Анна Вінницька ■ ГРОМАДА ■ №42, 2015-10-18
Срібний ювілей українського ліцею в Білому Борі
Розмова з Іриною ДРОЗД – першим директором українського ліцею в Білому Борі (1990–1999 рр.) та Андрієм ДРОЗДОМ – нинішнім директором школи
Український ліцей у Білому Борі святкує 25-ліття свого існування. Білий Бір відомий на всю Польщу завдяки греко-католицькій церкві та українським школам. Саме тут, починаючи з 1958 р., функціонувала єдина на Західному Помор’ї українська початкова школа, на базі якої 1990 р. засновано ліцей. Що лягло в основу відкриття в місті українського ліцею?
Ірина ДРОЗД: Після того, як 1983 р. ми завершили ремонт початкової школи, до 25-ліття її існування виявилося, що, з огляду на поганий технічний стан, ми мусимо також покинути тодішній гуртожиток на вулиці Червоної Армії. Тому 1984 р. ми заснували Громадський комітет будови гуртожитку, у рамках якого по всьому світі проводилася збірка грошей. Утворюючи комітет, ми навіть не підозрювали, що будова гуртожитку закінчиться так швидко, оскільки вже у червні 1989 р. будинок віддано до вжитку. Новий гуртожиток був розрахований на 60 житлових місць, а сама початкова школа не забезпечувала такої кількості учнів з-поза Білого Бору, тому ще під час будови гуртожитку ми вирішили, щоб, використовуючи приміщення нової споруди, створити в Білому Борі також український ліцей. На той час учні після завершення навчання в початковій школі дуже часто продовжували навчання в українських ліцеях у Лігниці або Ґурові-Ілавецькому, що спричиняло додаткові кошти. Отже, серед батьків відчувалося зацікавлення у відкритті в місті українського ліцею.
Перші учні в ліцеї почали навчатися 1 вересня 1990 р. Тоді їх було 20. Спочатку учні ліцею користувалися приміщеннями початкової школи, а потім – гуртожитку. Ми раділи новій будівлі, яку зведено завдяки фондам українців з усього світу. Варто нагадати, що й українці з України приєдналися до спільного проекту, оскільки декор входу, великої світлиці та їдальні безкоштовно виконали художники з Черкащини. Нарешті ми відчули, що ми у себе вдома. У перші роки ліцей ще не мав своїх столів, крісел і дощок, тому ліцеїсти користувалися обладнанням початкової школи. На той час початкова школа та ліцей були об’єднані в один навчальний комплекс. У школі навчалися діти не лише з нашого воєвідства, але також із дев’яти інших, а навіть з Києва. Хоч початки були важкі, нині радіємо, що нам удалося тут відкрити ліцей.
Та коли наш ліцей набрав повні чотири класи, почало бракувати приміщень для навчання. Спочатку ми хотіли спорудити власну школу, але якраз тоді в Білому Борі будували школу для потреб польських дітей. Отож призбирані наші фонди ми передали на завершення спільного комплексу, і вирішено віддати на потреби українського ліцею одне крило школи з окремим входом. У цих приміщеннях навчаються теж учні гімназії.
З перспективи часу бачу великий прогрес школи після переходу ліцею в 2005 р. під Маршалківське управління, а це відбулося за старанням тодішнього віце-старости Щецинецького повіту Володимира Філя. Після того про нашу школу заговорили і на рівні Кошаліна, і Щецина. Усім залежало, щоб навчання відбувалося на відповідному рівні. Саме тоді багато почало змінюватися на краще, бо перед тим постійно бракувало грошових засобів, щоб ліцей функціонував. Сьогодні в ліцеї навчаються не лише наші діти, але й діти з України. Це означає, що школа приваблює учнів високим рівнем навчання. Тому особлива подяка належиться моїм наступникам, а саме Ярославові Мицу, Мирославові Бігуну та Андрієві Дрозду, які подбали про дальший розвиток школи. З перспективи нинішніх 25 років уважаю, що варто було відкрити в Білому Борі ліцей.
Які були найбільші проблеми школи?
І.Д.: Безумовно, фінансові. Нагадаю тільки, що в період мого директорування я аж чотири рази ставала перед дисциплінарною комісією за перевищення бюджету. Але всі тодішні куратори дуже прихильно ставилися до школи, розуміючи потребу функціонування українського ліцею. Однак у ґміні від місцевих членів управи неодноразово можна було почути запитання: а чому українським школам дають аж стільки грошей? Тоді я завжди відповідала: ми сюди не просилися. Якщо б наших батьків не виселили, то на півдні країни ми мали б і свої школи, і рідні церкви. Ми – громадяни Польщі, і мешканці мусять нарешті усвідомити, що наші учні мають такі самі права, як і польські школярі, тобто мають право навчатися рідною мовою, а це, на жаль, коштує значно більше грошей. Мова є основою нації, і Білий Бір тепер багатший на українську культуру. Тому так важливо, щоб школи національних меншин підлягали під Маршалківське управління або безпосередньо під Міністерство національної освіти. Безумовно, багато коштів на функціонування ліцею понесло саме Маршалківське управління, якому залежало, щоб навчання в єдиній українській школі нашого реґіону відбувалося на відповідному рівні.
