Василь Коломацький, Головний редактор сайту «Кобза – українці Росії», http://kobza.com.ua ■ ГРОМАДА ■ №36, 2013-09-08
За переписом 2010 р. в Росії проживає 1 млн. 828 тис. українців, що складає близько 2% населення Росії. Для порівняння, перепис 2002 р. зафіксував 2 млн. 943 тис. українців, що становило 3% населення країни. Тобто всього за 8 років кількість українців у Росії зменшилася на 34%.
Спробуємо розібратися, чому так стрімко зникають українці на російській території. Український організований рух у Росії розпочався наприкінці 80-х років минулого століття, в останні роки горбачовської перебудови. Тоді влада дозволила зареєструвати перші громадські об’єднання, зокрема Товариство «Славутич» у Москві, яке очолював космонавт Павло Романович Попович. Нову ініціативу підтримали в реґіонах Росії. Таким чином у жовтні 1993 р. в Москві зібрався І Конґрес українців Росії, на який з’їхалися делеґати з кількох десятків реґіонів, де вже діяли зареєстровані організації. У результаті створено Об’єднання українців Росії (ОУР), яке було офіційно зареєстроване 1994 р. Довгий час ОУР очолював Олександр Руденко-Десняк з Москви.
За президентства Бориса Єльцина влада ставилася до українського руху нейтрально, не вбачаючи в ньому ніякої загрози. Одночасно важко сказати, що вона підтримувала матеріально розвиток української культури в російській державі. Як тоді, так і нині в Росії нема жодної української школи, тільки в кількох реґіонах діють недільні школи, які після відкриття працюють кілька років на ентузіазмі діаспори, а потім, не знайшовши фінансової підтримки, зникають. Українська преса як в часи президента Єльцина, так і в часи президента Путіна становить собою реґіональні видання, що виходять 2–3 рази на рік накладом до тисячі примірників. Спроби налагодити видання загальноросійської української газети завжди натикалися на нестачу коштів (газети «Український вибір» і «Український огляд» припинили існування). Все це свідчило про явне небажання російської влади розвивати українські медіа в Росії. Не допомогла й Україна.
Особливого гнівного окрику влади зазнають спроби українців зареєструвати парафії українських церков у Росії. Скрізь українці отримують відмови, якщо йдеться про парафії УПЦ КП. Греко-католицькі парафії діють виключно в рамках чинних римо-католицьких храмів. Єдиною парафією УПЦ КП у Росії є Свято-Троїцька в місті Ногінську Московської області. Ця парафія виникла в результаті відходу від Російської православної церкви та приєднання до УПЦ КП. Сталося це тому, що її настоятель, архимандрит Адріан (нині митрополит Московський і Богородський Адріан) був переведений для відбудови храму в місто Ульянівськ на Волзі. Будучи депутатом Московської обласної ради, архимандрит Адріан попрохав церковне начальство залишити його в Московській області, а отримавши відмову, вирішив перейти до УПЦ КП. Це рішення мало наслідки – у жовтні 1997 р. сто нетверезих міліціонерів захопили Богоявленський собор у Ногінську, парафіян і священиків з сім’ями насильно викинуто на вулицю, багато з них отримали фізичні травми. Архимандрита Адріана повалили на землю, на нього наділи наручники і відвезли в міліцію на «бесіду». Пізніше, навесні 1998 р., на нього був учинений замах, якого міліція не розслідувала. Після того, як священики з сім’ями перебралися до Свято-Троїцького храму, місцева ногінська влада відключила від його будівлі всі комунікації – газ, воду, опалення, каналізацію та електрику. В такому стані блокади, коли парафіяни жили при свічках й опалювали церкву дровами, храм проіснував до 2002 р. – тоді комунікації були поступово підключені. Таким чином, незаконна блокада храму тривала 5 років! Велику роль у захисті Свято-Троїцької парафії відіграла Комісія людських та громадянських прав Світового конґресу українців, яка багаторазово надсилала листи протесту президентам Росії – Єльцину і Путіну.
