Катерина Семчук ■ КУЛЬТУРА ■ №45, 2017-11-05
У центрі Варшави, у клубі «Palladium», 27 жовтня відбувся концерт українського фолк електронічного гурту «ONUKA». У день концерту, за кілька годин до виступу, журналістці «Нашого слова» Каті Семчук вдалося поспілкуватися з лідеркою українського музичного феномену – Натою Жижченко.
Сьогодні ваш перший день концертного туру?
Так, сьогодні у нас день відкриття. Далі ми їдемо до Берліна, Франкфурта-на-Майні, потім до Гааги. Після чого повертаємося до Києва. За тиждень ще до Праги, а на кінець до Латвії. Ось такий міні-тур – шість міст на завершення року.
Чому він такий короткий? А що ж до США, Франції, якихось більш віддалених країн?
Ну, одна справа – це європейський тур, а зовсім інша – американський або канадський. Ми їх плануємо на 2018 рік. Тому що об’єднати європейським з американським тури не можна. Шість місць для українського артиста це все одно досить велика перемога. Адже крім «Дах Дотерс» і «ДахиБрахи» дуже мало хто з українських музикантів їздить по Європі. Це складний шлях, який вимагає налагодження та організації багатьох питань. Що ж до нас, так склалося, що ми на цьому шляху вже стоїмо, не досить впевнено, але перші кроки вже зроблено. Одразу влаштувати великий тур не можливо. Хоча я не вважаю, що наш тур малий. Це черговий щабель на нашому музичному горизонті.
Чи існує запит у США на вашу музику?
Так, взагалі у США в нас мав бути тур ще два роки тому назад. Але тоді нам не відкрили візи, і в Україні з цього приводу стався величезний скандал. Про це писали всі. Мені телефонував тогочасний міністр закордонних справ. Але я думаю, що всьому свій час, і добре, що ми тоді не поїхали, тому що на той час ми дійсно були ще сирі. То був перший рік наших ґастролей. Тепер ми можемо більше показати, більш гідно, зіграно, і повним складом. Усе має бути на своїх місцях.
Зараз ми просто повністю зайняті, вільних дат немає. Просто постійно ґастролювати не можна, тому що все одно потрібно виступати і в Україні, писати альбом, поновлювати матеріал, знімати відео. Поїздки в Європу ми вже сприймаємо не так, як раніше, коли це нам здавалося чимось неймовірним. До всього гарного звикаєш дуже швидко, і тепер це вже не здається чимось особливим. Якщо б мені, наприклад, ще два роки тому сказали, що я ґастролюватиму з концертами Європою, то я б просто на радощах зійшла з глузду.
Але я дуже рада, що це відбувається, і потихеньку наша аудиторія якимось чином асимілюється. На наші концерти приходить дійсно велика частина діаспори, українців, і вони складають приблизно 50–60% відвідувачів, але водночас приходить багато саме місцевих слухачів. Це також для нас дуже важливо, тому що одна справа робити тур для своїх, а інша справа завойовувати серце також слухачів з інших країн. Адже саме таким чином поширюється українська музика. Я думаю, що ми свою справу робимо сумлінно, настільки, наскільки можемо.
Чи за кордоном вас все ще сприймають як український гурт, чи вже як інтернаціональне явище?
Звісно, як український. І це моя велика гордість. Я пишаюся тим, що ми український гурт, це основне послання нашої музики. Ми використовуємо величезну кількість українських інструментів, я рада, що люди мають взагалі можливість їх почути, побачити в безпосередньому контакті – вони космічні, нереальні. Це не просто там бандура в одній з пісень, це концерт повністю зіграний за допомогою українських величезних інструментів: бугай, цимбали, трембіта, – це ті інструменти, що просто не можуть залишити байдужими жодного зі слухачів. Це не може залишити людину без емоцій, тому що це більше, ніж просто інструмент. У ньому закладений, напевно, якийсь код поколінь, що був збудований роками, століттями. У цих звуках закладені якісь первинні інстинктивні відповіді, це філософія, історія, культура. Тому бути частиною саме просування української музики у світі та Європі – це для мене, напевно, один з найголовніших векторів у моїй громадській діяльності чи суспільно-громадянській позиції. Я не просто музикантка, а людина, що хоче змінити щось для України. Зробити те, що я можу робити музикою. Думаю, ми робимо це достойно, бо йдемо в напрямку просування та ознайомлення аудиторії з тим, що в Україні є ще й така музика. І що вона може бути дійсно конкурентоспроможною, цікавою, захопливою і такою, яку варто слухати.
Проглядаючи кілька твоїх інтерв’ю, я звернула увагу на те, що ти кілька разів наголошуєш на тому, що свій успіх завдячуєш просто щасливому збігу обставин. Скажи, ти й зараз думаєш, що «це просто зірки так зійшлися»?
