Павло Лоза ■ КУЛЬТУРА ■ №18, 2015-05-03
«Я переконаний, що так само, як угорці не забувають, що ми віддавали кров для них, коли радянські війська нищили Будапешт, так українці не забудуть, що ми – хоч іноді в наївному вигляді – солідаризувалися з ними; що польські політики брали участь у переговорах між Януковичем і опозицією, що поранених українських воїнів лікували в Польщі. Ми повинні усвідомити, що в пам’ять необхідно і варто інвестувати», – говорить Анджей Северин, директор Польського театру ім. Арнольда Шифмана у Варшаві, в якому відбулася інавґурація циклу «Українські вечори».
Павло Лоза: Що Ви подумали, коли почули про ідею показання польському глядачеві постаті української дисидентки Надії Суровцової?
Анджей Северин: Я охоче зробив би спектакль, присвячений Надії Суровцовій, якби тільки існувала театральна п’єса про її життя, або в якій героїнею була б Суровцова. Польський театр підготував своєрідне опрацювання її життя – „lekturę jej życia”. Про одну з найважливіших українських дисиденток Надію Суровцову я дізнався в розмові з Ізабеллою Хруслінською і Петром Тимою з Об’єднання українців у Польщі. Вважаю, що дуже важливо принаймні частину поляків, глядачів Польського театру, ознайомити з біографією Надії Суровцової, оскільки в її долі, в її житті «зустрічається» і перехрещується багато драм українського народу. І варто, щоб ми про ці драми дізнавались – для майбутнього двох наших суспільств.
Надія Суровцова не єдина героїня циклу, присвяченого великим постатям української історії, біографії яких представить Польський театр.
Ми запланували три вечори, які об’єднали спільною назвою «Українські вечори». Крім Суровцової, будемо теж займатися біографією Данила Шумука і спогадами свідків Голодомору в Україні. І це ще не все – 27 травня на нашій Камерній сцені відбудеться дискусія на тему історії України і польсько-українських відносин, у якій візьмуть участь польський історик культури проф. Анджей Менцвель та українська письменниця Оксана Забужко. Цю дискусію поведе Адам Міхник. У жовтні до нашого театру приїде український театр «Арабески» з Харкова, який покаже на нашій сцені театральний триптих: про Голодомор в Україні, про Волинь і про Чорнобиль. Натомість на квітень 2016 року ми запланували прем’єру «Українського Декамерона» Кліма (Володимира Клименка) у виставі режисера Влада Троїцького.
Зрештою, в Польському театрі тему України ми порушували вже не один раз. Починаючи від вечора солідарності з Майданом, відзначали теж 40 днів від смерті перших жертв Революції. Пізніше відбувся «Салон української поезії» з участю Олени Леоненко і Маріуша Бонашевського, під час якого звучала сучасна українська поезія, а на екрані були висвітлені три властиво емблематичні вже відеоматеріали, присвячені Україні і Майданові. На початку цього року відбувся також «Салон поезії Тараса Шевченка» з нагоди ювілею з дня народження поета.
Чи сьогодні польського глядача ще цікавить тема України?
Завжди, коли піднімаємо т.зв. українську тематику, глядацький зал є повний. Це показує, що доля України постійно цікавить поляків, викликаючи водночас різні реакції в польському суспільстві. Справа непроста. Наші стосунки мають свої трагічні моменти. Але мудрість народів полягає в тому, щоб дивитися в майбутнє, не забуваючи про минуле. Тільки завдяки уважному аналізові минулих подій ті всі рани, які є між нашими народами, зможуть зажитися. Поляки дуже активно реаґували на Майдан. Проте з плином часу, коли відбувалась анексія Криму, коли був зайнятий Донбас, коли не дотримувалися Мінські домовленості, активність була менша. Більшість поляків рішуче проти того, що робить Росія, але ми з часом протестували менше. На мою думку, це може випливати з реальної оцінки шансів на результати польських протестів. Просто люди відчували свою безпорадність. Я сам колись під час виступу в польському телебаченні, відчуваючи велику депресію після того, що вимагав Путін, сказав, що «ці всі наші культурні проекти і наші протести нічого не варті». Просто ми робили це, щоб не занедбати важливого в нашому розумінні громадянського обов’язку. Але я тоді собі усвідомив ще й інше. Для Путіна той факт, що декілька артистів у Варшаві запротестує, звичайно, нічого не значить. Однак для людей в Україні це має велике значення. Особливо для тих, хто пережив Майдан. Це має значення і для спільного майбутнього, бо ані українці, ані поляки не є французами, про яких говориться, що мають коротку пам’ять. Я переконаний, що так, як угорці не забувають, що ми віддавали кров для них, коли радянські війська нищили Будапешт, так українці не забудуть, що ми – хоч іноді в наївному вигляді – солідаризувалися з ними; що польські політики брали участь у переговорах між Януковичем та опозицією; що поранених українських бійців лікували в Польщі. Ми повинні усвідомити, що в пам’ять необхідно і варто інвестувати. Решта є справою нашого спільного майбутнього.