Особливу тривогу викликають випадки нерозслідуваних нападів та убивств українських активістів. Наведу факти. Володимира Побурінного, активіста організації «Мрія» (Іванівська обл.), убито 2002 р.; 2004 р. убили Анатолія Криля – члена релігійної «двадцятки» парафії УПЦ КП у Владивостоці; 2006 р. вбито голову Тульської організації «Батьківська стріха» Володимира Сенишина; 2006 р. скоєно замах на життя члена Ревізійної комісії ОУР Наталку Ковальову (м. Тула), а в Єкатеринбурзі 2010 р. побили активіста місцевої української організації професора медицини Миколу Кернесюка. Жодна зі згаданих справ – не розкрита, незважаючи на численні протести громади.
Влада Росії 2005 р. розпочала справжню кампанію проти федеральних українських організацій. Спочатку через суд юридично ліквідовано Федеральну національно-культурну автономію «Українці Росії» (ФНКА УР). Справа тягнулася в судах кілька років, у результаті автономію ліквідовано в кінці 2010 р. Далі московська влада взялася за ліквідацію згаданого нами Об’єднання українців Росії (ОУР). Справа в судах також затяглася на кілька років, у результаті в травні 2012 р. Верховний суд РФ задовольнив клопотання мінюсту РФ про юридичну ліквідацію ОУР. Це був повний погром українських організацій федерального рівня. Зазначмо, що ОУР проіснувало від 1998-го до 2012 р. і за свою діяльність заслуговує добрих слів як організатор української культурницької справи в Росії. Самі ж позовні вимоги мінюсту носили явно надуманий характер – вимоги формальних змін статуту, поновлення списку юридичних членів, претензії щодо участі керівника ОУР у зібранні з нагоди річниці Голодомору, а також його виступ у Радіо «Свобода». Ось за такі порушення, які ОУР виправив у межах офіційно наданого часу, організацію юридично ліквідували. Інакше як фарсом весь цей судовий процес назвати не можна!
Але на цьому справа не скінчилася. Влада вирішила, що мало заборонити федеральні організації, треба зареєструвати підконтрольну псевдо-українську організацію. Що й було оперативно зроблене. А 9 квітня 2012 р. Міністерство юстиції зареєструвало нову Федеральну національно-культурну автономію «Українці Росії» (ФНКА УР) під керуванням москвича Богдана Безпалька. Установчий з’їзд цієї організації пройшов усупереч закону, за закритими дверима на режимному підприємстві у Москві. Журналістів на захід не допустили, що також суперечить законові. Сам Б. Безпалько має скандальну репутацію. По-перше, він спричинився до репресій проти Бібліотеки української літератури в Москві. Під час першої спроби ліквідувати бібліотеку (2007 р.) він брав участь у знищенні газетного фонду БУЛ. По-друге, працівниці бібліотеки подали на Безпалька до суду за їх побиття прямо в приміщенні БУЛ! У цій справі відбулося вже близько десяти судових засідань, на жодне з яких відповідач не з’явився, після чого цього року рішенням суду Безпалька об’явлено в розшук! Але це зовсім не заважає йому зрідка проводити офіційні заходи, про які пише преса. Зрозуміло, що українські організації іґнорують підставну ФНКА УР. На цей момент організація Безпалька нараховує всього чотири реґіональні організації, що свідчить про моральний провал кремлівського проекту.
Одночасно, реґіональні організації, що входили до складу ліквідованого ОУР, провели 2012 р. два установчі з’їзди, на яких заснували організацію Український конґрес Росії (УКР), обрали головою Любов Дяченко (Московська область), і подали заявку на офіційну реєстрацію УКР. Сьогодні стало відомо, що влада двічі відмовила в реєстрації УКР, висунувши умову внести правки до статуту.
На цей момент важко прогнозувати, чи буде зареєстрований УКР, а ще важче передбачити його долю: чи зможе УКР «протриматися» 14 років, як його попередник ОУР, чи його чекає швидка ліквідація.
З певністю можна прогнозувати лише одне – легкого життя федеральні організації українців Росії не матимуть, якщо вони будуть справжніми і незалежними, а не підставними. Яскравим свідченням цього є увесь досвід путінської Росії.
