Людмила Гриневич ■ ІСТОРІЯ ■ №47, 2014-11-23
У четверту суботу листопада українці відзначають День пам‘яті жертв Голодоморів. Дату встановлено 2007 р. Указом президента України Віктора Ющенка. Цього дня відправляються поминальні богослужіння, а люди ставлять символічні горщики з зерном і свічками до пам’ятників жертвам голоду. Їх пам’ять може вшанувати кожен, запалюючи свічку і встановлюючи її на підвіконні. Читачам «Нашого cлова» пропонуємо текст доктора історичних наук, керівника Українського центру досліджень Голодомору про голод 1928–1929 рр. Людмили Гриневич. Як відзначає авторка, саме він «став своєрідною прелюдією гуманітарної катастрофи 1932–1933 рр.».
Протягом усієї історії людства голод був і, на жаль, залишається нині одним із найбільших лих, що спричиняють масову загибель людей. Недарма у християнській есхатології голод поряд із хворобою, війною та смертю сприймають як один із чотирьох вершників Апокаліпсису.
Нині аксіоматичним є твердження, що головним призвідником голоду є людський чинник. Сучасні дослідники щораз більше сходяться на думці: хоч би які страшні природні лиха спіткали країну, у голоді завжди є провина уряду, який не зумів чи не захотів запобігти лихові, або й навмисно призвів до нього своєю політикою.
Повною мірою це стосується українського голоду 1928–1929 рр., котрий став своєрідною прелюдією гуманітарної катастрофи 1932–1933 рр.
У середині 1920-х рр., не в умовах «воєнної загрози», а під час виразної стабілізації на міжнародній арені, більшовицький уряд рішуче заходився готуватися до майбутньої війни з «капіталістичним світом». Розпочинаючи форсовану промислову індустріалізацію країни, він покладався головною мірою на внутрішні ресурси, тобто на зубожіле, змучене багатолітніми війнами населення. І найбільший тягар лягав на селянство, адже хліб був чи не головним джерелом надходження валюти.
Між тим, розгортання військово-промислової модернізації співпало у часі з низкою неврожаїв, які охопили реґіони, що були головними в СРСР виробниками хліба. Лихо не обійшло й Україну. Влітку 1927 р. її уряд був змушений оголосити потерпілими від посухи і неврожаю близько 80 тис. господарств степових округ.
Неврожаї, а разом із тим недолуга економічна політика радянської влади, широке розведення «ножиців цін» між промисловими товарами і сільськогосподарською продукцією вже на зламі 1927/1928 р. спричинили гостру продовольчу кризу в усій країні.
Замість того, щоб пригальмувати темп надзвичайно витратного за своєю суттю промислового ривка країни та завезти з-за кордону необхідну кількість хліба, сталінське керівництво зробило ставку на силове «викачування» максимальної кількості хліба з села, різке скорочення споживчих потреб населення та «раціональний» перерозподіл продовольства – перерозподіл, який хіба що був здатний порятувати від голоду якусь одну частину населення, прирікаючи на голодування іншу.
У контексті сформульованої в Москві стратегічної лінії «вилучити якомога більшу кількість хліба з України» (І. Вейцер, наркомат торгівлі СРСР), у 1927/28 р. Україна була змушена виступити в непосильній ролі експортера і «донора» всієї країни. З неї вивезено 20 млн. пуд. хліба за кордон і 127,7 млн. пуд. на внутрішньосоюзні ринки – передусім до промислових районів РрФсР, разом – 147,7 млн. пуд., фактично річну норму для годування щонайменше 10 млн. осіб.
Тим часом улітку 1928 р. саму Україну, передусім її степові округи, охопив масштабний недорід. Зимові морози, весняні різкі перепади температури, тривала спека влітку, коли врожай визрівав, та невчасні дощі під час його збирання знищили левову частку і озимих, і ярових культур. Ось тут і пригодились би викачані та вивезені з республіки страхові запаси, котрі, між іншим, за царських часів могли становити в українських селян і два річні врожаї.
УРСР потребувала допомоги, і вирішити цю проблему було можливо тільки завезенням ззовні достатньої кількості хліба. Однак союзна влада на це не пішла, запропонувавши натомість ураженій недородом і голодом республіці стратегію виживання за ємкою формулою «Заготуйте хліб – і їжте!» (А. Мікоян, нарком торгівлі СРСР). Це означало, що в умовах голоду Україні належало самій себе годувати.
Щоб цю стратегію впровадити в життя, у хід пішли і статистичні підтосовки для приховування реальних обсягів загибелі врожаю, і пряма заборона місцевим чиновникам нарікати на нестачу чи брак хліба, і, звичайно, новий колосальний тиск на знесилене реквізиціями село. Майже на півроку раніше, ніж в інших реґіонах, в Україні почалося заведення «карткової системи» постачання продуктів. Не обійшлося без маніпуляцій із «союзною допомогою»: розрекламувавши з партійних трибун і в пресі завезення у 1928/29 р. з Росії до України 13,6 млн. пуд. збіжжя, союзне керівництво тишком-нишком вивезло у зворотному напрямі більше як 10 млн. пуд. збіжжя, примусивши українську владу нарікати на неприпустиму в умовах голоду «компенсаційну практику» (В. Чубар, голова уряду УРСР).
