Розмову вів Григорій Сподарик ■ РОЗМОВА ■ №34, 2014-08-24
Розмова зі Станіславом Федорчуком – громадським діячем і політологом з Донецька, популяризатором української культури та освіти. Книжка з його публіцистикою «Демонтаж лицемірства» вийшла 2012 р.
Чому зараз Ви не можете жити в рідному Донецьку?
Cтаніслав Федорчук: Я мусив звідти не просто виїхати, а втікати. Це було ще на початку так званого проекту «Руская весна», коли сотні російських «туристів», скінхедів та кримінальних злочинців спеціально привезено в Донецьк. Саме вони мали починати цей проект терористичного об’єднання з Росією і знищення українців. З Донецька просто треба було виїжджати, щоб рятувати життя рідних та своє. Я отримував прямі погрози, а ще взимку цього року моя фотографія була розміщена на спеціальному стенді ворогів т.зв. ДНР. У принципі, я навіть щасливий з цього приводу. Я б не хотів, щоб було по-іншому, бо мати щось спільне з тими людьми і йти з ними на компроміс, я би точно не хотів. За цей час я встиг уже побувати не тільки в західній частині України, але і в Грузії, а зараз – у Польщі.
Як сьогодні виглядає життя звичайних людей у Донецьку? Як вони ставляться до сторін, які воюють?
Там панує атмосфера страху та розпачу. Люди дуже довго перебували під контролем російських мас-медіа, які були єдиним джерелом інформації. Терористи з самого початку виключили всі інші, крім вигідних собі, канали. Більше цього, обласне телебачення в Донецьку фактично стало терористичним. Воно презентує новини терористів, закликає в їх лави тощо. Тому люди дуже дезорієнтовані. Дуже багато людей зараз говорить так: нам уже все одно, хто переможе, ми хочемо тільки зберегти наше життя і щоб уже більше не стріляли. Водночас, терористичні групи постійно намагаються мобілізувати місцеве населення і передати звіт про результати в Москву. Для цього вони влаштовують вогневі позиції в самому місті й обстрілюють житлові квартали або муніципальні будівлі, лікарні, школи, а потім приїжджає знімальна група російського телебачення і робить репортаж про те, як «хунта» в Києві обстріляла цю ж школу або лікарню. Якщо раніше значна більшість людей була переконана, що всі ті обстріли пов’язані виключно з українською армією, то зараз видно, що багато з них почали з недовірою ставитися до цих повідомлень. Є величезна кількість людей, які щодня збирають інформацію про пересування ворожих військ, розташування їх вогневих позицій та місця перебування ватажків терористів. Ці люди перебувають безпосередньо на окупованих терористами територіях. Отже, ця ситуація показує не лише патріотично налаштованих людей, але і здатних боротися до кінця.
Символічною є історія про 80-річну бабусю, яка з самого Слов’янська додзвонилася до центру АТО і попросила, щоб її зв’язати з артилерією. Спочатку не хотіли цього зробити, але вона наполягала, кажучи, що буде корегувати вогонь артилерії, бо військові цілять неточно. Потім вона весь день корегувала цей вогонь, передаючи інформації артилеристам. На жаль, пізніше терористи її знайшли та вбили. Ця історія показує, що місцеве населення співпрацює не лише за гроші з терористами, але й робить також усе, щоб вони пішли геть.
Кожен собі ставить питання: коли це буде?
Тут перше і, мабуть, найголовніше питання – це позиція Європейського Союзу, НАТО і США. Які б зараз програми фінансової допомоги не приходили в Україну, однак усі прагнуть зрозумілих повідомлень, які, водночас, почула б Росія. Дія санкцій – це важливо для України і визволення її східних реґіонів, однак цих санкцій станом на сьогодні – недостатньо, бо пересічний росіянин мусить відчути, що його життя погіршується через те, що російський президент займається брудними аферами на території чужої держави. Над цим треба працювати. Є також другий момент уже внутрішньої української політики. Я не розумію, яким чином у нас під час війни можна проводити тендер на бронежилети тривалістю 45 днів? Це стосується й тепловізорів. Отже, коли йдеться про забезпечення фронту, якщо навіть існує небезпека маніпуляцій, загроза переплати, то я переконаний, що ця кількість волонтерів, яка зараз допомагає українській армії, радо і безкоштовно взяла б на себе контроль такої закупівлі. Вони би зробили це все замість чиновників. Нині українське суспільство у левовій частині не озброює, але одягає свою армію, взуває та годує. Виявилося, що найкращим партнером української армії все-таки є український народ, а не уряд. Тому я думаю, що в найближчому майбутньому необхідно спростити багато процедур. Реґламенти не тільки заважають успішно воювати на війні, вони заважають нашим солдатам просто жити.
