Іза Хруслінська ■ УКРАЇНА-ПОЛЬЩА ■ 2009-11-26

1 грудня відзначаємо чергову річницю всеукраїнського референдуму про проголошення незалежності України. До цієї дати пропонуємо читачам матеріал про маловідомий серед українців факт – 1977 р. з ініціативи Єжи Ґедройця представники еміґрації народів Центрально-Східної Європи прийняли декларацію стосовно України. Публікацію підготувала Іза Хруслінська

“Декларація в українській справі”, опублікована в “Культурі” 1977 р. з ініціативи редактора Єжи Ґедройця, була однією з важливіших ланок у концепції та діях, опрацьованих і застосованих середовищем паризької “Культури” щодо України. Але була теж віддзеркаленням ширшої політичної візії редактора і його співпрацівників щодо Європи, а особливо щодо Центрально- Східної Європи. В основі тієї візії було переконання, протягом усього періоду існування комуністичного блоку, що він не витримає, що СРСР розпадеться, даючи можливість та умови поневоленим народам для створення їхніх власних незалежних країн.

{mosimage}

З того переконання бралася спонука редактора, аби діяти для підтримки (навіть найменших проявів) опору, опозиції в країнах східного блоку, щоб інформувати про те, що там відбувається, щоб включати в підтримку опозиційних і антикомуністичних дій на Сході сили і структури, які функціонували на Заході. Особливо суттєвою вважав співпрацю серед самих поневолених народів: поляків, чехів, словаків, литовців, українців, а також росіян, тих, кому близьким було мислення в категоріях демократії. Тому теж в “Декларації в українській справі” знайшлися зокрема слова “…не буде насправді вільних поляків, чехів чи угорців без вільних українців, білорусів чи литовців. І, в остаточному підрахунку, без вільних росіян. Без росіян, вільних від імперських амбіцій, таких, які розвивають власне національне життя, шанують право до самостановлення інших народів”. Розгляньмо кілька найсуттєвіших аспектів, які можуть сьогодні допомогти у зрозумінні важливості опублікування цієї декларації.

