Обнімімося, брати мої

Анастасія КанарськаПОДІЇ№14, 2014-04-06

«Усі люблять молодих. І Шевченко – молодий», – сказав хтось у глядацькому залі. З портрету на сцені дивився на всіх пронизливим поглядом Шевченко-юнак, а не той старець у смушковій шапці, кожусі та з довгими вусами. А молодий актор Маріуш Бардин розпочинав вечір поезії Тараса Шевченка твором «Мені тринадцятий минало».

Лариса Кадирова і Збіґнев Хшановський. Світлина авторки статті
Лариса Кадирова і Збіґнев Хшановський. Світлина авторки статті

На вечорі, організованому Польським народним театром та Генеральним консульством Республіки Польщі у Львові з нагоди 200-річчя від дня народження Шевченка, твори поета звучали польською та українською мовами. Воістину все якось так склалося, що навіть тиша бриніла цього дня по-особливому, і слова, промовлені тихо, впівголоса, звучали голосніше, аніж крик розпачу або прохання про допомогу. Не було й награної емоційності, яка так часто зустрічається на театральних сценах. Актори Польського народного театру у Львові при Обласному будинку вчителя доносили думки поета з філігранною майстерністю ювелірів, немов вирізьблюючи його слова в нашій свідомості. Особливо майстерно це вдалося Вадиму Васютинському, колишньому акторові театру, докторові психологічних наук, який тепер мешкає в Києві. Звучання таких актуальних сьогодні рядків польською мовою дозволило україномовному глядачеві з іншого боку глянути на Шевченкову творчість, більш ревно вслухаючись у поетичне слово. Твори звучали в перекладах Богдана Лепкого та Чеслава Ястшембця-Козловського.
До творчості ювіляра Польський народний театр у Львові звертався неодноразово. Ще на початку існування зачинатель театру Пйотр Гаусватер ушанував Т. Шевченка, організувавши в 100-ту річницю його смерті поетичний вечір. В. Васютинський 5 років тому присвятив поетові моновиставу за його творами.

Відбувалися поетичні вечори у Львівському національному університеті імені Івана Франка та в Обласній філармонії. Цього року з шевченківським словом дебютували молоді актори театру Тереза Крамаренко та Маріуш Бардин. Студентки Львівського державного музичного училища імені Станіслава Людкевича Юлія Когут і Соломія Венгер додали колориту грою на бандурах. Виступали В. Васютинський, Віктор Лафарович та режисер театру Збіґнев Хшановський. Останній прочитав твір «У тієї Катерини», а завершив виступ словами: «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!» Особливим гостем вечора стала народна артистка України Лариса Кадирова, яку зі З. Хшановським поєднує багатолітня творча співпраця, завдяки чому з’явилася, наприклад, відома глядачам у Польщі моновистава «Стара жінка висиджує» Тадеуша Ружевича. Пані Лариса насамперед подякувала друзям-полякам за підтримку в цей складний та особливий час і згадала про дружбу Т. Шевченка з представниками польського народу. Відомо, що в Оренбурзі поет зблизився з засланцями Броніславом Залеським та Едвардом Желіґовським, учасниками героїчного повстання 1831 р. проти національного гноблення в окупованій російським царатом Польщі. Наслідком цієї дружби став вірш-звернення «Полякам», Шевченко написав його 1847 р. Л. Кадирова прочитала «Лілею» та «Минають дні, минають ночі», вклавши особливі почуття й переживання у рядки: «Страшно впасти у кайдани, / Умирать в неволі, / А ще гірше – спати, спати / І спати на волі, / І заснути навік-віки, / І сліду не кинуть / Ніякого, однаково, / Чи жив, чи загинув! / Доле, де ти! доле, де ти? / Нема ніякої! / Коли доброї жаль, Боже, / То дай злої, злої!» Приємним сюрпризом для акторки стало те, що після завершення вечора консули Республіки Польщі у Львові Лонґіна Путка та Мар’ян Орліковський вручили їй почесну відзнаку міністра культури Польщі «За заслуги перед культурою Польщі».
цього вечора, при всій тій камерності та майже сімейній атмосфері, особливо яскраво звучали слова:
«…Єсть у мене брат єдиний / У неволі вражій! / У Криму десь пропадає, / Хто його достане, / То той мені, запорожці, /Дружиною стане»
«…Та недовго сонце гріло, / Недовго молилось… / Запекло, почервоніло / І рай запалило»
«…Та не однаково мені, / Як Україну злії люде / Присплять, лукаві, і в огні / Її, окраденую, збудять…/ Ох, не однаково мені»
І від цих слів з’являлася віра в те, що ми багато чого можемо, передусім – простягнути дружню руку один одному та обійняти. ■

Поділитися:

Категорії : Події

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*