Бесіду вели Наталя Кравчук і Марія Паньків ■ КРИНИЦЯ ■ 2010-09-22
{mosimage}
Розмова з д-р Тетяною ГОЛИНСЬКОЮ – мовознавцем, колишнім викладачем кафедри україністики Варшавського університету
Пані Тетяно, на початку нашої розмови хочу запитати про Ваші науково- дидактичні досягнення. Пам’ятаю, що заняття зі ста рослов’янської мови, які Ви вели, на першому курсі в декого зі студентів викликали побоювання.
Ви були дуже вимогливі, а збагнути таємниці старовинної мови, знайти ключ до прочитання текстів, зокрема скорочень “титлів”, було неабияким викликом. Зате Ви залишилися в пам’яті студентів на все життя.
– І все ж таки частина з вас прекрасно давала собі раду, складаючи пізніше екзамен на четвірку чи п’ятірку – екзамен, до речі, єдиний у півріччі, отже не було й мови про перескладання. Мені здається, що на третьому курсі все ж таки складніше було вивчити історичну граматику української мови. У ті часи бракувало добрих підручників з мого предмету, тому мені було важко готувати лекції, а студентам – вивчати предмет. Отже, втягнення у процес мусило бути двостороннім. Це – один з етапів мого професійного життя. Другий – перекладацький. Так склалося, що я вийшла заміж за знаменитого перекладача, і він мені показав весь перекладацький комплекс.
Але це вже був пізніший період Вашого життя…
-Так. А мовознавцем на кафедрі україністики ВУ я була з перших днів її відкриття, тобто від 1953 р., коли її засновником і ад’юнктом став Пшемислав Зволінський, відтак – керівник і професор.
Я закінчила славістику в Яґелонському університеті за спеціальністю “україніст”. Як виявилося, на той час – єдина. Мені запропонували асистентуру у ВУ, хоча отримала я теж пропозицію, щоб у Кракові сидіти над підготовкою словника, але я не уявляла собі праці в закритому приміщенні, без широкого контакту з людьми. Мені пощастило. На щойно заснованій україністиці мені відразу довелося працювати з дуже зрілими студентами. А я, асистентка, була молодша від них. Вони після трьох років навчання прийшли отримувати ІІ ступінь спеціальності (на що звичайно були потрібні два роки) і вже тоді були знаменитими постатями – Остап Лапський, Маріян Юрковський, Климентина Олещук та інші. Їх було десятеро, і всі – з великою жадобою поглибити знання, а при цьому ще й дуже талановиті. Лекції читали два професори з України – мовознавець і літературознавець. Усі – науковці і студенти, створювали добру компанію, яка спільно працювала над українознавчими питаннями. Це були незабутні заняття. На україністиці ВУ я працювала 47 років.
Що найбільше Вам запам’яталося з цього багатолітнього періоду навчання молоді?
– Не можна забути політично бурхливого 1968 року, коли почалися студентські віча. Я зразу відчула, що будуть провокації, і з моїх студентів ніхто не пішов маніфестувати, а під час протестів масово арештовували молодь, внаслідок чого пізніше виганяли з університету. Я закликала своїх студентів триматися подалі від цієї завірюхи.
Теж пам’ятаю такі роки, коли на україністику приходила молодь, як на підбір, дуже здібна, вони вчилися з пристрастю. А тоді приймали на навчання тільки по 10 студентів на курс, і після екзаменів, до того ж одного року на україністику, а наступного – на білорутеністику, і так по черзі, через рік.
Я пам’ятаю, що серед них були Михайло Балій, Маріан Босовський, Богдан Ціханович, Маріан Рихель, Влодзимеж Вільчинський, Степан Бень, Михайло Баранович, Михайло Шумада, Міля Лучак, Василь Назарук, Роман Галан, Богдан Гнатюк, Іван Олійник, які, сформовані життям і школою у патріотичному дусі, знали, чого самі очікують від такого навчання.
– Такі студенти високо ставили планку як нам, викладачам, так і собі. Заняття з ними проводилося з великою приємністю.
Ви згадали, що не було колись відповідних фахових підручників і посібників. А чи були тоді зв’язки з науковим світом України?
– Київський державний університет ім. Т. Шевченка мав офіційний договір із Варшавським університетом – таким чином, для нас був створений шанс стажуватися в столиці України. Третьокурсники з опікуном їхали туди на місяць, їм читали лекції і ознайомлювали з культурними надбаннями України. Незважаючи на повсюдну радянщину, наші зв’язки з науковцями, письменниками, літераторами та митцями з України приносили неабияку користь. а зустрічі з ними сприяли поглибленню знань, винесених з університету.
Чому Ви обрали саме україністику, а відтак пройшли з нею професійний шлях протягом майже піввіку?
– Це просто: бо я українка з роду Голинських. А якщо більш серйозно, то я мріяла вивчати медицину, і навіть успішно склала екзамени. Проте був 1949 р., і двері туди для мене були зачинені, адже я не вступила до партії.