Погляд на українську концепцію “Культури”
Концепція УЛБ, безсумнівно, належить до числа найбільших досягнень керованої Єжи Ґедройцем “Культури”. Йшлося в ній про зміну у визначенні польської східної політики, у якій ставлення до території УЛБ (Україна – Литва – Білорусь) було ключовим для отримання незалежності, а також безпеки й стабільності Центрально- Східної Європи. Є. Ґедройць був її палким прихильником, центральну роль у цій програмі відігравало “українське питання”, яке він вважав одним із найважливіших для майбутнього Польщі та Європи. З концепцією УЛБ було пов’язане також “російське питання”. Становище “Культури” щодо неї еволюціонувало. Остаточно визнано, що єдиним антисовєтизмом, який має сенс, є дії для демократизації Радянського Союзу. Середовище “Культури” рішуче відкидало еміґраційний антикомунізм, позбавлений морального виміру, який продукував тільки лозунги і “звірячу ненависть до Росії”. Ґедройць вважав, що тільки неімперіалістична Росія і неімперіалістична Польща мали шанс “укласти і впорядкувати взаємні відносини”. Розвал Радянського Союзу мав стати першим кроком.
Редактор і його співпрацівники (у питаннях УЛБ особливо Юліуш Мєрошевський, Юзеф Чапський, Юзеф Лободовський, Єжи Стемповський, Ґустав Герлінґ-Ґрудзинський і Богдан Осадчук) вважали, що найвищим інтересом Росії і Польщі буде признати повну незалежність країнам УЛБ, до яких не можна ставитися як до пішаків у польсько-російській грі. Підкреслювалося, що політика міцної суверенності реґіону УЛБ закінчить польсько-російське змагання на історичному сході Польщі, а спроба відбудови форпосту була б водою на млин для російських імперіалістів. Сучасна місія Польщі на Сході повинна полягати в участі в “перебудові й зорганізуванні європейського сходу”. У цьому вбачали суть польського існування держави і народу.
Є. Ґедройць, а разом з ним гроно людей з кола “Культури”, при творенні цієї концепції використовували критичні посилання на польський історичний досвід. Супроводжувалося це роздумами над колишніми поразками та їхніми причинами. Вихідним пунктом для цього була Польща та її місце в Європі, особливо Центрально -Східній. Як писав багато років пізніше Юліуш Мерошевський, “Під кінець ІІ Світової війни дослівно випало дно світу, якого перша і друга Річ Посполита становили почергово складову частину”. Означало це, що не тільки польські дотеперішні політичні концепції відійшли в минуле – у те ж минуле відійшли і концепції європейські. У таких нових умовах, усвідомлюючи нові виклики, які чекали не тільки Польщу, а й Східну Європу, Є. Ґедройць переформулював свою передвоєнну концепцію. Крім нового політичного контексту брав також до уваги й “наїжачені колючим дротом” польсько-українські відносини, в яких протягом 1939-1947 рр. настало ще більше замішання. У квітні 1949 р. Ґедройць у листі до Стемповського, знеохочений поставою польської еміґрації щодо українських справ, написав: “Треба просто почати робити самому. І тут мені прийшов на думку проект, до якого я хотів би Вас переконати. Йдеться про наше ставлення до української проблеми. Мені здається, що треба опрацювати коротку і принципову декларацію, яка б уточнювала це відношення принципово окремо від тактики поточного дня і оголосити її через тих кілька осіб, які цією проблемою займалися, а які мають моральне право у цій справі взяти слово. (…) Не підлягає сумніву те, що така декларація буде сприйнята найбільшою мірою ворожо обома сторонами. Але декларація ця, безсумнівно, стане колись вихідним пунктом до розв’язання чи вреґулювання цих стосунків, а якщо усе завалиться, то принаймні стануть доказом, що було кілька осіб, які мислили розумно”. Цієї декларації не вдалося тоді опублікувати. Щойно 1952 р. принесе публікацію