Стефан Козак. Християнство – романтичний месіанізм – сучасність. Статті. Розвідки. Лекції, Київ, 2011, 336 c.

Справжньою подією в культурному житті України став прихід до нашого читача публікації Стефана Козака “Християнство – романтичний месіанізм – сучасність”. Знаний на території світової україністики багаторічний керівник кафедр польсько-східнослов’янського порівняльного літературознавства та україністики, голова Польського українознавчого товариства, голова Наукового товариства ім. Тараса Шевченка в Польщі, дійсний член Української вільної академії наук (Нью-Йорк) видав свої українознавчі студії під егідою Міжнародної школи україністики, Інституту філології Київського національного університету, Інституту літератури ім. Т. Шевченка.

В анотації до книжки зазначено, що вона може бути рекомендована, зокрема, студентам гуманітарних факультетів вищих навчальних закладів. Тому як викладач української літератури з багаторічним стажем дозволю собі висловити певні міркування з приводу виходу у світ цього видання – результату багаторічної праці шановного професора. Представляючи цей збірник студентам, покажемо об’єм і масштаб роботи, глибину осягнення порушених проблем. Як наш відомий письменник Валерій Шевчук розгорнув сувій “дороги в тисячу літ”, а Роман Іваничук написав манускрипти про тисячолітній шлях української історії, так С. Козак висвітлив вплив християнізації на українську літературу протягом століть. Статті подані за хронологічним принципом, проте не рубриковані – думка дослідника ширяє вільно, як птах над широким Дніпром. Власне, для полегшення студентських студій матеріал можна умовно поділити на три розділи: християнізація, давні часи; статті, присвячені зародженню й еволюції романтизму в Україні; праці, присвячені окремим персоналіям творців, які жили й творили у ХХ ст. Звісно, такий поділ спрощує авторський задум. Проте, на мою думку, він сприятиме систематизації знань й осягненню літературного дискурсу.

Гарним орієнтиром стала вступна стаття члена-кореспондента НАН України Ростислава Радишевського. Перш за все, молоді читачі дізнаються про життєвий шлях професора: і про рідне село Вербицю, і про навчання в Київському університеті, про аспірантуру, працю в інституті слов’янознавства та очолення кафедри. Особливий пієтет до С. Козака, який особисто був дружній з українськими шістдесятниками, викликає його діяльність щодо презентації їхніх творів польському читачеві. На шпальтах “Нашої культури” друкувалися поезії Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Івана Драча, проза Євгена Гуцала, Віктора Міняйла, есеї літературознавців Івана Світличного та Івана Дзюби. Дослідник є прикладом наукової сумлінності: адже для того, щоб оволодіти темою, він опрацьовував джерела в багатьох бібліотеках світу.
Під час вивчення давньої літератури студенти можуть зосередитися на опрацюванні таких статей: “Християнізація Київської Русі”, “До витоків української християнської літератури”, “Статті до об’єднання церков” та ін. Надзвичайно цікавий матеріал знайде в публікації викладач, який читає курс з історії української літератури ХІХ ст. Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства трактує автор як складову європейських визвольних рухів. Програмну працю Миколи Костомарова “Книги буття українського народу” порівнює з твором Адама Міцкевича “Книги польського народу і польського пілігримства”. Поети-романтики вірили в месіанське призначення польського та українського народів, у консолідацію їхніх духовних сил, що залишається актуальним і до сьогодні. Значна увага тут приділена Тарасові Шевченку, який залишився вірним ідеалам Кирило-Мефодіївського товариства. Збагатять науковий набуток українського літературознавства статті, присвячені визначним постатям ХІХ – поч. ХХ ст.: “Філософська концепція слова Лесі Українки”, “Exegi monumentum Івана Франка”. Автор наголошує, що Леся Українка постійно переймалася питаннями європейської освіченості української інтеліґенції, була провісником перелому в духовному житті українців. Драматургія Лесі Українки порівнюється з міфологічною творчістю Станіслава Виспянського, “адже античний чи біблійний міф був основною категорією модерністичного культурного синкретизму”. Наголошується вплив на слов’янських митців французьких парнасців, Ваґнера, Гауптмана й Ніцше. У статті про І. Франка, покликаючись на авторитети Олександра Білецького та Юрія Шереха, що сприймали поему “Мойсей” як другий заповіт української літератури, С. Козак розгортає типологічну паралель: історія Ізраїлю – то парабола трагічної долі України. На його думку, Франко репрезентує суспільно-політичну програму визволення зневаженого народу і прикликає нового Мойсея. Дослідник вважає, що Франкове звернення до старозавітної месіансько-есхатологічної доби було своєрідним “благовістуванням Доброї новини для сучасників та нинішнього покоління українців”. Саме сьогоднішнє молоде покоління, яке вже зорієнтоване на європейські цінності, з зацікавленням сприймає міркування вченого стосовно джерел літературного пробудження. Маю на увазі статтю “Витоки літературного відродження”, яка відкриває нові аспекти орієнтації на психологічну Європу, як писав Микола Хвильовий. Досліджено образне мислення Максима Рильського, Володимира Кобилянського, Валеріана Поліщука, Павла Тичини, Дмитра Загула, висвітлено різножанровий симфонічний лад стихійного пульсування українських поетичних талантів.
Безумовно, стануть у пригоді при вивченні курсу літератури ХХ століття статті про феномен Олександра Довженка та грані таланту Дмитра Павличка. У них розкрито витоки національного болю і краси Слова. Відкриття творчої індивідуальності Остапа Лапського стане можливим завдяки новаторській статті “З поетичних мотивів Остапа Лапського”. У ній постає український світ, з любов’ю витворений польським бардом, родом із Полісся. Погоджуємося з думкою С. Козака про те, що творчість О. Лапського повинна бути відображена в підручниках та антологіях з української літератури ХХ ст. “Постмодерно” цитуємо наведені автором, а значить близькі та дорогі йому слова друга-побратима: “Тче поет зі слів своє плетиво, а воно тривке, тривкіше від долі…”.
І ми бажаємо, щоб полотно творчої долі С. Козака, помережане “червоними і чорними нитками”, слалося просторо і розлого, щоб гарно читалося, думалось і писалося. Мені доля подарувала короткі зустрічі з шановним колеґою в Києві та в осінній Варшаві. Його тихий глибокий голос, ясний уважний погляд, тонкий і шляхетний гумор зачаровують і не забуваються…

“Наше слово” №51, 18 грудня 2011 року {moscomment}