Варто пригадати, коли говоримо про рівень навчання, що український ліцей у Білому Борі з самого початку лідирує серед понадгімназіальних шкіл не лише на кошалінщині, а то й у Польщі загалом.
Андрій ДРОЗД: Спираючись на розмови з дотеперішніми випускниками ліцею, відомо, що вони вибрали цю школу також з огляду на позашкільні заняття, тобто учні приходили до нас теж задля танців чи співу. Проте першим показником завжди був рівень навчання. Тому навіть тоді, коли ще не проводилися всілякого роду рейтинґи, рівень навчання в нашому ліцеї був високий, однак важко було його відмітити. Лише після того, як введено нову матуру, появилося ряд престижних рейтингів, які займалися оцінкою понадгімназіальних шкіл (один з них проводять «Перспективи» і «Жечпосполита»), а наш ліцей майже кожного року займав почесне місце серед найкращих ліцеїв у Польщі. При цій нагоді варто нагадати, що 2013 р. ми здобули титул «Срібної школи».
Кожного року ми дуже інтенсивно працюємо над рівнем навчання, щоб наші учні отримували якнайбільше знань. Переступаючи о 7:45 год. поріг школи, наші учні мають вільний час практично щойно після 21:00 год. – так багато додаткових предметних та позашкільних занять їм пропонуємо. Крім навчання, учні можуть проявити себе в танцювальному ансамблі «Вітрогон», хорі «Джерело», в гуртку живого слова «Калиновий міст», однак найважливішим завжди є навчання, бо тільки баґаж знань є запорукою успіху у зрілому житті. Як результат – високе місце у згаданих рейтинґах. Тому нашій молоді намагаємося передавати якнайбільше знань і розбуджувати їхні таланти, за посередництвом яких ми хочемо показувати багатство нашої культури та України загалом. Важливо, щоб діти мали змогу пізнавати власну культуру, бо щойно тоді знатимуть свою вартість. І ми це їм даємо. Виступи танцювального колективу, хору чи гуртка живого слова завжди викликають гарячу реакцію глядачів та слухачів і в Польщі, і за кордоном. Молодь вкладає в це багато праці. На сцені видно лише фінальний ефект, на який треба довго працювати.
Протягом оцих 25-ти років існування ліцею вже є когорта випускників, які сьогодні представляють різні професії.
А.Д.: Я дуже горджуся нашими випускниками. Порівнюючи з польськими школами, може, їх і не так багато, однак не у кількості, а в якості сила. Оце за 25 років існування ліцею випускниками стало 410 учнів. Сьогодні серед них юристи, священики, лікарі, журналісти, інженери, гуманісти, в тому вчителі, та багато-багато інших професій. З переліку професій видно, що випускники обирали частіше гуманістичні напрямки. Сьогодні більш популярними стали технічні спеціальності. Варто згадати, що вперше наша випускниця стала студенткою Краківської гірничо-металургійної академії. Тепер наші випускники живуть, вчаться і працюють по всій Польщі. Важливо, що час від часу вони дають про себе знати. А якщо колишні учні хочуть підтримувати зв’язки зі своїми вчителями, то це означає, що роки, проведені у школі, були вартісними. Тому радіємо, що майже половина наших випускників візьме участь у з’їзді. Натомість нас, учителів, особливо радує той факт, що деякі колишні учні, які вже є батьками, обіцяють, що також їхні діти навчатимуться в нашій початковій школі, а потім – у нашій гімназії та ліцеї.
Сьогодні в Польщі – демографічний спад, що позначається на кількості учнів і в нашій школі. Та це, певно, не єдина проблема дирекції.
А.Д.: Коли йдеться про ліцей, то найбільше проблем викликає той факт, що ми не маємо власного будинку, у якому велося б навчання. Попри те, що в 90-ті роки був розроблений проект будівництва школи, з різних причин не вдалося його реалізувати. Зрозуміло, якби ми мали власний будинок школи, навчання відбувалося б у більш комфортних умовах. Тепер ліцей працює в будинку польської школи, де орендуємо шість приміщень, які на сьогодні нам не вистачають, оскільки навчання відбувається також у підгрупах. Тому навчання ліцеїстів, подібно як це було на початку існування ліцею, відбувається і в гуртожитку.
Хоча відчутний у державі демографічний спад, нам таки бракує місць у гуртожитку, бо нині в нас навчаються також учні з України. Приймаючи їх на навчання, хочемо допомогти нашим побратимам у важкій ситуації в Україні.
Найбільший успіх за 25 років функціонування ліцею.
А.Д.: На мою думку, він щойно перед нами. Найбільшим успіхом буде, якщо наша школа проіснує наступні, а потім ще наступні 25 років… Успіхом буде також, коли молодь приходитиме до нас на навчання без зайвих запитань, чи варто вчитися в українській школі. Я вважаю, що варто, оскільки наша школа є винятковою, а проведені тут роки – просто неповторні.
До успіху можемо зарахувати те, що ліцеєві удалося втриматись повних 25 років. Удалося добитись, щоб школою керувало Маршалківське управління. Проведено ремонт школи й гуртожитку, завдяки чому молодь та вчителі мають добрі умови для навчання і праці. Натомість недоліком є те, що початкова школа, гімназія та ліцей не становлять комплексу, тобто кожна школа функціонує окремо. ■