листа кс. Юзефа Маєвського з Преторії, у якому він домагався повернення Вільнюса і Львова Литві та Україні, а разом з ним становища редакції “Культури” в цій справі. Іншим, переломним у сприйманні польсько-українських відносин, став текст Юзефа Лободовського “Проти упирів минулого”, опублікований того ж року. Обидві публікації викликали дуже різкі реакції читачів, бо порушували вони мовчазну згоду довкола табуйованих тем польської післявоєнної еміґрації, якою була передусім непорушність східних кордонів Польщі станом до 1 вересня 1939 р. Варто пам’ятати, що в той період “Культура” адресувалася передусім читачам, які виводилися з польської еміґрації, а також завдяки ній значною мірою фінансувалася. Виклик, який кинув Ґєдройць, був серйозним ризиком. Погоджуючися на втрату Вільнюса і Львова, пропонуючи відважну ревізію польсько-українських відносин, мав майже всіх настроєних проти нього.
Коли на зламі 40-50-х рр. Є. Ґедройць і середовище “Культури” на питання “Чи створення незалежної України знаходиться в інтересі Польщі” відповідали позитивно, визнаючи також, що Львів у майбутньому повинен належати Україні, коли висловлювалися проти домінування в польсько-українських відносинах привидів минулого, можна було визнати, що це проект, який має всі ознаки незнищенної утопії. У дійсності виявився бути проявом величини політичної візії редактора.
{mosimage} Дещо спрощуючи, можна сказати, що українська концепція Є. Ґедройця і його співпрацівників спиралася на переконанні про необхідність існування незалежної України, у кордонах якої мав знаходитися Львів, та необхідності внормування відносин з нею шляхом будування польсько-українських мостів, незважаючи на трагічне спільне минуле.
Усе, що він зробив за понад піввіку, виникало з цих двох передумов. Це були дії, спрямовані на досягнення визнання східноєвропейськими народами, в тому числі Польщею, права України до незалежності. Серед них ключовою була ідея опублікування “Декларації в українській справі”. А також дії, метою яких було наближення полякам протягом 1947-1991 рр. різних аспектів життя в радянській Україні, починаючи від політично- економічної ситуації, проявів дисидентського життя і переслідувань за них, аж до популяризації українського культурного життя в Радянському Союзі. Більше того, Є. Ґедройць вважав, що говорити про справи українські та польсько-українські повинні теж самі українці. Уже влітку 1947 р., коли “Культура” щойно тільки почала існувати, редактор допоминався у Є. Стемповського про допомогу при пошуках українських авторів. У тих стараннях не спочив наступних кілька десятків років. Публікував, крім уже згадуваних, висловлювання, зокрема, Євгена Маланюка, Євгена Врецьони, Івана Лисяка-Рудницького, Юрія Шереха (Шевельова). Якщо в “Культурі” надавалося слово українцям, то мало це подвійне значення, бо читачі могли ознайомитися (найчастіше, зрештою, вперше) з іншим поглядом, іншою історичною пам’яттю, оцінками, що відходили від національних стереотипів, і це було найважче для сприйняття. Уважно і з зацікавленням слідкував він за працями, які видавали українці в еміґрації, документами, спогадами. Шукав також можливостей порозумітися з українською еміґрацією, контактів з Україною. З “Культурою” успішно співпрацювала редакція українського еміґраційного часопису “Сучасність”. А сам редактор був членом редакційної ради щоквартальника “Віднова”. Уже наприкінці 40-х рр. редактор думав про створення в “Культурі” постійної рубрики – української хроніки, інтенсивно шукав для неї автора, а реалізована ця ідея була 1952 р. Українська хроніка охоплювала істотні події з життя української еміґрації, а також, з часом щораз більше, з життя радянської України. Її автором був Богдан Осадчук.

