – передання для вчителів цих же підручників Шкільним та освітнім видавництвом (WSiP). Крім цього, Міністерство освіти надалі не спроможне запропонувати реальну схему покликання дорадників навчання української мови; у міністерстві немає активності щодо розроблення концепції допомоги освіті національних меншин, серед них української. Усі пропозиції, які тепер називаються стратегією розвитку української освіти, розробляли насамперед уповноважений до справ шкільництва, який діє при ГУ ОУП – Марко Сирник – та інші вчителі, а не чиновники міністерства освіти, – нагадав П. Тима.
Учасники конференції були згідні, що незважаючи на розбудовану законодавчу базу щодо національних меншин, усе ж таки на деяких рівнях ця система є закостенілою, оскільки не бере до уваги специфіки та потреб окремої меншини, у тому числі й української. Насамперед це стосується питання методистів та фінансування позашкільних занять, які не є прямим навчанням мови, проте для збереження самосвідомості меншини мають велике значення. Бо ж навчання мови повинно відбуватися на різних рівнях, а ознайомлення дітей з їхньою культурою також повинно зараховуватися до цього. На жаль, це неможливе без додаткового фінансування. Як приклад, вчитель української мови з Лігниці Адам Вев’юрка запропонував, щоб до програми українського навчання в школі та в пунктах навчання ввести т. зв. реґіональні доріжки, які вже протягом кількох років існують у польських школах. Ідеєю цього проекту є наближення учням певного реґіону, у випадку українців – Бойківщини, Лемківщини, Надсяння, Холмщини чи Підляшшя, – наголосив А. Вев’юрка. Бо ж багатством українців є саме оцей реґіоналізм. І хоч це дуже цінна ініціатива, однак зразу постала проблема: хто мав би зайнятися опрацюванням програми, на основі якої у школах та в пунктах можна було б організувати, скажімо, Рік Підляшшя, Бойківщини тощо. Ідеться про те, щоб протягом року висвітлювати елементи певного реґіону, тобто історію, етнографію, кухню, елементи говірки тощо.
Попри неґативні зовнішні чинники, ми також не вміємо вирішувати проблем, які самі породжуємо. Зменшення в різних реґіонах кількості дітей, які навчаються української мови як у школах, так і в пунктах навчання – це не лише наслідок меншої кількості народжуваності, але й нашої інерції. Бо ж частина українських дітей не вивчає рідну мову насамперед через небажання їхніх батьків. Інший приклад – на згадану конференцію приїхало всього кільканадцять вчителів при загальній кількості понад 500. Також мале зацікавлення освітнім питанням спостерігаємо серед громадських організацій та церкви. Сьогодні серед українців немає мобілізації, яка спостерігалася на початках 90-х рр., коли, наприклад, йшла боротьба за відновлення української школи в Перемишлі. Нині для багатьох місцевих громад навчання української мови не є пріоритетом, – підкреслив П. Тима. До того ж, 2011 р. нас чекає перепис населення, який також буде мати вплив на навчання української мови, адже виявлена кількість українців перекладатиметься на їхнє фінансування. Виходить, що у випадку дітей найбільшою загрозою, якщо йдеться про асиміляцію, є їхнє прагнення бути, як усі інші – і саме цьому ми мусимо протидіяти.
“Наше слово” №27, 4 липня 2010 року {moscomment}