Чи український уряд уже сьогодні працює над програмою відбудови Донбасу?
Я знаю про декілька груп, які намагаються взаємодіяти з урядом та адміністрацією президента стосовно Донбасу. Чи має правляча влада вже свій сценарій, я сказати не можу, але знаю, що місцева політична еліта намагається пристосовуватися до ситуації. Вона дуже швидко вчиться говорити «Слава Україні», при чому це ті люди, які знімали українські прапори з державних будівель, закликали вступати в ряди терористів тощо. На мій погляд, найбільшою помилкою центральної влади було б дозволити цій старій еліті повернутися на її місце. Це помилка, яка може спричинити чергове повторення плану терористів захоплення міст, тероризування населення, вбивства людей тощо. На мою думку, головним завданням є адміністративно-територіальна реформа Донецької та Луганської областей. Це має полягати на створенні нових одиниць – Приазов’я мусить бути виділене в окремий реґіон, західний Донбас повністю мусить відійти до Дніпропетровської області, а території історичної Слобожанщини мають стати Харківщиною. Це потрібно зробити тому, що цю промислову агломерацію тепер утримують терористи невипадково. Це ті території, які протягом 23 років нашої незалежності були оточені певною інформаційною пропаґандою. Тут свідомо плекали ненависть до України та всього українського. Місцеві медіа щодня займалися «медіа-тероризмом», переконували людей у ненависті Києва до Донецька тощо. Саме зараз ми бачимо результати цієї політики. Я не впевнений, що до тих пір, поки не буде здійснено повноцінної перевірки кожного громадянина, який мешкає в Донецькій та Луганській області, ми взагалі зможемо говорити про функціонування в цьому реґіоні якогось демократичного уряду. Тому також я виступаю за певний перехідний період, де мусять діяти комендатури і пряма військова влада, уважне стеження за пересуванням людей, за тим, що вони роблять і т.д. Такі засоби потрібні хоч би тому, що в людей залишиться величезна кількість зброї, яка в будь-який момент може потрапити до терористів.
Чи звичайні люди сприйняли б такий спеціальний режим?
Якщо вони пережили все актуальне жахіття, то думаю, що вони будуть раді будь-якій владі, яка буде здійснюватися зрозуміло і приходитиме на їх захист, яка дозволить їм спокійно гуляти з дітьми в парку чи поїхати на роботу без погроз автоматом чи насильної мобілізації.
В Донецьку сприяти українству і бути україномовним ніколи не було просто. Як сталося, що Ви вибрали саме цей складніший життєвий шлях?
Російський музикант Андрій Макаревич, якого за прихильність до українців у Росії називають жидобандерівцем, співає про те, що «не варто достосовуватись до світу, який змінюється. Нехай цей світ достосується таким чином, щоб нам було добре». На мене, звичайно, впливала родина, виховання та книжки, які формували свідомість. З іншого боку, я мав також товариство українців і росіян, для яких Україна значила більше, ніж якась там географічна назва. Ми намагались триматися разом, здійснювали якусь свою гуманітарну політику, займались культурними і громадськими проектами. Для нас це все було більше, ніж просто хобі. Звичайно, за це в Донецьку нічого доброго не можна було сподіватися, тому що режим, який там існував усі ці роки, за своєю природою був антиукраїнським. Для місцевої політичної еліти, олігархів та криміналу найжахливішим було прокинутися одного дня і побачити, що місцеві українці зрозуміли свою суб’єктність, що вони більше не хочуть чути про ворожий Київ, добру Росію, що ці українці визначають, хто тут влада, а не гроші еліти чи брудне знищування політичних конкурентів.