Контекст публікації декларації
Хоч закладений у декларації “месидж” вписувався в лінію мислення і дій “Культури” та її редактора, обставини створення цього документа мають теж свій цікавий колорит. Пов’язано це зі згаданою вже раніше концепцією співпраці з росіянами (що розвивалася одночасно з українською лінією), особливо контакти з російськими дисидентами, які опинилися на Заході. Є. Ґедройць розпочав досить близьку співпрацю з Владимиром Максимовим, коли той опинився в Парижі і вирішив видавати часопис “Континент”. Ці обставини описує Боґуміла Бердиховська в передмові до книжки “Єжи Ґедройць. Українська еміґрація. Листи 1950-1982” (Варшава, 2004). Ґедройць став членом редколегії “Континента” й відразу ж розпочав спроби, щоб увести до неї також представника української еміґрації. Мав на думці Івана Кошелівця. Листувався в цій справі з Осадчуком. Однак зустрів опір з обох сторін. Як пише Б. Бердиховська, “Переконати росіян, навіть тих, пов’язаних з дисидентським рухом, до співпраці з українцями не було легко і стало це приводом до найсерйознішого конфлікту на лінії Ґедройць – Осадчук. Цей останній ставився до цього середовища надзвичайно недовірливо”. Осадчук вважав, що перед тим, як почнеться співпраця з росіянами, зі сторони цих останніх повинна появитися декларація про відношення до українських справ. У зв’язку з цим, що для Є. Ґедройця істотне значення мала співпраця і з росіянами, і з українцями, він вів переговори. У листі до Б. Осадчука з березня 1976 р. появляється пропозиція: “Ви повинні узгодити свої постулати. Як я зрозумів, ви хочете мати якусь заяву в українській справі в “Континенті” та долучити до редакції Кошелівця. Пропоную, щоб ви опрацювали проект такої заяви і постараюся цю справу прозондувати і переконати Максимова” (цитування з листа за вступною статтею Б. Бердиховської). Ґедройцю вдалося довести до створення тексту декларації, але його успіх мав ширший засяг, оскільки “Декларацію з українського питання” підписало не тільки середовище “Континенту”, а й інші представники російської еміґрації та дисидентів, а також представники еміґраційних середовищ Чехословаччини та Угорщини.
Пригадуючи сьогодні обставини, у яких Ґедройць довів до підписання декларації, варто теж звернути увагу на факт, що політична ситуація справи вільної України на міжнародній арені після 1945 р. виглядала значно гірше, ніж Польщі. Ще 1952 р. справу сиґналізував на шпальтах “Культури” Ю. Лободовський. Тодішній спеціаліст у російських справах в американському Держдепартаменті Джордж Кеннан твердив, що Україна, хоч і заслуговує на повну незалежність, однак з погляду економіки вона становить складову частину Росії таким самим чином, як Пенсильванія – Сполучених Штатів, і застерігав уряд США перед вмішуванням у “сепаратистичні конфлікти”, які виникнуть після повалення радянського режиму. Аж до утворення 1991 р. незалежної України “українська справа” не мала доброї міжнародної політичної кон’юнктури. Адам Міхник часто згадує таку історію. Отож, багато років тому розказував йому Є. Ґедройць про те, що шукаючи засобів на публікацію українською мовою антології “Розстріляне відродження” (видане Літературним інститутом 1959 р.), зустрівся з представником важливого американського фонду. Американський співрозмовник відмовив у фінансовій підтримці та запитав напівжартома: “А скільки Ви хочете грошей за те, щоб ту книжку не видавати?” Американець був готовий підтримати публікування польських авторів в еміґраційному видавництві, також угорських або ж чеських, але Україна була радянською територією. В Україні американські фонди мали не втручатися у справи тоді, коли, на їхню думку, панували часи мирного співіснування.
Ґедройць не тільки мав свідомість того, що післявоєнна еміґрація швидко не закінчиться, а й водночас розумів, що східноєвропейські народи в боротьбі за свободу залишені наодинці. У листі до Василя Барки так писав 1959 р.: “У теперішній міжнародній ситуації народи під радянським пануванням можуть розраховувати лише на власні сили і тільки від їх динаміки, а водночас і співпраці, залежатиме їхнє майбутнє” (наведено за згаданою вже вище книжкою з передмовою та за редакцією Б. Бердиховської). Оскільки польська еміґрація мала ширші можливості для того, щоб діяти, Ґедройць вважав, що одним з її обов’язків є підтримка українців у спробах винести українську справу на міжнародний рівень. Таких спроб редактор зробив дуже багато, починаючи від наголошення української справи під час берлінського Конґресу свободи культури 1950 р., коли Ю. Чапський виголосив промову, у якій звернув увагу на необхідність запрошення до участі в засіданнях також українських інтелектуалістів. Зробив також спроби ввести українців у комітет міжнародного конґресу. На жаль, його зусилля були безуспішними.
“Культура” виконала в середовищі східно та центральноєвропейської еміґрації роль інтеґратора тих еміґрацій щодо основних для них справ. Серед дій, які безпосередньо попереджували опублікування “Декларації в українській справі”, була реалізація Ґедройцем спільної заяви “”Визволена” Східна Європа” (“Europa Wschodnia “uwolniona””), яка була опублікована в “Культурі” в листопаді 1976 р. Цю заяву підписали Павель Тіґрід як редактор “Сведецтві”, Тібор Мерай як редактор “Іродані уйсаґ”, Владимир Максимов за “Континент” (тобто ті самі, хто пізніше підписав українську декларацію) та Ежен Іонеско від імені румунської еміґрації. Заява була виразом протесту проти висловлення Ґеральда Форда, тодішнього кандидата в президенти США, який під час виборчої кампанії ствердив, що “нема радянської домінації у Східній Європі. (…) Я не вірю, що Югославія, Румунія і Польща вважають, що над ними домінує Радянський Союз. Кожна з цих країн – незалежна, самостійна”. Висловлення прозвучало після конференції в Гельсинкі, яка затверджувала післявоєнний статус-кво щодо кордонів. Ґедройць вважав, що проти такому формулюванню справи повинні солідарно запротестувати еміґрації східноєвропейських народів. Слова Форда несли із собою загрозу цілковитого занехаяння зусиль для повернення свободи народам Східної Європи.
Опублікована у травні 1977 р. “Декларація в українській справі” становить деякою мірою доповнення заяви “Визволена” Східна Європа”, з особливим підкресленням справи незалежної України. Проте роль декларації тут особлива, оскільки це перший документ, підписаний росіянами, у якому появляється справа незалежності України. Додаймо, що декларацію підписало також 28 інших діячів Демократичного руху СРСР.

