Віталій Перкун ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2011-11-04
{mosimage}
Włodzimierz Wilczyński, Ukraina. Leksykon. Historia, godpodarka, kultura, Wyd-wo Książka i Wiedza, Warszawa 2010, 310 s.
Не варто зайвий раз говорити про важливість як для спеціалістів, так і для загального, науково- популярного вжитку робіт на взір словників, енциклопедій чи лексиконів. Іншими словами, літератури, яка максимально стислим чином передає загальну суму знань про об’єкт наших зацікавлень.
У середні віки були популярні т.зв. компендіуми знань (лат. сompendium – витяг, скорочена інформація). Summa summarum такого роду публікацій у традиції кожної країни визначає її цивілізаційний, інтелектуальний та культурний рівень. Крізь призму таких компендіумів та чи інша традиція стає відомою іншим – ближчим та дальшим сусідам.
Української довідкової літератури подібного роду в силу об’єктивних та суб’єктивних причин – небагато. Якщо не брати до уваги реґіональні видання, загальнонаціональних позицій схожого змісту – усього кілька (не беру до уваги совєтських “Історію міст і сіл Української РСР”, “Українську радянську енциклопедію”, які, попри часом цікавий уміщений матеріал, загалом є ідеологічно тенденційними роботами). Отже тут варто згадати “Енциклопедію українознавства” (Т.1-10, Нью-Йорк-Париж, 1949-1984). “Універсальний словник -енциклопедію” (УСЕ, видання 1999, 2001, 2003, 2006 рр.), “Енциклопедію сучасної України” (нині видано 9 томів – до літери “Д”, 2001-2009), “Енциклопедію історії України” (видано донині 7 томів, до літери “О”). На тлі різнотематичності подібного роду публікацій в інших культурних просторах, український доробок є надто скромним.
Тому вихід у світ універсальної літератури відразу викликає непідробну зацікавленість. Саме так трапилося, коли я взяв до рук працю Влодзимежа Вільчинського “Український лексикон, історія, економіка, культура”. Отже, до суті справи.
По- перше, слід звернути увагу на величезну роботу, здійснену автором. Книга змінена та доповнена і є другим виданням (див.: Wilczyński W., Leksykon kultury ukraińskiej, Kraków 2004), про що автор не згадав. Праця складається зі вступу, списку скорочень, гасел від “А” до “Z”, бібліографії, іменного, географічного та етнічного покажчика.
В доборі гасел автор керувався, цитую: “наміром представити яскраву палітру фактів та явищ, які б показали самобутність української цивілізації, не оминаючи при цьому, задля об’єктивності, зазначення неґативних фактів”. Цілком фахова позиція – однак занадто загальна. Не вказано критеріїв, на основі яких автор добирав гасла до лексикона.
Читаючи працю, усвідомлюєш, що представлена в ній інформація охоплює в широкому розумінні українську культуру: тобто все, що стосується проявів активності українців у різних сферах суспільної діяльності.
Досить влучним – як на мене, навіть ориґінальним – є вміщення таких гасел, як “Многая літа”, довідок про різні стилі музики (“рок”, “поп”, “джаз”), поняття “відродження 1920-их”, “кулак (куркуль)”, “відлига”, “олігархи”, “пиво українське”, “масова культура”, “український борщ”, “гопак”. Такий підхід робить працю цікавішою для ширшого кола читачів. Можна навіть сказати, що в такій ситуації вона виконує роль путівника- порадника, є досить практичним довідником. На окреме приємне слово заслуговують кольорові світлини Києво-Печерської лаври, будівлі українського парламенту, центральної вулиці столиці – Хрещатика, київського Будинку з химерами (проект В. Городецького), Андріївської церкви, ікон, репродукцій картин Т. Шевченка, Л. Вичулковського, Т. Яблонської, І. Рєпіна, О. Орловського, В. Яроцького. Подані кольорові ілюстрації – якісні, вони можуть стати в пригоді під час занять з українського мистецтва, як ілюстративний матеріал.
Тільки шкода, що на переважній більшості світлин не вказано їхнього паспорта: хто зробив фото, де нині знаходяться світлини – у приватних чи державних зборах, чи вони були вже опубліковані.
Досить добре і зважено В. Вільчинський аналізує такі дражливі питання, як етнічні чистки (с. 67).
Загалом, огляд статей, які запропонував автор, у мене як читача викликає різнорідні відчуття. Багато прізвищ, понять, без яких, здавалося б, не можна уявити українську історію та культуру останніх десятиліть, залишилися поза увагою дослідника. Прагнення самотужки охопити все зробило автора заручником його ж амбітних цілей.
На тлі інформації, для прикладу, про джерела нашого минулого – пишучи про козацькі літописи, видання документів “Літопис УПА”, автор не подав відомостей про фундаментальні видання джерел з української історії та культури – “Monumenta Ucrainae Historiae” (видання здійснював о. Атанасій Великий на фінансові ресурси, залишені митрополитом Андреєм Шептицьким), “Архив Юго-Западной России” (видання українських джерел, проект реалізований у 1859-1914 рр.).
