Коментар Ярослава Присташа ■ ПОГЛЯДИ ■ 2011-08-19
Моєму синові 20 років; він – одноліток Україні. Коли дивлюся на таку молоду людину, повну енергії, життєвої радості, то аж бере щира заздрість.
І дивує мене його юнача зрілість.
Це можна порівняти до його ровесниці – України. Україна ставала на ноги з гіперінфляцією, встановлювала міжнародні відносини тощо – і я пригадую перші кроки малого Мирона. Він ріс поруч з Україною, хоч обоє один про одного нічого не знали.
Їхнє тіло внутрішньо зміцнювалося. Тепер скелет уже сформований, хоч уразливий. Але вони стараються всіма своїми силами себе захищати. Вони вже дорослі, хоч ще термінують у пані вчительки, яка зветься життям.
Вони обоє часом бундючні, чутливі й часто ображаються – от така схожість. Обоє роблять у житті дурниці – таке їхнє право. Ще часом виходить дитяча наївність, простолінійність – такий вік. А що мені з цим робити?! Напучувати, ображатися? Як би не було – емоції нас в’яжуть і після непорозумінь все- таки не можемо жити без них. Як би я їх не картав, то мушу змиритися з їхнім вибором. Самі за себе відповідають. Мої уявлення про те, як мають жити – невідповідні. Вони самі краще знають, що їм треба.
Правда, вони без досвіду, щойно увійшли у великий світ і самостійно його пізнають та змінюють. Перед ними – гарне майбутнє. У це ми повинні вірити. Звичайно, прийдеться їм боротися з жорстокістю миру цього, це їх укріпить. Перед ними – великий шанс, і вони його не змарнують. Хоч це звичайна людина і звичайна держава, то для мене обоє особливі, саме незвичайні. Вони з моєї плоті й серця, ними живу щодня, з ними спілкуюся, тішуся й сумую. Чого більше треба для щастя?
Коли я стану на порозі вічності, то і мій син, і Україна будуть пишними, самостійними одиницями. З ними рахуватимуться; їх поважатимуть і слухатимуть. Хоч тепер не кожен до них підходить серйозно, вряди-годи навіть як до молокососів, однак з часом і досвідом перестануть з них глузувати, а почнуть кивати головою з визнанням. Вони виростуть на сильних. Можливо, знатимуть один про одного. Мій син знає, хто така Україна. А Україна поки що глуха й сліпа на закордонних українців, але і до цього дозріє…
Звичайно, обом хотілося б дати від себе якнайбільше – і болить, що мої можливості обмежені. Усе-таки Україна і мій син дадуть собі раду. Просто не мають іншого виходу. Обоє – обдаровані талантами, які повинні використати для свого добра. Я можу лише помагати, вболівати, давати поради. От і все, що можу – тільки та аж стільки.
“Наше слово” №34, 21 серпня 2011 року {moscomment}