Post scriptum
У контексті “Декларації в українській справі” слід нагадати, що концепція УЛБ відіграла важливу роль у формуванні східної політичної думки демократичної опозиції в ПНР. Першим таким голосом здається бути текст -звернення, авторами якого були Яцек Куронь, Антоній Мацеревич і Адам Міхник, під заголовком “Справа польська – справа російська”, опублікований також 1977 р. у числі самвидавного часопису “Ґлос”. Автори звертали в ньому теж увагу на значення і потребу незалежності українців, білорусів та литовців. Знайшлися в ньому такі формулювання:
“Ґарантією суверенності Польщі є суверенність народів, які відділяють нас від Росії, і політика, яка порушує суверенність тих народів є антипольська. Польсько- російського кордону немає, а кожен хто його будує, мусить собі усвідомити, що робить це ціною поневолення українців, білорусів і литовців. Для Польщі це програма несуверенності, постійної смертельної небезпеки, для російського народу – програма диктатури, що веде до морального зіпсуття суспільства. (…) Народи поневолені і народи, які зневолюють, однаково отруюються ненавистю і погордою. Тоталітаризм сприяє ксенофобії, яка основана на забобонах, упередженнях і ненависті. Без подолання взаємної ворожості неможлива спільнота мети українців, литовців, білорусів, поляків і росіян. Без цієї спільноти ми залишимося в ув’язненні історії на наступні століття. Звідси виникає план дій: боротися з ксенофобією і шовінізмом серед власного народу, поширювати зрозуміння для незалежницьких прагнень українців, литовців, білорусів. Поширювати розуміння, що з російськими демократами єднає нас спільнота прагнення демократії і свободи”.
Кілька років пізніше, на з’їзді НСПС “Солідар ність” у Ґданську 1981 р., прийнято “Послання до трудящих Східної Європи”, виростало воно з духа мислення про ті справи, близького Є. Ґедройцю та середовищу “Культури”.
Після смерті Є. Ґедройця 2000 р. Іван Дзюба написав: “Беручи до уваги, що вихідним пунктом у мисленні Єжи Ґедройця була необхідність відійти від задавне них взаємних претензій та антагонізмів, піти на розумні компроміси в ім’я спільного добросусідського майбутнього, наражався він на глухий або голосний спротив консервативних відгалужень кожної діаспори. Можна лише уявляти собі, скільки гіркоти й душевного болю коштувало це Ґедройцю та його співпрацівникам. Однак не занехаяв він зусиль для досягнення порозуміння – і це виявилося недаремним. Особливе значення для Єжи Ґедройця мало польсько-українське порозуміння, яке він вважав основою стабільності й розвитку усієї Центрально- Східної Європи”.

