Степан Мігус ■ ГРОМАДА ■ №34, 2015-08-23
Розмова з отцем синкелом ДМИТРОМ ГАРАСИМОМ ЧСВВ, венґожівським парохом
Степан Мігус: Під час відзначень урочистостей, присвячених 50-річчю парафії, Ви представляли деякі дані з парафіяльної книги, а саме: кого хрестили і кого проводжали в останню дорогу. З наведених чисел виникає, що у вічність відходить дещо більше людей, ніж народжується. Якою в такій ситуації Ви бачите перспективу венґожівської парафії?
Отець Дмитро Гарасим: Це досить складне питання, тому що кожна українська громада змагається з проблемою асиміляції. Це питання українсько-польських подружніх пар, які іноді вінчаються в церкві, проте вони не завжди до нас повертаються. Це дуже складна проблема, яку не можна повністю вирішити. Можна лише пробувати цей процес зменшувати. Частина відходить, а ті, що залишаються, набирають сили і потім відроджують нашу парафіяльну спільноту. Знаємо також, що Венґожево – це місцевість, якій дошкуляє велике безробіття. Молодь після закінчення різних навчальних закладів не може знайти тут праці. Тому молоді подружжя виїжджають у великі міста, наприклад, до Варшави, Ґданська, Ольштина. Частина цих молодих людей поповнює наші парафіяльні спільноти у тих великих містах і вони до нас уже не повертаються. Ми знаємо, що є більше похоронів, ніж хрещень, проте маємо надію, що прийде час відродження. Думаю, що самі цифри не є тут найголовнішими. Питання в тому, чи ті, хто залишається, будуть активними. Якщо захочуть працювати для добра громади, то є надія, що наша Церква буде відроджуватися.
Вам не здається принаймні дивною ситуація з нашою активністю сьогодні? У ті страшні часи, коли комуністи виганяли з отчини наших батьків і дідів, коли на місцях вигнання все було заборонено, вигнанці вперто, ризикуючи навіть життям, трималися свого, а нині, коли відкрито можна ходити до церкви, ніхто не забороняє плекати своє українство, асиміляція чинить чи не найбільшу шкоду. Як цю ситуацію пояснити?
Так буває у світі, що коли людині щось забороняють, вона тоді прагне цього сильніше. Коли ж усе дозволено, вона шукає того, що вигідніше, приємніше і легше його здобути. Для багатьох людей залишатися собою не завжди так просто. Вони воліють приєднатися до більшої спільноти, бо чомусь думають, що так легше буде працювати і наживати добро. Чомусь деякі українці не завжди мають відвагу признаватися до свого походження. Отже, якщо хтось живе з таким переконанням, народжує і виховує своїх дітей у дусі великого страху, то діти з таких родин уже до Церкви не повертаються. Питання любові до Бога, своєї Церкви, свого народу і рідних традицій залишається завжди відкритим. Цю проблему найкраще можна вирішити в родинах, у яких батьки такі питання ставлять на першому місці. Бувають і такі ситуації, коли діти з родин, у яких батьки не переказали їм любові до рідного, пізніше, завдяки контактам з молоддю з українських ліцеїв і завдяки українським громадам, до нас повертаються. Такі явища трапляються, хоч, треба сказати, що їх небагато.
Золотий ювілей венґожівської парафії поєднався зі срібним ювілеєм Вашого священства. Ви пройшли помітний шлях і набралися великого досвіду. Як це сталося, що з Вашої родини троє братів обрали шлях служіння Церкві та українській громаді. З чого це почалося?
Це непросте питання, бо тут діє Господь Бог. Питання покликання до чернечого, священицького життя закорінене десь у батьках. Я пам’ятаю лише, що ми завжди ревно молилися, ходили до церкви до Бань-Мазурських. Батьки дуже дбали про наше релігійне виховання. Пізніше отці з Бань-Мазурських возили нас до Варшави, щоб показати нам це місто. Ми заходили ночувати до монастиря отців василіан. Такі поїздки до Варшави і зустрічі з отцями василіанами ще в дитинстві були гарним початком нашого шляху. Першим до монастиря василіан у Варшаві вступив Ігор (нині протоігумен – С.М.), пізніше я, опісля і Богдан. Ми прийняли тайну священства. Я думаю, що тут усе ж задіяв Господь Бог, молитви і батьківська любов, а вже пізніше – наша праця, щоб це покликання зберегти.
Ви дуже тепло і сердечно говорите про своїх батьків. Звідки їх вирвали з корінням і вигнали на Мазури? Чи вони відвідували рідні сторони? Якими Ви їх запам’ятали?
Моя покійна мама, Ольга, народилася у Ветлині Ярославського повіту. Після смерті мого батька ми поїхали в рідні сторони. Мама побачила свою рідну хату (вона ще стоїть). Біля неї нова родина вибудувала собі нову хату, а в нашій, старенькій, зберігають збіжжя. Мама через мале віконце заглянула до неї і зворушливо розповіла, що й де стояло. Батько народився в Майдані Сінявському біля Сіняви (по дорозі з Люблина до Ярослава). З того, що мені відомо, дідусева хата стояла на колонії. Хтось уже переніс її, вона стоїть тепер біля дороги. Коли їдемо до Ярослава, я постійно споглядаю на цю хату батьків мого тата.
Минуло 25 років Вашого священства. Ви від 2003 року є парохом у Венґожеві, а також ігуменом монастиря василіан у цьому містечку, а ще й представником архиєпископа на Вармії та Мазурах. Отже, маючи неабиякий досвід, Ви б що-небудь змінили у своєму житті чи обрали б такий самий шлях?
Я знову б обрав шлях служіння і чернецтво, хоч з перспективи 25-ліття священства нині знаю, який це непростий шлях, великі обов’язки і відповідальність. Але кожен вибір несе свої обов’язки і відповідальність. Ті, хто вирішив закласти родину, теж присягають зберігати єдність і вірність подружню, відповідальність, беруть на себе обов’язок виховання наступних поколінь. Моїх 25 років пройшло щасливо, тому сподіваюся, що Господь Бог буде мене вести легкою рукою і далі.
Архиєпископ Іван Мартиняк, вітаючи Вас з ювілеєм, не скупився на похвали для Вас за смиренність, організаторські здібності і вміння жити з громадою в мирі та злагоді. Чи цього вистачає, щоб досягти успіху, а, може, треба іноді підвищити голос?
Я дякую нашому митрополитові за такі слова, проте я переконаний, що я ще не такий, я щойно таким маю стати. Смиренність – це питання не одного року, ані навіть 25 років. Це питання всього життя. Ми смиренності вчимося постійно. Може мені легше, бо маю лагідну вдачу. І я за це Богу дякую. Часами люди мають таку гарячу кров, що для них певні питання вирішуються набагато важче. Звичайно, в парафії чи інших спільнотах є певні проблеми і їх треба вирішувати. Якщо будемо ставитися до людей з пошаною і любов’ю, певні проблеми набагато швидше можна буде розв’язати.
