Павло Лоза ■ ГРОМАДА ■ №42, 2015-10-18
Школа – це найважливіший досвід життя молодої людини. Тут вона вперше зустрічається з людьми, які мають інші погляди; тут починається дружба, а навіть любов; тут вона вчиться боротися за своє і розвиває власну креативність. Про школу в Білому Борі кожний з її випускників згадує по-своєму. А чому до неї взагалі прийшли, якою лишилася вона в їхній пам’яті та що їм дала?
Обов’язок, сімейна традиція...
Протягом 25-ти років поріг ліцею в Білому Бору переступило більше як 400 учнів. Серед них було багато таких, що після завершення початкової школи продовжили навчання в українському ліцеї.
– Як би я зміг піти в інший ліцей, якщо сам допомагав при його побудові. Разом з іншими білобірчанами приходив розгружати вантажівки з цеглою, призначеною на будову гуртожитку, – розповідає Аркадій Слойка з Білого Бору, що навчався тут у 1991–1995 роках. – Я розмовляв з батьками моїх однокласників та учнів старшого класу. Вони всі говорили, що не могли не послати сюди своїх дітей, бо потім би совість мучила. Ці батьки вважали це своїм обов’язком. Звісно, а для кого будували цю школу, як не для нас? – питає риторично випускник. Подібної думки Ігор Ластівка, який вчився в Білому Борі у 1992–1996 роках.
– Пам’ятаю, як збирали гроші на будову школи. Для мене, та й всього мого покоління було очевидним, що ідемо в українську школу. Навіть не прийшло мені до голови, що піду до ліцею в Лемборку, біля якого жив. А серед нас були й такі, що приїжджали до Білого Бору навіть з Мазурів, – розповідає випускник.
Для декого, як-от Андрія Філя (учень ліцею у 2000–2004 рр.), можна сказати, це родинна традиція. У школі навчався його брат, мама була вчителькою української мови, а батько був одним з білобірчан, включених у справи побудови школи.
– Після завершення початкової школи я не розглядав інших можливостей, тільки наш ліцей брав до уваги. Якщо є добра школа поруч, а ще, маючи в ній брата, бачив, як у ній файно, то чого мені було іншого шукати? – питає А. Філь.
Як зазначають випускники, багато з них вирішило йти до Білого Бору, оскільки раніше навчалися там члени їхніх сімей або знайомі. Деяких приваблювало те, що репрезентувала школа назовні. Про це говорить Славомир Капелюх, який навчався в ліцеї у 1995–1999 рр.
– Коли ще як дитина їздив я на Фестивалі української культури в Сопоті, мені дуже подобалися танцювальні колективи, особливо коли вони танцювали козацькі танці. Переді мною до школи ходила моя сестра, яка вдома багато розказувала про танцювальний ансамбль «Вітрогон». Я тоді вже знав, що хочу в ньому танцювати, – згадує С. Капелюх, який походить з Удорп’я біля Битова. Саме він і кількох інших членів «Вітрогону» знімалися 1998 р. у фільмі Єжи Гоффмана «Вогнем і мечем».
Бувало, що дехто, потрапляючи до школи, починав у ній новий етап свого життя. Так було у випадку Аліси Лисенко, що родом з Нововолинська в Україні, яка потрапила до школи, маючи дванадцять років.
– Про саму школу батьки довідалися в церкві у Колобжезі, куди й досі ходять на літургію. Я сама приїхала до Польщі у червні, тобто під кінець шкільного року. До школи в Білому Борі попала на останній місяць шостого класу. Мама сказала, що як мені тут сподобається, то лишуся в Польщі, і вона мене вже назовсім забере з України, – розказує випускниця, яка в Білому Борі закінчила гімназію та ліцей (2003–2009 рр.).
Щиро кажучи, коли я приїхала, то думала, що це буде українська школа, як в Україні. Думала, що уроки будуть виключно українською мовою. Тому мені спочатку з усім було трішки страшно. Але виявилося, що тоді в Білому Борі вже було кілька учнів з України. Друзі мене помалу вводили в усе. Напевно в Білому Борі було мені краще і легше, ніж я мала би піти зразу до польської школи. Ця школа була для мене натуральним вибором, – продовжує А. Лисенко.
Гуртожиток, креативність…
Для випускників, які першими навчалися у школі, вона була дуже особливою і відрізнялася від інших. Оскільки шкільні класи від початку існування ліцею містилися в гуртожитку, а бувало на тому самому поверсі, що кімнати, то учні ходили на уроки в капцях, на перервах бігли до кімнат попоїсти, а навіть, як зізнався один з колишніх учнів, – поспати.
– Директорка школи дозволила нам навіть, щоб ми собі помалювали спреєм свій клас. Пригадую, що, незважаючи на те, що я місцевий, не раз ночував у гуртожитку. Це був початок існування школи, тому теж була більш свобідна атмосфера, – вважає А. Слойка.
Сама атмосфера життя в гуртожитку запам’яталася випускникам найбільше. Про це говорять навіть ті, що в ньому не жили.
– Хоч я сам з Білого Бору, то більшість часу проводив з товаришами в гуртожитку. Додому йшов лише вчити уроки, а інколи тікав до гуртожитку під претекстом спільного навчання. Пам’ятаю, навіть у шафах в товаришів у кімнаті ховався, щоб не вигнали додому, – сміється Андрій Філь. – Звичайно, з перспективи часу хтось може сказати, що оскільки саме місто не давало інших можливостей, ми закривалися у своєму українському середовищі. Але ми небагато чого тоді потребували. Гуртожиток для людини в молодому віці був місцем, щоб зустрітися і поробити якісь дурниці, які просто притаманні молодому вікові, – пояснює А. Філь.