ДЕКЛАРАЦІЯ в українській справі, травень 1977
У декларації, яку проголошуємо, вважаючи її дальшим і важливим кроком уперед у співпраці в еміґрації еміґрантів зі Сходу, другорядним, а навіть таким, що затемнює суть справи, було б аналізування схожих рис і різниць між імперіалізмом російським минулого століття та сучасним радянським імперіалізмом. Суттю справи є сам імперіалізм, незалежно від того, у якому втіленні виступає, якою послуговується мотивацією або маскою, у яких історичних обставинах діє. Не можна тут не згадати кривд, заподіяних Україні зі сторони багатовікового польського імперіалізму.
Незалежно від своїх форм, цілей та умов, імперіалізм однаково поневолює народи, які є його жертвами, та однаково отруює народ, який є його носієм. Сказавши це, не можна обминути одну основну різницю: на відміну від царської Росії, Радянський Союз є сьогодні останньою колоніальною імперією світу і рано чи пізно загальне прагнення національного визволення мусить ударити також у його анахронічну екзистенцію.
В імперській структурі СРСР існують два ступені залежності: статус “обмеженої суверенності” в т.зв. народних демократіях Центрально -Східної Європи, а також статус повної несуверенності в інкорпорованих союзних республіках. Поляки, чехи чи угорці мають без порівняння більші можливості збереження своєї тотожності – національної та культурної, ніж українці, білоруси, прибалтійці чи мусульманські народи. Перші – піддані процесам совєтизації, однак усе ще не русифікації. Другі проходять совєтизацію і з кожним роком вони щораз інтенсивніше русифіковані. Проте доля одних і других міцно з собою пов’язана: не буде насправді вільних поляків, чехів чи угорців без вільних українців, білорусів чи литовців. І, в остаточному підрахунку, без вільних росіян. Без росіян, вільних від імперських амбіцій, таких, які розвивають власне національне життя, шанують право до самостановлення інших народів.
Ми висунули в нашій декларації на чільне місце українців як найбільший у рамках СРСР поневолений народ і такий, що найупертіше (поряд з литовцями) прямує до того, щоб вибороти собі незалежне державне існування.
Протягом неповних десяти років відлиги за керування Хрущова піднесли в Україні голови нащадки Розстріляного відродження, намагаючись відбудувати, хоч би частково, те, що було знищене в сталінські часи. Потім прийшли, і тривають донині, брежнєвські погроми. Однак ніщо не вказує на те, щоб Україна мала капітулювати. Навпаки, українські патріоти найщільніше заповнюють собою в’язниці й табори, опір в Україні став синонімом національного опору в імперії.
Отож, проголошуючи сьогодні декларацію, ми ставимо в ній перед громадською думкою три справи. По- перше, справу українську. По друге, справу всіх інших нацменшин (що становлять уже, в сумі, від деякого часу нацбільшість в СРСР), які прагнуть самостановлення, ґарантованого на папері радянською конституцією права виходу. І, по-третє, врешті справу імперського народу, для якого буде тим краще, чим швидше він зрозуміє, що ліквідація радянського колоніалізму знаходиться також у його власному інтересі, бо тільки вона може запобігти загрозі майбутньої загальної різні.
Закликаємо з особливим натиском російський опозиційний рух в СРСР та російську політичну еміґрацію до зміцнення й поглиблення співпраці з борцями за незалежність України.

Андрєй Амальрик
Владимир Буковський
Збіґнев Бирський
Юзеф Чапський
Єжи Ґедройць, редактор щомісячника “Культура”
Наталія Горбаневська
Ґустав Герлінґ-Ґрудзинський
Юзеф Лободовський
Владимир Максимов, редактор часопису “Континент”
Тібор Мерай, головний редактор “Іродальмі уйсаґ”, угорського літературного часопису
Домінік Моравський
Віктор Некрасов
Александер Смоляр
Павел Тіґрід, редактор щоквартальника “Сведецтві”

“Наше слово” №48, 29 листопада 2009 року {moscomment}

Поділитися: