Степан Заброварний ■ ГРОМАДА ■ №10, 2017-03-05
«Кольпортер» – це слово з французької мови означало колись людину, яка розносила по домах і продавала книжки й усілякі інші товари. Але у слові «кольпортувати» міститься також функція розповсюджування, поширювання, розголошування різного роду відомостей та інформацій. Сьогодні ця функція асоціюється переважно з розповсюдженням преси і книжок, чим займаються утворювані для цього такі установи як книгарні, пошта, кіоски з пресою і т.п. Не означає це, що зовсім зникла вже функція індивідуальних кольпортерів, зокрема у випадках рідкісних видань для обмеженої групи читачів.
До таких видань, можна сказати, належить українська преса і книжка в Польщі, для якої нема широкого ринку чи, точніше, попиту. Цікавиться ними замкнуте коло людей, розпорошених по всій країні. У цьому випадку без індивідуальних кольпортерів, насправді, важко було б утримувати таке видання як тижневик «Наше слово» або річник «Український альманах». Тому з великою пошаною і признанням слід нам цінувати таких людей, труд яких не завжди зауважуємо, а він значущий для української спільноти в Польщі.
Донедавна в Перемишлі цією справою займався взагалі вельми заслужений діяч Об’єднання українців у Польщі та інших українських громадських організацій – св.п. Володимир Лазорко. Кожної неділі перед і після Служби Божої в кафедральному соборі Святого Івана Хрестителя давав замовникам передплачений у нього примірник «Нашого слова», точно позначуючи в підручному зошиті цей факт. Та не робив цього мовчки, завжди намагався щось сказати кожному клієнтові, знаючи його зацікавлення, улюблені теми, одним словом – хобі. Вказував на окремі статті, які варто уважно прочитати, на злободенні явища і події, висвітлені в газеті.
Та обсяг засвоєних паном Володимиром інформацій не обмежувався виключно до «Нашого слова», бо незалежно від того, що він був добре обізнаний з рідною історією і сучасністю, тут же під рукою мав багато іншого писемного матеріалу (газети, книжки), з яким радив ознайомитися зацікавленим. Отже, його праця не зводилася тільки до фізичного виконування своєї функції типу: «взяв-віддав» (узяв гроші, дав газету). Розумів її правильно, як роз’яснювальну діяльність серед «незрячих», але і зрячих земляків своїх. Тут слід додати, що в цьому важливому ділі допомагала йому дружина Анна, підтримуючи його і дораджуючи в багатьох справах.
Сьогодні, коли не стало Володимира Лазорка, серед численної громади українців-перемишлян чомусь немає досі нікого на його місце. Чи це заняття непосильне, чи мало престижне? Може, більшість громади просто пасивна, бо на концертах «Крайки», виступах учнів шашкевичівки у великому залі Народного дому завжди повно глядачів. Отже, треба мати надію, що у славному надсянському місті все-таки хтось появиться з новою енергією і буде продовжувати цю корисну для громади працю на славу Батьківщини. ■
