Хочу поділитися з читачами радісною вісткою: 22-літня Оксана Проць з України, яка страшенно постраждала від вибуху газу 8 листопада 2008 р. (про що ми неодноразово писали), тепер щаслива. Вона – дружина Петра і мама річного Андрійка.

Ми закохалися в Україні. Я, працюючи вже у Варшаві, часто приїжджала до родини у відвідини. А потім, у серпні 2008 р., приїхав до Польщі на роботу і Петро. Почав мешкати в мене, хоч я побоювалася, що про це скаже мама, – згадує Оксана. – Ми, молоді, стали парою.

У вільний час ходили на прогулянки столичними вулицями й парками, раділи кожній хвилині, коли були разом. Просто закохані й щасливі.
Той листопадовий ранок почався спокійно, був як і кожен інший. Оксана прокинулася й пішла до кухонної частини, щоб заварити Петрові каву: бо він першим виходив на роботу – працював на будівництві. Збиралася увімкнути газову плитку, запалила сірник і… Петро почув неймовірний крик, миттю зірвався з ліжка.
– Те, що я побачив, було страшне! Волосся на Оксанчиній голові горіло, мов свічка. Схопив я ковдру, накинув на неї, щоб згасити вогонь, потім прикрив газовий балон, – ще й тепер голос у Петра тремтить, коли він розповідає про ті події. – Відчинив двері на коридор і вивів Оксану до сусідів.
– Тоді я побачила себе в дзеркалі і пережила шок! – додає дівчина. – Шкіра звисала на всьому тілі. Коли мене забирала “швидка”, я чула мамин крик… Пам’ятаю, як мене везли: здавалося, що надзвичайно довго. І ще – мені було дуже холодно, а не можна було мене накрити, бо обпалену шкіру ще більше пошкодили б.
У Військовому медичному інституті швидко зайнялися потерпілою. Увели її в стан фармакологічної сплячки і встановили, що в неї обгоріло майже 70% шкіри. Лікарі не давали надії, що вона виживе.
– Я вірила й молилася до Матінки Божої та Ісуса Христа, благаючи про повернення нам доні. То були тяжкі дні, потім місячне очікування на пробудження Оксанки, – тепер уже спокійно згадує її мама Ольга.
Перед тим, як сталася трагедія, Ольга на своїй дорозі зустрічала знаки, які, мабуть, попереджали її про це нещастя. Десь за місяць перед трагедією, повертаючись із роботи, знайшла на стежці образочок Матінки Божої на блакитному тлі, а через тиждень – того самого кольору образок Ісуса Христа. В неї мурашки пробігли по тілі. Стала неспокійною, не лишали її тривожні думки, що… може щось статися. Минули ще два тижні, Оксані тоді саме виповнилося 20 років. До них у гості приїхав старший брат і син – Іван. Увечері Ольга вийшла з сином на вулицю, біля брами знайшли хрестик і 20 злотих. Тоді ще більше затривожилася. Вранці встала і занесла хрестик до фіґурки Матінки Божої та дуже молилася за спокій у родині.
– І за два тижні, сталося оте нещастя з моєю найдорожчою донею – красунею з довгим волоссям. Вогонь умить знищив усе: її тендітне обличчя, гарне волосся до пояса, руки, шкіру і м’язи на грудях і ногах. Тільки один Бог бачив, як ми страждали. Лише молитва додавала мені сил вірити, що Оксана буде жити, – каже Ольга.
Петро теж не втрачав надії на оздоровлення коханої, хоч і він сам в тому нещасному випадку також потерпів – у нього на обличчі й руках обгоріло 20% шкіри. Його госпіталізація тривала місяць, а потім потрібна була реабілітація. Та Петро бігав у лікарню і споглядав на Оксаночку, що була вся в перев’язках і спала, але перед очима мав постійно образ гарної, усміхненої дівчини. Прагнув, як колись, гладити її винятково красиве волосся і личко…
– Одного разу, коли я прийшла до лікарні, помітила, що Оксана відкрила очі й дивилася на мене. Хотіла щось сказати, але ще не могла, бо мала підключену апаратуру, – згадує сьогодні Ольга. – В душі я відчувала, що доня тішилася разом зі мною.
Від того часу лікарі дозволили матері весь день бути в Оксани, доторкатися до неї, що приспішувало як гоєння ран, так і приживання шкіри після пересадки. Родина відчувала велику щирість і надзвичайно сердечний підхід до хворої головного лікаря, полковника Войцеха Любинського (він, президентський лікар, загинув пізніше в авіакатастрофі під Смоленськом), який підкреслював, що кошти лікування – це другорядна справа. Найважливіше – зробити все, щоб молоду дівчину врятувати, і, наскільки це можливо, повернути їй первісний вигляд. Покриттям коштів лікування займався фонд “Проксенос”, який для цього відкрив спеціальний рахунок у “Карітасі”. Через 4 місяці Оксану виписали з лікарні й вона лише їздила щотижня на перев’язки.
– Петро, коли пройшов реабілітацію, був весь час зі мною. На Різдво 2010 р. я сповістила коханому, що він стане батьком. Петро з радості носив мене на руках. Ми встановили дату шлюбу і весілля, – розповідає Оксана. – Мама зі щастя плакала весь вечір, бо раніше лікарі їй казали, що я не зможу мати дітей.
У квітні 2010 р. перед Богом і родиною, друзями та знайомими присягали Оксана і Петро жити в любові. А 6 жовтня їхня сім’я стала повною: в Бориславі, у присутності батька – Петра, на світ прийшов здоровий синок (вагою 3,30 кг і 53 см зросту). Молода сім’я замешкала в Бережичах – родинній місцевості Петра, де його мати подбала про дім для молодят. Петро – дуже турботливий, вставав уночі до маленького, наказував Оксаночці відпочивати, набирати сил, бо знав, що йому невдовзі прийдеться повертатися на роботу до Варшави.
– Працюю тут на основі робочої візи, тому протягом року можу їздити додому так часто, як хочу. А прагну їх бачити завжди, радіти з того, як росте наш син! Саме тепер йому виповнюється рочок і він пробує робити перші крочки, – розчулюється Петро. – Оксаночка для мене є тією самою красивою і життєрадісною жінкою, яку я пізнав на своїй молодечій дорозі. Не перешкоджає мені те, що в неї на руках залишилися рубці, палець на правій руці не згинається, але личко вже вигладжене… Найосновніше, що вона лагідна, добра господиня і мама, кохана моя дружина. З Божою допомогою живемо щасливо у власній хаті в Україні.

“Наше слово” №41, 9 жовтня 2011 року {moscomment}