Андрій Шептицький ■ УКРАЇНА ■ 2008-12-03
Процес вступу Польщі до Європейського Союзу тривав 15 років. Тоді нам здавалося, що це вічність. З перспективи європейських прагнень України було це однак істотне досягнення. Успіх завжди має багато батьків. У випадку Польщі важливу роль напевно відіграло солідне приготування до членства в Союзі. Уже в середині 90-их рр. деякі мої викладачі й колеги працювали над пристосуванням польського законодавства до норм ЄС. Це була праця довга, копітка, однак необхідна. Це завдяки ній поляки можуть тепер вільно подорожувати по зоні Шенґен, а Польща користується єврофондами.
Для України довгий час становило проблему зрозуміння специфіки євроінтеграції. Частина політичної еліти не розуміє цього й дотепер. Україна сприймає ЄС через цивілізаційну призму: членство у Євросоюзі представляється як визнання України повноправним членом європейської сім’ї; важливим елементом є мабуть і надія на фінансову підтримку з боку Союзу.
Президент Леонід Кучма у часи погіршення відносин із західними країнами на початку теперішньої декади зробив визнання Євросоюзом перспективи членства України своєрідним тестом, переконуючи своїх земляків, що неґативне становище ЄС у цьому питанні означає, що Союз не цікавиться Україною. І дотепер українська політика щодо ЄС частково залишається в’язнем такого способу мислення. Крім того, український політичний клас часто вважає, що відносини з ЄС можуть спиратися, як і в випадку структур співпраці на пострадянському просторі, на деклараціях доброї волі: “Ми хочемо з вами співпрацювати – чи цього не досить?”
Європейський Союз дивиться на відносини з Україною через юридично економічну призму. Сформульовані 1993 р. так звані копенгазькі критерії, які мусить виконати кожна держава, що прагне вступити в ЄС, небагато говорять про європейську сім’ю, спільну історію та цивілізацію. Згідно з їхніми положеннями, кандидат повинен мати: 1) стабільні інститути, що ґарантують демократію та дотримання прав людини; 2) вільноринкову економіку, що функціонує; 3) здатність взяти на себе правові зобов’язання, що виникають із членства в ЄС; 4) нарешті, й сам Євросоюз повинен бути здатний прийняти нового кандидата, так, щоб це не мало неґативного впливу на його функціонування. Україна не виконує критеріїв 2 і 3. Однак головна проблема полягає в тому, що частина української еліти не розуміє значення цих критеріїв та потреби пристосовуватися до вимог Союзу.
Україна 1993 р. склала внесок про приєднання до Ґенеральної угоди з тарифів і торгівлі (GATT), яка 1995 р. перетворилася у Світову організацію торгівлі. Її мета – сприяння розвиткові торгівлі між членськими країнами шляхом прийняття визначених спільних стандартів у цій галузі. Членство в СОТ становить необхідну умову хоча б часткової інтеґрації з ЄС. Польща є членом СОТ від 1995 р., Україна вступила до неї цього року. Проведення всіх необхідних реформ і змін у законодавстві (не для того, щоб стати членом ЄС, а тільки СОТ!) зайняло 15 років. Уже це показує масштаб складності.
Формально основою співпраці Україна – ЄС є підписана 1994 р. Угода про партнерство і спів працю. Вона зобов’язала Україну почати працю для пристосування її законодавства до норм ЄС, хоч не пропонувала Україні взамін багато користі. Її положення були реалізовані незначною мірою: 2004 р. близько 11% правових актів були пристосовані до норм ЄС повністю, а 26,5% – значною мірою.
Євросоюз 2003 р. став ініціатором Європейської політики сусідства. Прийнятий у її рамках план дій Україна – ЄС мав за мету зокрема наближення українського законодавства до норм ЄС і створення солідних основ для подальшої економічної інтеграції. Його реалізацію 2007 р. оцінювали, залежно від галузі, від 39% (економічно суспільні реформи) до 69% (діалог і політичні реформи). Імплементація Плану дій була передусім заслугою чиновників з окремих міністерств, відповідальних за співпрацю з ЄС, які ще від часів Кучми працюють над поглибленням відносин Євросоюз – Україна. На жаль, вони не могли розраховувати на добру співпрацю зі сторони парламенту. Верховна Рада часто не була зацікавлена прийняттям запропонованих правових актів, що мали б пристосовувати Україну до стандартів ЄС, або змінювала їх згідно з власними преференціями.
У лютому 2008 р. ЄС розпочав з Україною переговори про утворення поглибленої зони вільної торгівлі. На неї мають скластися два основні елементи: скасування обмежень у торгівлі й пристосування українського законодавства до норм ЄС у сфері торгівлі, технічних стандартів чи захист вільної конкуренції. Створення зони вільної торгівлі може істотно наблизити Україну до ЄС, даючи їй частковий доступ до спільного ринку.
На жаль, проблеми, з якими в минулому змагалася європейська політика України, можуть і цим разом ускладнити зближення України до ЄС. Україна не розуміє досить добре специфіку теперішніх переговорів. Занадто мало є консультацій між політиками, експертами і підприємцями. У результаті може скластися така ситуація, що Україна прийме некорисні для себе або ж важкі для реалізації зобов’язання. Істотні проблеми може породжувати імплементація угоди про вільну торгівлю. Її положення не можуть залишатися на папері. Слід також уникнути ситуації, коли угода буде інтерпретуватися в Україні згідно з інтересами тієї чи іншої олігархічної групи. Врешті, необхідно знайти кошти, які б дозволили пристосувати українську адміністрацію та економіку до норм ЄС. Це однак необхідне завдання. Тільки таким чином Україна може зблизитися до ЄС і, можливо, у майбутньому стати її членом.
“Наше слово” №49, 7 грудня 2008 року {moscomment}