Чи таким майбутнім для Польського театру є обраний Вами «східний напрямок» ?
Вже в моїх перших програмних деклараціях я заповідав співпрацю з країнами, з якими ми маємо спільний кордон – Україною, Білорусією, Литвою, Росією, але так само з Латвією та Естонією. Ми вже співпрацювали з театром з Мінська і Талліна. Тепер з нами буде співпрацювати, як я вже згадав, український режисер Влад Троїцький. І це для нас велике театральне свято.
Як Ви згадуєте свої поїздки в Україну?
Так багато всього було, що важко порахувати. Справа в тому, що коли їдеш в турне і граєш головну роль, то реальність виглядає так: після приїзду на місце треба насамперед відпочити. Потім треба зіграти спектакль, трошки поспати і поспішати на літак. В Україні я був кілька разів приватно. Але найбільше мої контакти з Україною затіснилися, коли ми почали співпрацю з «Польським народним театром» у Львові, який був у нас уже три рази. Це мало велике значення для нас і для них… Я віддавна знаю, що для нас, поляків, Україна дуже важлива. Ми мусимо собі усвідомити, що в нас спільне коріння, а це «працює» на наше спільне польсько-українське майбутнє. Наші добрі сусідські взаємовідносини, а також співпраця у сфері культури, можуть нас – поляків та українців – зробити кращими. Звичайно, про вбивства й інші злочини теж треба говорити. Може, я зараз скажу як політик, але так власне є – вільна Україна є ґарантією вільної Європи.
Чи Ви мали можливість побувати в Україні, коли стояв Майдан?
Так. Я був там у той час. Мене запросила Лариса Кадирова на фестиваль монодрам, який проходив у Національному театрі ім. Івана Франка в Києві. Я зіграв там спектакль «Шекспір Forever!».
Я приїхав до Києва на зустріч з глядачами, однак, як виявилося на місці, люди чекали, що я виступлю на сцені. Протягом години ми разом з колеґами-звукооператорами, художниками світла, реквізиторами готувалися до спектаклю – і я зіграв виставу. Це був незабутній вечір не тільки тому, що я там був, але теж з погляду актора. Я змушений був імпровізувати, а я це люблю робити, бо імпровізація мене розвиває. Тоді я також поїхав до Харкова. Це було захопливе. Я познайомився тоді, наприклад, з театром «Post Scriptum» Степана Пасічника, де у двох малих кімнатах зберігаються декорації, костюми і все інше. А театр «Post Scriptum» працює вже 16 років. Без грошей. Це прекрасні люди театру.
Чи саме тоді почалася Ваша співпраця з харківським театром «Арабески»?
Я познайомився з ними 2013 року. Під час наступного візиту я вже в них заграв спектакль «Шекспір Forever!». На нашій виставі були присутні й українські воїни. Треба пам’ятати, що місто лежить тільки за 60 км від лінії фронту. Почував я себе там фантастично. Умови, у яких змушені працювати наші друзі з театру «Арабески», дуже важкі, а тому імпонують мені ще більше їх досягнення і почуття місії. Саме там я переконався в тому, що тексти проникають до людей тим глибше, чим драматичніша і трагічніша їх ситуація. Так воно є насправді – мистецтво звучить гостріше, коли людина страждає. Як говорив Ружевич, «важко бути поетом з повним животом». Може, в такому твердженні є перебільшення, але напевно тоді мистецтво звучить інакше, сильніше.
Яке значення для української публіки мала Ваша присутність?
Думаю, що ця публіка прагнула контакту зі світом, з польським театром. Не можемо забувати, як далеко на сході лежить Харків. У мене там було таке відчуття, що я виконую свою місію в тому світі і в той момент, в якому я опинився. Цікаво, що коли я був у Харкові і грав «Шекспіра…», до міста приїхав Януш Ґловацький. Прем’єра його «Антигони в Нью-Йорку» мала відбутися через два дні. Навіть збіг цих двох візитів свідчить, наскільки важливою є наша польська співпраця з театрами України, і яке велике значення має наша присутність там. А що про це думають українці, вже треба питати в них самих.
Дякую за розмову.
Анджей Северин. Фото з архіву Польського театру у Варшаві