На мій погляд, Київ постійно робив замало, щоб на Донбасі перемогла українська влада. Українські президенти найчастіше домовлялися з місцевою елітою, а це призводило, зокрема, до того, що звичайні люди ставали практично рабами, ясиром олігархів та Партії реґіонів. Водночас, вони не могли вийти поза межі інформаційного поля, яке створювала ця неґативна еліта. В Донецьку, мабуть, починаючи вже з кінця 90-х практично не можна було придбати жодної української газети чи журналу. Я також зрозумів, що в нас нема іншого виходу, ніж здійснювати свою альтернативну громадську політику, проводити українські свята тощо – все, що робили державні установи, виглядало сумно і нецікаво. Тому ми були змушені стати репрезентантами України в себе вдома, на своїй українській землі. Я не можу сказати, що це було якимсь занадто героїчним учинком. Так, це іноді викликало якісь проблеми, але все одно мені здається, що саме наше існування там уже говорить про те, що Донбас рано чи пізно буде повноцінною частиною України. Питання тільки в тому, якою ще ціною це дасться. Варто також сказати, що у зовнішньому погляді на Донбас практично завжди не видно звичайних людей. Говориться про вугілля та інше, але не про людей – немов були б вони якимось додатком до виробничих процесів, фабрик і заводів. Насправді це не так. Завжди постає також питання про те, що Донбас дав Україні. На це питання легко відповісти – Олексу Тихого, Василя Стуса, Івана Світличного, Володимира Сосюру та інших. Пам’ятаючи про ті постаті, зразу стає зрозумілим, що насправді нинішня ситуація є протиприродною. Вона також результат ганебної державної політики, в якій надто мало уваги приділялося людям.
Яким може бути майбутнє Донбасу, коли на одній території доведеться жити тим, хто стояв по різних сторонах конфлікту.
Для пересічних людей це не буде аж настільки проблемою. Чи не вперше за всі ці дні на Донбасі почалася якась конкуренція ідей. Люди, які взагалі не цікавилися політикою, також зовнішньою, раптом опинилися в ситуації, коли політика почала грати ними. Я думаю, що Україна здобула собі на своєму сході не тільки ворогів завдяки цій війні, але й союзників. І я думаю, що від того, яким чином буде функціонувати державний апарат, нині залежить усе, наскільки він зможе зробити цих людей лояльними щодо себе.
А як це реально треба було б зробити?
Дати людям можливість заробити гроші, зрозуміти, що тепер їх життя є безпечним і вони можуть повернутися до нього, нічого не боячись.
А коли ви повернетеся до свого донецького життя?
Якщо повернусь, то це буде приблизно через рік. Я мушу закінчити свою кандидатську дисертацію і зайнятися її захистом. Моя активність попри те, що була громадською в самому Донецьку, то я ніколи не жив з цього міста. У мене, наприклад, є 16 різних виборчих кампаній за плечима в ролі консультанта, спостерігача тощо. Для того, щоб я міг як політолог працювати на Донбасі, там мусить розпочатися справжня політична конкуренція, має з’явитись політичний ринок. Насправді його ще нема в Україні, а не те що в самому Донбасі. В будь-якому разі, я розумію одне – Донбас тим, яким він був, уже не буде. Вже відбулися певні зміни, які треба, напевно, відчути, перебуваючи саме там. Я думаю, що для людей, які пережили бомбардування, які посиділи декілька днів у підвалі без води і туалету, життя набуло зовсім інших фарб і якостей. Я навіть можу сказати про себе. За цей час, що я разом зі своєю родиною вимушено мандрую Україною, то навіть для мене плесо очікувань майбутнього стало значно більш приземленим. Уже ті цілі, які перед собою колись ставив, видаються трохи смішними або навіть нерозумними. Перше, що приходить зараз на думку, щоб усі були здорові, щоб вистачало коштів для задоволення потреб родини і чимало наснаги, щоб виконувати багато роботи. Виявляється, що в часи таких кризових моментів людина все одно концентрується на тих життєвих моментах, які є щодня і дозволяють жити далі. Сьогодні надто важливим стоїть питання просто елементарного виживання. Якщо раніше я міг собі дозволити співфінансувати якийсь концерт українського гурту в Донецьку, то зараз я розумію, що для мене це вже надто велика розкіш.
Може держава врешті почне про це дбати?
Я б цього хотів, але для того, щоб вона почала дбати, вона мусить усвідомити, що культура – це найкращий вид державної політики, тому що вона не має меж. Можу тут навести дуже простий приклад. Десь із десять років спільно з друзями я привозив до Донецька українських поетів, письменників, музикантів. І тепер я констатую той факт, що абсолютна більшість відвідувачів наших концертів – це ті люди, які нині боряться за Україну там, на сході. ■
