Степан Мігус ■ ГРОМАДА ■ №37, 2016-09-11
ХІІІ Європейські дні добросусідства
Мета Європейських днів добросусідства 27 і 28 серпня на польсько-українському прикордонні у Томашів-Люблинському повіті – побудувати між українцями і поляками взаємне порозуміння після дуже складних відносин у минулих століттях.
Люблинський отець митрат Стефан Батрух, ініціатор і головний організатор цієї щорічної акції, вірить у те, що попри дуже складне минуле, злагоду між народами все ж буде осягнуто. Але найвагоміше в цьому є те, що вигнані з рідних земель українці, а радше вже їхні нащадки, й надалі цікавляться своєю прабатьківською отчиною. Без їхнього ототожнення з землею предків, з якої вони були насильно вирвані з корінням, ця ідея помре природною смертю.
– Так довго, як наступні покоління цікавитимуться прабатьківськими землями, українськими пам’ятками і могилами предків, триватимуть ці дні добросусідства, – говорить з переконанням греко-католицький парох Люблина.
Пам’ять триватиме так довго, як довго пам’ятатимуть нащадки
Коли стоїш у молитовному зосередженні над спільною могилою 86 жертв, які трагічно загинули нібито в невідомих обставинах у Лісках Томашів-Люблинського повіту в березні 1944 р., хоч-не-хоч задумуєшся над тим, що відчували ці мирні мешканці, опинившись перед стволами автоматів бездушних головорізів з Батальйонів хлопських під командою Станіслава Басая «Рися»… Молитва тамує біль, але не дозволяє забути, що винних у цьому людиновбивстві й досі не осудила держава, з якою вони асоціювалися. Стоїш, знаючи, що може там лежати, крім цих 86-ти, щонайменше ще понад 100 жертв з православної Холмщини, які, тікаючи з рідних місць, сподівалися знайти в Лісках захист, а знайшли смерть, залишившись безіменними. А й цих 86, про яких нібито відомо, не дочекалися досі ні напису рідною мовою, ні, тим більше, своїх прізвищ на надмогильній плиті, що, як правило, мало б бути на християнських могилах. Вони, на щастя, зберігаються в пам’яті і серцях рідних та близьких. Могилу впорядковує і дбає про церкву Богдан Лисейко, якому в той страшний час було небагато років, але все запам’яталося, тому що мало не втратив тоді матері.
Інша могила в Лісках – це символ незламності українського духу. На старому цвинтарі похоронені відомий кожному свідомому українцеві отець митрат Мирослав Ріпецький з дружиною Євгенією.
Він перший, а тоді, в липні 1947 р., єдиний не побоявся служити на вигнанні – у Хшанові на Мазурах – своїм вірним. Туди протягом перших десяти років після злочинної Операції «Вісла» їхала вінчатися, хреститись і молитися вся греко-католицька Польща. Богом даний священик, як згадують його сьогодні вірні, поки міг, служив українській пастві, а дружина Євгенія в цьому йому допомагала. Однак у заповіті подружжя записало, щоб після смерті поховати їх на цвинтарі в рідних Лісках. Нині цією могилою опікується згаданий уже Богдан Лисейко.
Учасники Днів добросусідства пом’янули теж героїв, які загинули в нерівному бою з НКВд і похоронені на окраїнах Білостока, недалеко Лісок. А з Лісок усе й почалося. Коли понад 41-особовий загін УПА перебував у Лісках, хтось (таки «свій») доніс у НКВд… Під Білостоком молоді хлопці дали бій НКВд-івцям, який тривав увесь день і частину ночі… Віддали життя всі до одного. НКВС-івці свої трупи возили цілий наступний день…
«Воїнам УПА, полеглим за свободу України» – такий напис виднів на обеліску, що його встановили українці з Польщі в селі Білостоку Люблинського воєвідства п’ять років тому. Під цією присвятою 41 прізвище і псевдоніми вояків, які загинули в бою. Внизу підпис: «Вдячні нащадки». Приблизно два роки тому хтось замалював присвяту воїнам УПА та їхні псевдоніми білою і червоною фарбою, а позолочену присвяту видряпав. Місцева влада повідомила про акт вандалізму Раду охорони пам’яті боротьби і мучеництва, яка (наразі без результату) розглядає справу. Пам’ятник залишається оскверненим донині. Скільки ж треба віри і надії, щоб постійно і терпеливо закликати до польсько-українського поєднання, як робили також і перед оскверненим пам’ятником у Білостоці о. Стефан Батрух та о. Іван Тарапацький
– Нас і досі хочуть посварити, щоб навіки зробити ворогами, та ми бачимо, що це не сталося, – говорили священики. – Разом з вибухом війни на Донбасі відчутна активізація антиукраїнських сил, які відверто підтримують «рускій мір». Наша відповідь має бути одна – єднання.
