Валентина Соболь ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №27, 2013-07-07
Стефан Козак, Шевченкознавчі та порівняльні студії. Статті. Розвідки. Лекції. Видавництво Інституту мистецтвознавства, фольклористики, етнології ім. Максима Рильського НАНУ; Міжнародна асоціація україністів; Міжнародна школа україністики, Київ 2012, 568 с.
Видана наприкінці 2012 р. в Києві нова монографічна праця проф. С. Козака започатковує нову окрему серію наукових видань, які, згідно з рішенням Кабінету Міністрів України, 2014 р. побачать світ у зв’язку з 200-річчям від народження Тараса Шевченка Першою ластівкою судилося стати саме книжці варшавського професора С. Козака.
Творчість Шевченка в інтерпретації С. Козака – це окрема цікава сторінка в шевченкознавстві. Передусім новаторським є європейський контекст – як у вимірі визвольного руху в Європі, так і в царині прочитання творчості українського генія, методологічні засади праці у площині не лише літературознавства, а й історіософії, культури, соціології.
Відкриває цикл шевченкознавчих студій філософська розвідка «Історіософські концепції Тараса Шевченка», яка порушує низку важливих питань, зокрема проблему теодицеї, проблему, над якою міркував також Григорій Сковорода, творчість якого мала значний вплив на Т. Шевченка. Шевченко, якого «характеризує християнська турбота про олюднення світу», на переконання С. Козака трактує християнство «як есхатологічне очікування, повернене до майбутнього, як релігію надії та визволення. В такому контексті значення історії є формулою проектування майбутнього». Новаторським як на час появи самої розвідки є трактування теодицеї, яке автор кваліфікує як «обґрунтування Бога як творця світу, в якому невідокремленими складовими являються різні форми зла і страждання» (32 с.).
«Правда як sacrum у творчості Тараса Шевченка», що вперше побачила світ 1977 р., порушила комплекс таких проблем, дискутувати навколо яких науковці в підрадянській Україні на той час могли тільки мріяти… Ідеться про принципи християнської моралі, про sacrum, про розуміння традиції як джерела національної свідомості, що пов’язується, як підкреслив дослідник, «з вибором таких історичних і народних елементів, де найвиразніше проявляється національний характер, „ідея нації”, історична роль суспільних сил і чинників, які становлять національну спільноту, право репрезентувати її та бути ідейним провідником» (с. 41).
В «Ідеалі правди у Шевченка» дослідник простежує взяті з Євангелія від Іоанна слова «І пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить» (як відомо, саме вони стали девізом Кирило-Мефодіївського братства), що реалізуються в поезії Шевченка «в довершеній поетичній формі», переплавляються в пророчі передбачення. «Романтики, до речі, вважали, що народам дав життя Бог, і тому боротьба за незалежність – то просто виконання волі Провидіння, здійснення Божих принципів людської гідності й правди, тоді як їх втрата чи попрання є першим кроком до втрати свободи» (с. 58), – наголошує дослідник і далі, апелюючи до поезії Шевченка, твердить, що окремі елементи його творів свідчать, що такого роду філософія була відома Шевченкові.
Розвідка «Тарас Шевченко та Юліуш Словацький» видається знаковою з кількох причин. По-перше, поему Ю. Словацького «Беньовський» С. Козак потрактував як ключ, який відкриває читачеві не сентиментальносільський образ України, але України «символічної і трагічної»: «А тому це є образ, в якому відбивається найглибший сенс її історії і водночас найважливіші суспільні, політичні, релігійні та екзистенційно-філософські проблеми, які хвилювали людей тієї епохи» (с. 67). По-друге, справді, дещо ідеалізованоперебільшений дискурс спонукає до дискусії, коли читаємо, що в таких творах як «Беньовський», а особливо «Срібний сон Саломеї» Ю. Словацький постає перед нами як особа, для котрої «акт відмови від шляхетських традицій, атрибутів, характеру і ментальності якої став конструктивним актом пошуку польсько-українського порозуміння і згоди» (с. 67–68). По-третє, автор відкриває багаторівневий вимір та глибоке філософське підґрунтя, аналізуючи те, як саме у творах Словацького й Шевченка зображується гострота українськопольського конфлікту. Професор С. Козак слушно наголошує, що бурхлива реакція Шевченка на деспотизм «приводить на думку „Плач Єремії”, але набагато важливіше те, що, як і Словацький, поет представляв ту школу мислення, яка робить спроби розв’язання універсальних питань, що керують перебігом історії, – свободи і деспотизму» (с. 74).
Не вдасться переоцінити циклу розвідок, які умовно можна окреслити дефініцією «Польська рецепція Шевченка». Український геній очима видатних польських науковців, таких як проф. Мар’ян Якубець, проф. В. Кубацький, а також таких знаних діячів, як П. Свенцицький та Ґвідо Батталія, Єжи Єнджеєвич.
Побудована з двох самостійних підрозділів розвідка «Український струмінь у старопольській літературі» могла б претендувати на проспект окремої монографічної праці. Український струмок у тодішньому польському письменстві «давав про себе знати» у творах таких письменників, як І. Красицький («Хотинська війна»), Ф. Князьнін («Потрійне весілля», де він використав пісню про козака Захаренка), Ф. Карпінський, Ю. Немцевич, який в «Історичних піснях» прославив козацькі часи в Україні (про свої подорожі по Україні розповідає в «Мемуарах з моїх літ»). Красу України оспівав у поемі «Софіївка» С. Трембецький (1735–1812). С. Трембецький добре простудіював українські козацькі літописи, зокрема літопис Самійла Величка.