Сам факт існування гуртожитку і його атмосфера сильно приваблювали учнів.
– Від членів сім’ї, які там навчалися, і знайомих з Тшебятова, звідки походжу, знав я, що в школі і в гуртожитку файна атмосфера. І дійсно так було. Моя сестра ходила до ліцею у Щецині. Інколи, як я розповідав їй про наш ліцей, особливо про життя в гуртожитку, то бачив, що вона трохи жаліла свого вибору, – говорить Петро Більо, який навчався в ліцеї в 1996–2000 рр. Випускник порівнює минуле і сьогодення: – Моє покоління не мало власних комп’ютерів, не було Фейсбука. За моїх часів, щоб не нудьгувати, ми йшли над озеро, де палили вогнища. У другому класі ми з товаришами заснувавли рок-гурт. Але перед заснуванням мусили знайти приміщення для репетицій, а в Білому Борі та домівці у Тшебятові полагоджували музичні інструменти, гучномовці та інше. Для мене період чотирьох років ліцею був, з одного боку, дуже веселим періодом, але теж навчив креативності.
Те, що у школі неможливо було нудьгувати, лишилося й у пам’яті Ігоря Ластівки.
– Ми ходили поплавати на озеро. Дехто плавав навіть до листопада. У школі були спортивні заняття, танці, виїзди на концерти. За моїх часів теж існував заснований учнями, музичний гурт під назвою «Клозет». Це була для нас якась така форма власної артистичної діяльності, ми виступали з тим колективом на «Молодіжному ярмарку» в Ґданську, а навіть на Фестивалі української культури в Сопоті, – розказує І. Ластівка.
Звичайно, після закінчення ліцею залишаються друзі.
– Навіть через кілька років від завершення школи ця дружба продовжується. Не з усіма, звичайно, але з деким маю постійний контакт, – говорить Аліса Лисенко.
Мова, перспектива…
– Коли прийшов до школи, для мене було шоком, що є стільки молодих українців, подібних до мене, що живуть в інших містах Польщі. Саме тут я мав змогу їх пізнати, – говорить С. Капелюх, який підкреслює теж значення навчання літературної української мови. – У середині дев’яностих не було ще таких зв’язків з Україною, як тепер. Я та інші колеґи пішли до школи, бо хотіли пізнати краще справжню українську мову, що, як виявили вже перші уроки, не було легким завданням. Коли нам прийшлося читати «Слово о полку Ігоревім» чи «Повчання Володимира Мономаха», ми помітили, що наше знання мови після навчання в пункті навчання української мови не вистачає. Дійсно, школа, а передусім вчителі української мови, дали змогу оволодіти літературною мовою настільки, що зараз немає якихось більших проблем у відносинах з українцями з України, – С. Капелюх. Випускник вказує й на інший практичний козир навчання в Білому Борі.
– Вдома мама випрала і поставила під ніс їсти. Живучи в гуртожитку, ми могли відчути перші приклади самостійного, може, навіть і дорослого життя. Треба було навчитися відповідальності. Досвід життя поза домом перекладається на те, що потім нам було легше функціонувати, – вважає С. Капелюх.
У свою чергу, Аліса Лисенко звертає увагу на факт, що навчання в українському ліцеї дало їй змогу функціонувати сьогодні в українському середовищі в Польщі.
– Маю в Колобжезі декількох знайомих українців, які не ходили до українських шкіл. Бачу, що їм важче влитися в українське середовище. Коли я була в Білому Борі, учні розказували про «Молодіжний ярмарок», а також про те, що у Ґданську відбуваються отрясини для студентів. Нас кругом запрошували, ми їздили. Таким чином, будучи вже студенткою у Ґданську, я включилася в діяльність молодіжного українського середовища, – говорить А. Лисенко. Вона тепер на роботі зустрічає багатьох людей з України і, як зізнається, «вони не чули про українців у Ґданську». – Я їм розказую про «ярмарок», кажу, що тут є церква, однак бачу, що вони зовсім про це не знають. Тепер сама помічаю, що я увійшла в середовище українців у Польщі і в ньому дію саме завдяки Білому Бору, – заявляє випускниця.
Це саме відноситься й до молодих членів української меншини в Польщі.
– Будучи в Білому Борі, її учень пізнає українців з інших шкіл, їздить з групою своїх шкільних колеґ на українські заходи, де пізнає своїх ровесників. Так він і формується в середовищі. Наші школи є чимось на зразок культурних центрів, які будують певну тотожність української молоді в Польщі, – вважає Андрій Філь, – але буває і так, що цю тотожність пізніше верифікує дійсність.
– Для багатьох, у повсякденному житті національна ідентичність має другорядну роль і не завжди детермінує життя. Школа напевно випрацьовує деякі ідеали, показує дорогу, але інколи життя пише свій сценарій. Тому не всі лишаються при своєму, – оцінює А. Філь. ■
Фото з архіву випускника школи Петра Біля
Коментарі
Прочитавши цю статтю я зрозумів, як добре було колись жити у гуртожитку. На данний момент все дуже змінилось, за дурниці які притаманні для нашого віку стали давати кари, проводити час в інтернаті став нудним, та не так приємним як описують випускники. Через велику кількість обмежень та заборон ми вже не можемо зайти в інернат під час уроків навіть, щоб взяти книжку яку забули. На коридорі школи та інтернату ми чуємо більше російську мову ніж українську. Учні не можуть висловити своєї думки тому, що нікого вона не цікавить, та ніхто не бере її під увагу. Танцювальний ансамбль “Вітрогон” та хор “Джерело” мають набагато нижчий рівень ніж колись тому, що більшість дітей у нашій школі не беруть у ньому участь.