Бажання і реалії
Нащадків ульгівчан, які у дні єднання відвідали цвинтар предків, жахнув дерев’яний туалет, поставлений серед хрестів. Микола Табака, який приїхав у батьківське село, каже, що 20 серпня «прибуток», до якого люди ходять за нуждою, стояв відразу за дзвіницею, просто таки на могилах. На вимогу усунути це жахіття, пробощ Станіслав Тимош переніс його у віддаленіший куток цвинтаря. Телефону опісля не брав. Не з’явився також на панахиді 27 серпня, в суботу, з участю кількадесяти осіб (хоч не міг не бачити дійства). Проте, у міжчасі встиг «дерев’яну інвестицію» помалювати…
Вибрик пробоща розворушив Ульгівок. Значна частина мешканців засудила це осквернення, а найбільше ті, чиї предки похоронені на цвинтарі. Ось хоча б родина Пєнькних. Інші, у цьому й місцева інтеліґенція, запитували, чи: «Ви це так залишите?». «Не залишимо», – звучало у відповідь. Останнього дня серпня Ольштинський відділ ОУП вислав у Районну прокуратуру Томашева-Люблинського повідомлення про скоєння кримінального злочину.
У недалекій Кривиці цвинтар допоміг упорядкувати місцевий пробощ. Він разом з вірними бере участь у панахидах. Нащадки давніх мешканців із вдячності допомогли побудувати костел. Латинський єпископ Маріан Роєк, ординарій замойсько-любачівський відправив у корчминській церкві подячну літургію за дари землі в неділю, коли зустрічалися спершу на польській стороні, а опісля на українській давньої частини Корчмина громадяни України і Польщі. Це добрі приклади українсько-польського поєднання.
Однак уже в давній частині Корчмина, що дісталася Україні разом з чудодійним джерелом, не було на екуменічному богослужінні жодного латинського ксьондза з польської сторони. Не було й греко-католицького, поза невтомним о. С. Батрухом з Люблина. Це можна б зрозуміти, оскільки заходи проходили в неділю. Та і в суботу не було краще… Головний організатор Європейських днів добросусідства о. С. Батрух каже, що він нікого не примушує брати участь у заході. Це треба хотіти самому, це має йти від душі, від серця.
Головному організаторові найбільше залежить на тому, щоб нащадки одвічних мешканців цих земель хотіли приїжджати у прабатьківські сторони, запалити лампадку на поруйнованих цвинтарях, помолитись, познайомитися з новими жителями цих країв. Без цього ні доброго сусідства, ні, тим паче, єднання не буде…
Цього року на Дні добросусідства приїхало не менше людей, ніж у попередні роки. Були українці з Ольштинщини, Ельблонжчини, Лодзі, Перемишля, Ряшева… Часто ці самі, вікові вже обличчя, що й раніше. З-за кордону приїхали нащадки вигнанців 1946 р. Їм сюди набагато ближче, але кордон заважає і візи отримати важко. Міжнародні контакти без візи стають реальнішими протягом двох днів, коли спеціально для цього відкривається кордонний перехід на межі розділеного Корчмина. Цього року можна було відвідати і Белз, брати участь у спортивних змаганнях, концертних парадах і просто родинних та сусідських зустрічах. ■
