Важливим механізмом для цього були виїзні засідання комісії, у рамках яких депутати безпосередньо в реґіонах пізнавали складнощі функціонування окремої меншини. Так було у випадку Народного дому в Перемишлі, коли депутати могли самі переконатися, що його технічний стан і справді трагічний. Це мало пізніше значення для прискорення процесу остаточного повернення цієї важливої для українців у Польщі установи.
Чергове знаряддя комісії в її праці становили різні конференції, під час яких обговорювано широкий спектр проблем меншин – не кожної окремо, а всіх загалом. Одним з таких заходів є співорганізована два роки поспіль Українським товариством міжнародна конференція в Люблині. Під час її роботи 2010 р. голосно прозвучало питання щодо необхідності введення в переписі населення (проведеного 2011 р.) пункту про подвійну національну ідентичність. У рамках минулорічної люблинської конференції її учасники прийняли постанову, у якій висловили занепокоєння щодо подій 2011 р. на Підляшші. Нагадаю: тоді приблизно одночасно знищено таблиці з литовськими назвами місцевостей, осквернено литовські та єврейські пам’ятники, підпалено центр мусульманської культури тощо.
Не менш важливе й те, що комісія ніколи не була форумом для проведення аналізу ситуації польської нацменшини в інших державах – для цього в Сеймі та Сенаті Польщі існують інші структури.
Саме про таку філософію функціонування згаданого сеймового органу наприкінці минулого року почули нові члени комісії. Те, яким буде поле їхньої майбутньої праці, вони могли дізнатися, ознайомлюючись з думкою запрошених представників нацменшин. І так, голова Об’єднання українців у Польщі Петро Тима відзначав, що варто було б задуматися над результатами перепису населення, і не йдеться лише про його кількісні показники. П. Тима вважає, що варто проаналізувати, наскільки оптимальною в цій сфері була інформаційна кампанія, проведена Головним статистичним управлінням, і наскільки це відомство у формальній підготовці перепису співпрацювало з окремими меншинами тощо. Питання навчання в Польщі рідної для іноземців мови і культури чи продовження аналізу подій на Підляшші – це чергові теми, на які пропонував звернути увагу голова ОУП.
Секретар Товариства словаків Людомир Моліторіс заявив про потребу повернення до дискусії про утворення центрів культури меншин. Переговори на цю тему ведуться вже довший час, але форма, яку запропоновано меншинам, спрямовує до позбавлення їхньої суб’єктності: наприклад, директором такої установи не міг би стати представник окремої меншини. Подібні пріоритети у праці комісії на найближчий час мають теж представники ромів та вірмен.
Реакцію нових членів на окреслене поле роботи комісії можна поділити на два типи. Перший представляла Зофія Попйолек з Руху підтримки Палікота. Відзначивши, що вперше засідає в сеймових лавах, вона повністю підтримала запропонований стиль праці комісії: бо вважає, що польське суспільство є “досить ксенофобським”, тому просто треба його постійно вчити життя в ширшій спільноті, яку утворюють також представники нацменшин. На її думку, варто негайно зайнятися утворенням центрів їхньої культури, бо вони лише збагачуватимуть цивілізаційний простір польської держави.
На протилежному полюсі знаходиться думка, яку представила Дорота Арцишевська-Мелевчик з “Права і справедливості”. За її словами, над Віслою нема жодної ксенофобії, а Польща, маючи чи не найкращий закон про нацменшини, стає лідером серед тих держав, які підтримують національну й етнічну відмінність своїх громадян. Мелевчик зробила також те, чого досі в праціі комісії не практикувалося, – прямо заявила про потребу підходу до нацменшини тотожного з підходом до поляків у інших державах: “Якщо маємо говорити про виконання наших зобов’язань щодо нацменшин у Польщі, то не уявляю собі цього без вихідного пункту до дискусії з урядами інших держав про їхнє ставлення до поляків”, – заявила вона на останньому засіданні комісії нацменшин минулого року. На її думку, коштам, які з польського бюджету отримують організації нацменшин на культурну чи видавничу діяльність, “не одна польська діаспора могла б позаздрити”. У зв’язку з тим вимагала точної інформації про рівень підтримки нацменшин – також із джерел з-поза держбюджету, з особливим урахуванням надходжень від урядів інших країн чи закордонних фондів. В цьому плані депутат особливо цікавилася польськими німцями.
Хочеться вірити, що запропонований депутатом Мелевчик підхід до нацменшин у Сеймі РП не стане правилом. Повинні це ґарантувати інші члени комісії, а також її президія, у якій далі засідають депутати, що виводяться з меншин. Можливо, сама представниця “Права і справедливості” пройде трансформацію і зрозуміє, що головною метою є допомога, а не пошук ворогів. Не виключаючи непередбачуваного, має на це аж чотири роки. За цей час, можливо, перегляне власний спосіб підходу до меншин, що залежить від ставлення до поляків за кордоном. З іншого боку, цікаво, чи в рамках такої “політики” депутат Мелевчик розглядала можливість роздачі для учнів меншин у Польщі допомоги у розмірі тисячі злотих та ноутбуків для кількох десятків учителів? Адже саме такі пропозиції у вересні 2011 р. висунув міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський стосовно представників польської меншини в Литві.

“Наше слово” №4, 22 січня 2012 року {moscomment}