Мирослав Левицький ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ 2011-11-10
Від представників українських середовищ за межами України часто лунали заяви, що чинний в Україні закон про закордонного українця практично нічого, крім безкоштовних віз, не дає представникам діаспори. Здавалося, що в той час, коли за сприянням влади на українську землю йде наступ “російського світу”, це питання надовго буде відкладене. Яким же було здивування, коли на V Всесвітньому форумі українців пролунала заява від Віктора Януковича, що він, як президент, вносить до парламенту новий варіант закону про закордонного українця.
Слова ці були сказані 19 серпня 2011 р. А вже через місяць, 20 вересня, Верховна Рада України прийняла в першому читані закон про внесення змін до вже чинного законодавства, яким визначаються напрямки та принципи співпраці України з українською діаспорою. Тут в українців з поза меж історичної батьківщини виникає низка запитань: які це будуть зміни і що вони дадуть? Аналітиків більше цікавить інше: чому Янукович пішов на оновлення законів, які стосуються закордонного українства і чи вони будуть виконуватися в разі їх оновлення?
Виявляється, прийнятий 20 вересня проект закону розроблено, зокрема, на виконання Національної концепції співпраці з закордонними українцями. У його основу лягли рекомендації парламентських слухань на тему “Закордонне українство, сучасний стан та перспективи співпраці”, які відбулися ще в жовтні 2009 р. Проект закону схвалив Кабінет Міністрів України, а президент визначив як невідкладний для розгляду парламентом.
Законопроект пропонує вносити зміни до ряду законів: про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, про громадянство України і про правовий статус закордонних українців. Основні новели цього закону – значно уточнені повноваження й функції Кабінету Міністрів, Міністерства освіти, Міністерства культури та Державного комітету радіомовлення і телебачення щодо співпраці з закордонними українцями.
Представляючи проект цього закону в парламенті, перший заступник міністра закордонних справ Руслан Демченко підкреслив, що його прийняття значно спростить і посилить системність у роботі державних установ України з громадськими організаціями діаспори, дасть змогу оптимізувати допомогу закордонному українству і зміцнити його зв’язок з історичною батьківщиною. Зокрема, будуть законодавчо закріплені функції координації та взаємодія центральних органів виконавчої влади.
Законопроектом пропонується також розширити перелік заходів, здійснюваних органами державної влади й місцевого самоврядування у сфері співпраці із закордонними українцями. Зокрема, передбачається участь відповідних центральних органів виконавчої влади в розробці державних програм співпраці з закордонними українцями, наданні фінансової підтримки для здійснення їхніх та інших заходів (проведення в Україні та за кордоном конґресів, конференцій, семінарів, виконання освітніх і навчальних програм, відродження й розвиток української культури та мови в місцях компактного проживання українських меншин, поширення радіомовлення і трансляції телевізійних програм з України на країни проживання закордонних українців через супутниковий зв’язок та інші засоби комунікації). Крім того, законопроект передбачає затвердження порядку оформлення і видачі посвідчення закордонного українця особам, які отримають відповідний статус.
Хотів би я прокоментувати два нюанси. Нині і без закону – через супутники – є доступними теле- та радіосиґнали з України. І досить часто люди за межа-ми України звертаються з кардинальним запитанням: чому в українському телебаченні так мало української мови та української суті? Отже, розмову про поширення трансляції телевізійних програм з України на держави проживання закордонних українців треба було б починати від зміни суті телебачення в Україні. Проте до цього не готова ані влада, ані більшість телевізійників, які навіть на Всесвітньому форумі українців підкреслено демонстрували своє “ізвінітє” та “какая разніца”. В цьому плані розмова про українське телебачення для закордону є або лицемірством чиновництва, або їхньою некомпетентністю. Не розуміють вони, який згубний вплив на українські середовища за межами України має чужа мова в українському телебаченні.
А що стосується оформлення і видачі посвідчення закордонного українця, то тут також потрібна велика праця в Україні, ментальна перебудова колишнього “гомо совєтікуса” – витвору злочинної політики злиття націй у єдиному російському морі. І цей гомо совєтікус, натицьканий у більшовицькі часи міфами про діаспору, радить заховати далеко своє посвідчення.
Таких проблем змінений закон про закордонного українця не розв’яже. Тут потрібний політичний клас із новою, українською ментальністю. Проте цього не помічається, навпаки: телебачення, особливо у східних областях, підсилюють “спеціалісти” з Росії.
Перший заступник міністра закордонних справ Р. Демченко, представляючи в парламенті урядовий проект закону, наголосив, що він має надзвичайно велике політичне значення: “Посиливши допомогу закордонним співвітчизникам, ми надалі підтвердимо, що Україна активно дбає про них, ми значно зміцнимо довіру світового українства до нашої держави, його налаштованість підтримувати інтереси України у світі”.
Враховуючи всю критику, яка звучить на адресу політики нинішнього керівництва України з боку українського зарубіжжя, формулювання заступника міністра про “налаштованість світового українства підтримувати інтереси України” дає підстави вважати, що за тим законом стоїть політична мета. Себто – своєрідний політичний хабар для діаспори, щоб вона в критиці влади стала хоч трошки стриманішою…
Опозиція, яка чи не в кожному кроці нинішньої влади вбачає підступ, ураховуючи національну важливість внесеного до парламенту проекту закону, тим разом не шукала підтексту. Її представник – голова підкомітету комітету з питань прав людини, національних меншин, міжнаціональних відносин Юрій Гнаткевич наголошував, що важливою новелою є пропонована в проекті норма, яка дозволяє закордонному українцеві, якщо особа має підтверджений МЗС України такий статус, отримати громадянство України без обов’язкового проживання в Україні 5 років, як це було в попередньому законі. Особа зі статусом закордонного українця має право працювати на підприємствах в Україні або вести іншу трудову діяльність у межах українського законодавства. Для тих, хто хоче навчатися в Україні, українська держава визначатиме в межах певної квоти стипендії. Також є поняття про можливість нагороджувати закордонних українців згідно з чинним законодавством нарівні з громадянами України.
Син В’ячеслава Чорновола Тарас, характеризуючи цей закон, сказав, що нарешті руки в української влади дійшли до того, щоб виконати свій колосальний обов’язок супроти людей, які перед усім світом зберігали історію, культуру України, які представляли Україну на світовій арені навіть тоді, коли української держави ще не було.
Розгляд саме нині цього питання – політичний хабар тим, хто робить політичні заяви від імені світового українства. А про тих, хто покірно працює у світах, розробники змін до законів про закордонного українця знов “забули”.
Т. Чорновіл нагадував, що закордонні українці – це також і ті, які, не маючи змоги працювати в Україні, подалися на заробітки за кордон. Хоч цей процес почався ще в період СРСР (1990 р. я бачив драму українських заробітчан у Бельгії), проте головний потік соціально-трудової еміґрації випадає на час після розпаду Союзу. Однак ці люди – сьогодні позабуті державою, себто чиновництвом першого ешелону. А в разі їхнього повернення в Україну вони виявляться такими, що ніде не працювали.
За словами Т. Чорновола, навіть давно вже підписану соціальну хартію з Португалією, де чи не найбільше нині українських заробітчан, Кабінет Міністрів не вносить до Верховної Ради для ратифікації. Хоч фінансові витрати України після ратифікації цього документа будуть меншими, – як вважає Т. Чорновіл, – від коштів, затрачених лише на один вертолітний VIP-майданчик, які нині будуються за велінням В. Януковича.
“Наше слово” №46, 13 листопада 2011 року {moscomment}