Так, я в цьому впевнена. Звісно, є складові успіху – це сумлінна праця, без праці будь-який талант помирає. Треба неодмінно працювати сумлінно. Без практики, без роботи нічого не буває. Це знає кожен музикант, спортсмен, митець, науковець. Це основа, але все одно існують обставини, ситуація, час, команда, музиканти. У моєму випадку є мій чоловік Євген Філотов, який, на мій погляд, є найкращим визнаним українським звуковим продюсером. Моя особиста історія мого дідуся, – це ж все не придумане, це дійсно моє життя. Я є онукою з дитинства, не дочкою, сестрою, а саме «онукою». Тому що така от постать дідуся була надзвичайно сильною в моєму житті, яка вплинула, і в принципі створила мене як людину, дуже в багатьох аспектах. Дідусь навчив мене грати на сопілці.
Те, що зараз «Онука» перенеслася на транслітерацію, це лише продовження того, що було в дитинстві. «ONUKA» – це не якийсь там надуманий проект, що намагався бути модним саме в часи, коли патріотом стало бути модно. Я завжди була патріотично налаштованою дитиною. Що не означає, що я ходила з прапорами, але розуміння Батьківщини у мене з дитинства було дуже таке конкретне. До речі, ніхто мене цьому не вчив насилу, це просто передалося від дідуся, з його розповідями, з його розумінням, з його ставленням до країни, її людей, історії. Тож я думаю, що все це доля, тому що в житті не буває випадковостей. Мені здається, що все в цьому всесвіті прораховано. Навіщо це так, це вже інше питання. Випадково стати «ONUKA» також не можливо без допомоги всесвіту, чи вищого розуму, Бога, кому як зручніше це сприймати.
Розкажи мені, будь ласка, про ваш другий альбом. Він буде в такому ж самому стилі, що й попередній?
Наступний наш альбом має назву «Мозаїка», і він буде більш еклектичним, у ньому, напевно, буде більш чітко розставлено акценти. Можу сказати, що музика залишиться електронною, з поєднанням українських народних інструментів, тому що це те, що я люблю, що мені подобається, що має право на продовження. Голос, інструменти будуть впізнаванні. Буде більше українських пісень, ніж у першому альбомі, але все одно десь 40%.
А чим це зумовлено?
По-перше, це зумовлено тим, що пісня українською мовою в Україні дійсно має більше шансів. Коли люди можуть зрозуміти пісню, і підспівати, це одразу плюс. Але ми все одно пишемо, не дивлячись на кон’юнктуру. Коли я прослуховую сирі записи, якимось чином я розумію, що ось ця пісня точно має бути англійською, а ця українською. І саме так пісня буде лаконічно та гармонійно звучати. Наприклад, зараз ми у Європі, граємо програму, в якій чотири із дванадцяти пісень українською. Найбільший хіт на лайві це пісня «Відлік», у якій є український текст. І це в принципі для наших іноземних слухачів не робить різниці. Люди не повертаються спинами і не йдуть, тому що звучить не англійська, якась незрозуміла їм мова. Коли це гармонійно вплітається в загальну канву, мені здається, що це має право на існування.
Чи ти до сих пір відчуваєш на собі ту хвилю популярності, що покотилася після виступу «ONUKA» на Євробаченні?
Так, вона дійсно відчутна, особливо за кордоном. До речі, ця популярність не одразу до мене дійшла, а настигнула десь за два чи три місяці. Це класно, що доля мені от таке дарує. На початку, ми дуже скептично ставилися до нашого виступу на Євробаченні. До останнього моменту, навіть до моменту виступу. Ми абсолютно не очікували, що це дасть такий резонанс. У Європі та у світі ми одночасно потрапили на перші місця у чартах електроніки. Звісно, тільки на короткий період, але сам факт – це круто.
А в Україні це набуло такого резонансу, тому що той телеканал, що транслював Євробачення, під час нашого виступу поставив рекламу. Тобто вони повністю з хвилини до хвилини вирізали наш виступ. Наступного ранку це набуло величезного скандалу, це настільки обурило людей.
В такі от моменти, коли я думаю про дідуся, мені приходить на думку, що він би мною пишався. Тоді фрустрація мене покидає, і я думаю: «Напевно, дідусь був би щасливий». Але це дорого коштує.
Тобто довкола тебе та «ONUKA» все розвивається і закручується наче само собою?
Думаю, так. От як у цьому випадку, коли я була дуже скептично налаштована щодо Євробачення. Я не погоджувалася на запрошення брати участь у жодному з відбіркових конкурсів. Мене запрошували неодноразово, і я щоразу відповідала «ні, ні, ні». І от тут так склалося, що мене запросили на конкурс як гостю. Навмисне такого не придумаєш! Багато що дійсно відбувається наче всупереч моїй волі, те, що потім виявляється таким бонусом, що ти думаєш «Ти ба, буває й таке!». ■
