Вальдемар Балда ■ ПОГЛЯДИ ■ №6, 2013-02-10
Хоч найбільш таємнича протягом багатьох післявоєнних років частина Бещадів – між пасмом Єленьоватого, масивом Букового Берда, Кременя, Галича та Розсипанця і державним кордоном – вже принаймні два десятиліття є загальнодоступною, то й досі там помітні сліди господарювання спочатку війська, що обслуговувало урядовий мисливський осередок (а щоб ніхто про це не здогадався, то вдавало нібито займається веденням сільського господарства), а після нього, аж до кінця епохи ПНР, хазяйнував тут «Igloopol».
Посеред широких лук, що розпростерлися на місці Беньової, яка не існує від 1946 р., недалеко цвинтаря, де спочивають колишні мешканці цього надсянського села, панує над околицею величезна одинока липа: найкращий пам’ятник, про який можна було б мріяти, є пам’яткою про покоління нікому нічого не винних селян, у життя яких брутально вдерлася політика.
Село, що існувало з волі бещадського можновладця Пйотра Кміти принаймні від 1537 р., пережило всі негаразди: наїзди чужоземних військ (шведських, російських), напади товгаїв та інших опришків, дві світові війни, голод, нестачу, біду… Проте не могло чинити опору рішенням політиків, на основі яких 2 червня 1946 р. вояки Війська польського вигнали її мешканців до збірного пункту в Тарнаві, де незабаром їх переказали в розпорядження органів влади СРСР і скерували на східний берег Сяну.
Частина будівель у Беньовій, яка нараховувала у той час 125 господарств, згоріли невдовзі після виселення, решта (разом з церквою) пішла з димом два роки пізніше, навесні 1947 р. Вціліла лише та частина села, що була розміщена на протилежному березі річки; але й так зв’язок з безлюдною польською Беньовою унеможливлював нечисленним мешканцям з українського боку кордон, який стерегли радянські прикордонники, а додатковим забезпеченням була сумнозвісна «система», залишки якої збереглися ще й дотепер.
Час, а передусім люди, повелися з селом безжалісно. Вцілілий прицерковний цвинтар – як це запам’ятали – нищили, зокрема, підгалянські ґуралі, які у 60-ті і на початку 70-х рр. минулого століття на здичавілих орних землях випасали вівці, потім у справі нищення підмінили їх солдати Надвіслянських військових частин, що обслуговували підлеглу Управлінню Ради Міністрів (а радше керівникові її мисливського осередка в Мучному) ферму в Тарнаві-Нижній. З метою нібито рекультивації орних земель вживали тоді вибухові матеріали.
Від Беньової залишилися тільки дві пам’ятки: цвинтар (з надгробками, збереженими церковними хрестами і славнозвісною підставою купелі з викуваним візерунком риби) та горда липа, що росла колись (за даними любителів правдивої історії Бескидів, які однаково шанують усіх її творців, без огляду на віросповідання чи національність) на обійсті Дякунчаків – родини, з якої походив, зокрема, один з командувачів Бойківської бригади Української галицької армії, Юрій (1892–1963).
Це чудове кількасотлітнє дерево стало ніби меморіальним пам’ятником села, знищеного внаслідок втручання великої політики в життя Богу духа винних людей. Пам’ятником живим, а отже – найкращим…