А ставши комуністкою, мали б шанс навчатися і робити кар’єру?
– Так, однак я маю певні принципи, які винесла з дому, де панувала атмосфера антипартійності. Перед війною, дуже коротко, ми жили у Львові, а потім у місті Седльце. У Львові мій батько закінчив економіку, а мати – право. Батька 1939 р. арештували німці. Після звільнення він разом із сім’єю подався до Кракова. Моя родина була високоосвіченою: дід був професором Львівського університету. У нас панував патріотичний дух, отож вступити до партії було чимось немислимим. У 70-х рр. керівник кафедри проф. П. Зволінський мав певні клопоти через таких, як я, бо від нього вимагали, щоб його кадри були членами партії.
На україністиці ВУ Ви працювали під керівництвом трьох професорів – Пшемислава Зволінського, Флоріана Неуважного і Степана Козака. Який із цих періодів Ви вважаєте найкращим?
– Звичайно, найбільше мені запали в пам’ять початки україністики, яка стартувала під керівництвом проф. П. Зволінського, а також початок мого академічного вчителювання. Саме П. Зволінський, незважаючи на те, що був складним у спілкуванні, організував кафедру і запустив її в рух. Завдяки цьому його наступникам було легше продовжувати започатковане ним діло.
Чи була у Вас можливість виїхати за кордон?
– Була пропозиція з Монреальського університету. Рекомендації мені давали авторка тритомного польсько-українського словника Лукія Гумецька і професор Францишек Славський. Мій батько був категорично проти, адже моєму синові тоді було тільки 9 років і виїхати за контрактом на два роки, на його думку, було невідповідально. Авторитет батька і його арґументи мене переконали.
Повернімося до Вашого наукового доробку. Що він нараховує?
– Ось мої видання на полиці. Перша книга – суто мовознавча. Це “Ukraińskie nazwy miesięcy na tle ogólnosłowiańskim” (ПАН, Вроцлав, 1969 р.). Після її появи проф. П. Зволінський сказав: тепер всі, хто писатиме про назви місяців у слов’янських мовах, не зможуть написати нічого, не цитуючи з твоєї книжки. І дійсно: у кожному томі Етимологічного словника української мови є посилання на моє джерело.
Далі на полиці стоїть мій перекладацький доробок з української літератури, особливо художньої. За переклад книжки Григорія Вервеса про Ярослава Івашкевича я отримала нагороду ректора ВУ (1979 р.). Наступні позиції – переклади творчості Володимира Дрозда на польську: “Katastrofa” (1984 р.), “Kanapa na skraju łąki” (1986 р.), “Samotny wilk” (1988 р.).
У різних наукових журналах з’яв лялося чимало моїх статей. Потім я ще додатково займалася синхронним перекладом. Спочатку навіть собі не уявляла, наскільки це складно. У 90-х рр. почалися зустрічі польських та українських політиків, і я часто була єдиним перекладачем для одних і других. З приємністю згадую прізвища чільних дисидентів і вирішальних керівників: Яцека Куроня, Броніслава Ґеремека, Тадеуша Мазовецького, братів Богдана і Михайла Горинів та президента Леоніда Кравчука. А потім були наступні переклади “на живо”, які я сприймала спокійно, маючи вже деякий досвід. Що приємно при цьому згадати – так це те, що тоді всі делеґації вели розмови і виступали українською мовою, навіть якщо це були росіяни за національністю.
Що найбільше Вам запам’яталося з пережитого особисто?
– Перевага віку в тому, що вже не мусиш вдавати. Те, що було, – вже відійшло, а майбутнього не знаємо. Я живу тим, що діється нині, в цю хвилину. Не можу сказати, чи про щось шкодую, бо не можу вгадати, як би було, якби зробила інакше. З роками прожите нас вчить, а вік наказує сповільнити темп життя і з певної відстані поглянути на пройдене.
Осягнувши такий стан спокою, душевної рівноваги – чи маєте ще мрії?
– Є мрія на зараз – поїхати восени в гори, щоб побути наодинці з природою і собою.
Що би Ви порадили, побажали молодим?
– З перспективи прожитого я б сказала: кохані люди, дівчата чи хлопці, насправді варто дбати тільки про працю. Себто кожну свою роботу, за яку ви беретеся, виконуйте чесно і сумлінно, бо на старі літа єдине, що вам залишиться – то це ваш доробок, і його у вас ніхто не забере. Безперечно, родина важлива, але не все від нас залежить, тут по-різному складається.
Чим Ви заповнюєте свій пенсійний вік? Бо знаю, що Ви дуже енергійна жінка…
– Збираюсь писати спогади, а для цього мені треба впорядкувати свої записки й інші матеріали, т.зв. домашній архів. Є над чим подумати і над чим попрацювати. А пам’ять ще непогана…
“Наше слово” №39, 26 вересня 2010 року{moscomment}