Центральна наукова бібліотека заснована 1918 р. (за наказом гетьмана Павла Скоропадського від 14 листопада 1918 р.), а не 1919 р., як зазначив автор та писали ще за совєтських часів (с. 30). На той час, 1918 р., вона називалася Всеукраїнська бібліотека. Якщо автор уже пише про селян, виділяючи лише чиншових, то постає питання – а чому немає відомостей про інші групи селян: наприклад, церковних, кріпосних та інших (с. 42).
Представлення інститутів Національної академії наук України обмежилося кількома. Десятки інших автор чомусь не згадує (с. 91). Якщо виходимо з того, що “русини” – це синонім українців, то означення лемків як “україно-русинів” нагадує швидше тавтологію.
Автор подає відомості про знаного історика українського мистецтва Володимира Січинського. Але постає питання – чому немає інформації про Юхима Січинського (1859-1937), його батька, протоієрея, історика, члена Наукового товариства імені Шевченка, доробок якого на полі науки не є меншим від синових надбань. Нема згадки про відомих українських меценатів Богдана та Варвару Ханенків, Василя Тарновського, чиї заслуги для української культури годі переоцінити донині.
Не представлене незабутнє, глибоко ліричне тріо Мареничів, чия зірка зійшла наприкінці 1970-их рр. Поряд із представленими – хоча й совковими, однак колоритними гумористами – Штепселем і Тарапунькою, відсутні репрезентанти соковитого українського гумору, зокрема Павло Глазовий (автор відомих “Весняних усмішок”); артисти естради, які виконували гуморески Глазового – Анатолій Панамаренко, Анатолій Литвинов. Поза сторінками лексикона залишилися композитор Ігор Білозір (1955-2000), один із керівників відомого львівського гурту “Ватра”, автор музики незабутніх пісень, які стали вже народними: “Пшеничне перевесло”, “Ласкаво просимо”, “Мамина світлиця”, “Ніби вчора”; відома художниця Алла Горська (1929-1970); один з засновників української популярної естрадної пісні Левко Дутківський (нар. 1943), родоначальник гурту “Смерічка”. Немає сліду про відомий альбом “Де ля Фліса” – унікальне етнографічне джерело, яке проливає світло на культуру та побут українців у Російській імперії XIX ст. Оминув автор і таке важливе гасло, як “універсали” (козацьких гетьманів XVII-XVIII ст., Центральної Ради у 1917-1918 рр.). А саме ці законодавчі акти є доказом, прикладом рівня історичного розвитку, політичної культури українців. Дуже добре, що знайшлося місце для журналу “Політика і культура” (засновник О. Кривенко), який на зламі XX та XXI ст. був найпопулярнішим інтелектуальним часописом в Україні. Але водночас немає вістки про “Дзеркало тижня”, “Український тиждень” – часописи, які нині визначають рівень української журналістики. Якщо автор пише про комсомол, то слід подати інформацію про піонерів та жовтенят як ланки однієї складової комуністичної ієрархії.
Відома естрадна співачка Софія Ротару не мала, як написано, робочої ставки в гурті “Смерічка”. Як правильно зазначив автор, співачка була солісткою гурту “Червона рута”. Останній, до речі, належав Чернівецькій філармонії.
Якщо В. Вільчинський вміщує Олександра Ірванця, а, приміром, Володимира Івасюка (1949-1979) оминає, то в мене цей факт викликає легке нерозуміння та запитання. Отже, за автором, Ірванець зробив більший внесок в українську культуру, аніж Івасюк? Багато хто в Україні з цим не погодиться. Немає відомостей про співаків Назарія Яремчука (1951-1995) та Василя Зінкевича (нар.1945 р.) – леґендарних солістів гурту “Смерічка”. Осіб, які своїми голосами завоювали нечувану популярність у 1970-80-ті рр., визначали національне обличчя української культури, мають звання народних артистів України.
Не знаю, чи виправдано в “Українському лексиконі” подавати велику кольорову світлину Сидора Ковпака – більшовицького керівника партизанських загонів, особи, що мало прислужилася для українського національного розвитку, культури.
Які ж думки виринають після прочитання лексикона? Подібні роботи слід готувати у складі групи дослідників. Рівень інформації, яку належить підготувати до такого роду робіт, фактично робить цю умову фундаментом якісної реалізації завдання. В іншому разі праця буде неповною. Можливо, ідеї написання універсальних робіт варто подавати в Інститут енциклопедичних досліджень (Київ) та спільно робити якісний інтелектуальний продукт у колективі авторів.
Я цілком усвідомлюю: щодо вищенаведених зауваг автор скаже, що він мав власне авторське право. І думка ця буде слушною. Однак коли тяжку, виснажливу, багаторічну роботу підпорядкувати загальній справі колективу авторів, то в підсумку виграють усі, а насамперед читач, заради якого і створюється інтелектуальний продукт.
На завершення, як побажання, яких автор очікує, як зазначено у вступі, від читачів “Лексикона”, процитую прочитані слова Івана Дзюби (2001 р.), який нині очолює загальнонаціональний проект “Енциклопедія сучасної України”: “…необхідні колективні зусилля щодо визначення духовних та естетичних координат українського народного та професійного мистецтва з його проекцією на світовий духовний досвід”. Рівною мірою ці слова стосуються і таких, без сумніву, пріоритетних проектів, як лексикони, енциклопедії з історії й культури України.
“Наше слово” №45, 6 листопада 2011 року {moscomment}