У Харкові все ж була створена Урядова комісія для надання допомоги потерпілим. Однак під прямим тиском Москви їй довелося тричі переробляти план дій і скорочувати до мінімуму кількість тих, хто конче потребував державної допомоги. Та навіть ті, хто потрапив до списків потерпілих, не могли розраховувати на повноцінне харчування. Миска супу без м’яса, склянка чаю і 300 грамів хліба на день – таким був пайок для голодуючої дитини. Дорослі ж свою денну пайку – 400 грамів борошна і 200 грамів картоплі ще повинні були заробити, ударно працюючи на ритті каналів, спорудженні доріг та не забуваючи при цьому про основну роботу на землі.
А тим часом нескінченними потоками вивозили з України на експорт яйця і коров’яче масло, сир і бринзу, бекон і м’ясо, цукор, мед, горіхи, кондитерські вироби, макарони. Влада чимало з цих продуктів назвала «другорядною сільськогосподарською продукцією». Це означало, що в ім’я модернізації країни населення СРСР мало призвичаїтися до несмачного хліба з різними домішками, до маргарину, замість коров’ячого масла, до несвіжих яєць тощо, тобто відмовитися від усього, що ґарантувало здобуття валюти.
Оскільки державна допомога була абсолютно недостатньою, виживання селян в умовах голоду переважно залежало від міцності їх власних господарств, тому абсолютну більшість жертв голоду 1928–1929 рр. склала саме біднота. Мешканцям міст, що не потрапили до списків централізованого постачання, також довелося недоїдати і самим шукати порятунку від голоду. Особливо тяжким у цих умовах виявилося становище населення єврейських містечок.
Хоч неповні статистичні дані не дають змоги чітко визначити рівень смертності внаслідок українського голоду в 1928–1929 рр., є підстави вважати, що таких жертв могло бути кілька десятків тисяч. Натомість кількість хворих на характерні під час голоду інфекційні хвороби в республіці – зросла: якщо 1926 р. первісних хворих на черевний тиф зареєстровано 25132, то 1929 р. – 53296. Деякі захворювання були спричинені вельми небезпечними для життя і здоров’я людей способами рятування від голоду – випікання «хліба» з непридатних до їжі сурогатів, вживання у їжу отруєного й призначеного для боротьби з бабаком зерна. Влітку 1929 р., наприклад, у селах Первомайської округи лікарі зафіксували спричинену вживанням недоброякісної кукурудзи епідемію пелагри – важкого захворювання (супроводжується дерматитом, діареєю та деменцією – органічним ушкодженням мозку).
Реалії повсякдення – колосальні черги і бійки в містах за продуктами харчування, голод на селі – різко контрастували з виголошуваними з партійних трибун і змальовуваними пресою оптимістичними оцінками стану справ у країні. Водночас винуватцями «окремих утруднень на продовольчому фронті» оголошено «спекулянтів», «панікерів», а, головне, заможних селян-«куркулів», зловмисну діяльність яких представляли майже безмежною. Прагнучи викликати почуття злоби й ненависті до «класового ворога», радянська пропаґанда діяла засобами впливу на емоційно чуттєву сферу людей, зображуючи «куркулів», а вкупі з ними і «попів», хижими та небезпечними, а то і в образі тварин – свиней, собак, круків…
Попри добрячий розмах, аґітаційно-пропаґандистські акції влади не давали бажаного ефекту. «У газетах пишуть і кажуть про допомогу бідноті, насправді ж хочуть всіх заморити голодом», «Україна – колонія Росії, з котрої вона бере хліб і податки. Українців душать і не дають їм пощади», – такими були зафіксовані ДПУ характерні розмови серед українців. Нелояльність виявляли й поляки, серед яких нерідко можна було почути: «Радянська влада нас переслідує. Нашою батьківщиною може бути тільки Польща, а не Радянський Союз».
Розгортання сталінської «революції згори» та голод 1928–1929 рр. зумовили різке зростання в Україні й активних форм опору владі. Усього за шість місяців 1928 р. на селі спецоргани зареєстрували 150 масових виступів, одночасно кількість терактів проти представників радянської влади зросла: з 538 – 1928 р. до 1266 – 1929 р. При цьому виразною особливістю неґативної політичної активності в Україні ставало тісне переплітання соціальних гасел і настроїв «українського шовінізму». Українські селяни згадували про Петлюру, молилися за Левицького та говорили між собою про Польщу, сподіваючись, що поляки разом з петлюрівцями підуть війною на більшовиків та звільнять Україну.
Сталінська влада уважно відстежувала і миттєво реаґувала на будь-яку неґативну активність: невдоволених примушували замовчати, тих, хто демонстрував здатність до організування опору або бунтував, кидали до в’язниць і концтаборів, розстрілювали.
Україна вступила в еру Голодомору… ■
