Анастасія Канарська ■ ПОГЛЯДИ ■ №12, 2013-03-24
Писати про Перемишль чомусь хотілося не на комп’ютері, а від руки на папері. Може тому, що пам’ятаю каліграфічний почерк мого дідуся, який у мене завжди асоціювався з гімназією, де він вчився, де він отримав міцну базу для подальшої освіти. Ні за радянських часів, ні з настанням незалежності він так ніколи й не повернувся в те місто, де, можливо, пройшли найщасливіші його дні. Іду сьогодні цими вуличками й дивлюся на них очима дідуся, шукаю його слідів та того міста, яким його ще пам’ятає срібнолентий Сян та риси обличчя якого можна відчитувати на старих чорно-білих фотографіях.
Я йшла в напрямку перемиського Ринку через Кам’яний міст. Падав сніг. Місто було наче казковим. Батьки, дідусі й бабусі поспішали з дітлахами до ялинки біля фонтану з ведмедиком, де згодом мали розпочинатися миколаївські святкування. У повітрі витало врочисте піднесення.
Пригадую, як цей міст ще був колись не пішохідним. Як років 15 тому батько однокласниці запитував, скільки коштує масло у Львові, щоб знати, чи є сенс його там купувати і везти додому. Тепер мешканці прикордонних сіл по кілька разів на день перетинають кордон і бездоганно орієнтуються в ціноутворенні по обидва боки межі. Зрештою, вони не їдуть аж до Перемишля, а закуповуються в «Бєдронці» в Медиці. Колись біля вокзалу в Перемишлі рясніло вивісками з написами про житло, гуртівні – якоюсь покаліченою мовою, чимось схожою здебільшого на російську. Перемишль наче починався якимсь велетенським базаром. Українська мова звучала якось невпевнено і переважно асоціювалася з чимось таким базарним.
Сьогодні, незважаючи на те, що в книгарні в кам’яниці, де в міжвоєнні роки на другому поверсі містився осідок заснованого 1894 р. Кооперативного банку «Віра», на чільному місці виставлені, зокрема, такі видання, як «Ludobójstwo UPA na ludności polskiej: dokumentacja fotograficzna» Александера Кормана чи «Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia» у двох томах Владислава та Еви Сємашків (хоч не загубилися серед безлічі інших книжок і спогади командира сотні УПА Степана Стебельського–«Хрона» польською мовою – «Zima w bunkrze»), та попри те, що при владі в Перемишлі є люди, які хочуть, щоб нове дорожнє кільце носило ім’я жертв Волині, є відчуття, що багато змінилося на краще. Я особливо радію новинам перемиського осередку ОУП про якісь нові культурні акції – бо тоді, у ті передсвяткові дні чітко відчула, що українці мають нині особливий шанс. Вони можуть заповнити прогалину, активізувавши життя міста, запропонувавши багато чого, що буде цікавим не лише українцям, а те, що зацікавить усіх перемишлян.
Також мій друг каже, що радо б їздив до театру до Львова, це було б цікавіше, ніж до Ряшева, але та сама відстань у цих двох випадках має різний часовий вимір, а я вкотре в цьому переконалася, примусово слухаючи в холодному рейсовому автобусі про передріздвяні знижки на плазмові телевізори, гортаючи сторінки альбому зі старими фотографіями Перемишля з думкою про те, що, може, він ніколи і не стане мегаполісом, але буде безцінним, якщо збереже неповторну атмосферу затишного, мальовничого містечка, в сучасному обличчі якого можна впізнавати такі красиві риси минувшини. У протилежному випадку ми обкрадемо самі себе, творячи примарні мегаполіси, забуваючи, звідки до них прийшли. ■