Стратегічним помислом позначена розвідка «Реорієнтація польської думки щодо України». Проблема народження нової польської суспільно-політичної думки щодо України осмислюється на матеріалі тих процесів, які мали місце в епоху романтизму, але генеалогію позитивних змін С. Козак шукає у XVIІІ ст., коли український і польський народи не мали самостійного політичного статусу і були «змушені до пошуків ремедіуму і шляхів виходу зі стану неволі» (с. 329). Автор розвідки сягає до численних уже призабутих, але як же нині злободенних матеріалів авторства Йоахіма Лелевеля, Тадеуша Кремповецького, Яна Чинського, ксьондза Пуласького, Станіслава Ворцеля, Шимона Конарського, Петра Семененка та ін. У ході дискусії (а до неї залучалися щораз ширші польсько-українські кола) про причини поразки Листопадового повстання «історичні, народні та релігійні мотиви перепліталися із суспільними; не забували й про найбільш гарячу й конфліктогенну проблему – ставлення поляків до українців, їхніх національно-визвольних повстань і боротьби, взаємних польсько-українських стосунків та можливих контактних впливів» (с. 334).
Наголошуючи, що еміґраційна переорієнтація польської суспільнополітичної думки щодо України була «сучасною, революційною та безкомпромісною», С. Козак апелює до діяльності таких радикальнодемократичних часописів, як «Nowa Polska» і «Postęp». Це, власне, на сторінках останнього були оцінені заслуги українців не тільки щодо Польщі, а щодо всього слов’янського космосу, бо ж наголошувалося, що український народ «є серцем слов’янського тіла», окреслено його велику роль в історії (с. 334–335).
Саме Козаччина, а не Річ Посполита «була оплотом християнства в Європі. Хоча усвідомлення цього факту, а також суспільної та військової ролі Козаччини в історії не було поширене» (с. 335). Цитована розвідка цінна й тим, що в ході аналізу промови Яна Чинського наводяться й вияскравлюються конструктивні свідчення переорієнтації польської демократичної думки щодо України (с. 337). Головні тези промови Міхала Чайковського С. Козак аналізує невіддільно від його політико-дипломатичної діяльності на терені Константинополя й Туреччини як представника «Hotelu Lambert» і особисто князя Адама Чарториського. Доречним і надзвичайно потрібним нині є посилання на працю Марселя Хандельсмана «Ukraińska polityka ks. Adama Czartoryskiego przed wojną krymską» (Warszawa 1937) з її акцентом на мудрих і далекоглядних засадах політики (або ж «української концепції») А. Чарториського, яку він проводив у Парижі в 40–50-ті роки ХІХ ст.
Значною мірою справедливим (а це спонукає до поважної праці) є твердження С. Козака про те, що «ані польська література, ані українська не засвоїла собі золотого фонду української літератури, ані українська – польської» (с. 529).
У завершальній синтетичній статті «Україна між Сходом і Заходом (до новітніх часів)» домінує історіософський дискурс. Пошанівно і водночас критично С. Козак прочитує та оцінює праці попередників, які студіювали окреслену в назві розвідки проблему: «Europa między Wschodem a Zachodem» Нормана Дейвіса, «Ukraińcy» Ендрю Вільсона, «Latinatas Slaviae Romanae» Ріккардо Піччіо, «Україна між Сходом і Заходом» Ігоря Шевченка, «Несподіванки української історії, представленої латиною» Наталії Яковенко, «Латина на Запоріжжі» Тереси Хинчевської-Геннель, описи України Ерика Ляссоти, Ґійома де Боплана та інших.
Добрим знаком розвідки бачаться її дискусійні моменти, що інспірують до подальших студій, як, наприклад, у розмислі про те, що «у європейській свідомості ця роль України як «захисного муру християнства», як «буферної» держави, врешті, як держави, «котра лежить на межі між Сходом і Заходом, залишається радше скромною» (с. 551).
Доречним бачиться діалог з позицією Е. Вільсона про те, що «повторне відкриття генетичного зв’язку» України з Київською Руссю треба розглядати як значною мірою відкриття вже українських істориків ХІХ ст. С. Козак переконує, що така картина є далеко не повною. Арґументи вченого є ваговитими, бо ж і справді «не можна забувати, що провідні козацькі літописці – Самовидець, Граб’янка, Величко, анонімний автор „Історії Русів”, цілком свідомо посилалися на геополітичну концепцію Київської Русі, яка була звернена і на Схід, і на Захід, а також драматично описували козацьку місію antymurale Cristianitas, опираючись на концепції Лівія і Тацита та вкладаючи у вуста історичних персонажів надто патріотичні промови» (с. 552).
Окремі положення, як видається, часом вимагають докладнішого пояснення: «Викладання поетики і риторики сприяло тоді поширенню в руській культурі такого сприйняття письменницької творчості, яке радикально вирізнялося від того, котре століттями нав’язувалося церковною доктриною православного слов’янства. Заміна класичними гуманістичними нормами староруських письменницьких парадигм і доктрин викликала сильний шок, наслідки якого досить швидко з українських земель поширилися і в Московській Державі» (с. 550).
Нова публікація проф. С. Козака, яка є підсумком його півстолітньої наукової праці на ниві українознавчо-культурологічній, української суспільно-філософської думки та українсько-польських історичних, культурних, літературних взаємин, – переконує читача у творчому повносиллі вченого. ■
