Мирослав Левицький ■ УКРАЇНА ■ 2010-02-12
Вперше про те, що Степана Бандеру треба вважати героєм України, заговорили ще 1992 р. Тоді молода українська держава не мала не тільки найвищої державної нагороди, а й взагалі не було українських нагород. 18 років тому ці заклики-пропозиції здавалися абстрактними мріями, бо загал суспільства перебував ще під сильним впливом комуністичної пропаґанди.
Кожна згадка імені Бандери на мітинґах у Львові чи в Києві відлунювалася зростанням прокомуністичних симпатій у східних областях України. Тоді здавалося, що ця ідея, якщо й може бути колись втілена, то лише в далекому майбутньому, бо посіяні російсько-комуністичною пропаґандою міфи були ще дуже сильними.
Новий розділ в історії цього питання розпочався 23 серпня 1998 р., коли тодішній президент України Леонід Кучма встановив орден Героя України. Першим найвищу нагороду – орден Держави – отримав президент НАН України Борис Патон, який вже мав низку нагород СРСР, у тому числі й дві зірки Героя Радянського Союзу. Було очікування, що першим звання Героя України отримає хтось із тих, кого карали в тюрмах за Україну, хто проголошував Акт про незалежність України. Проте в Кучми була своя, досі незрозуміла логіка в тому питанні.
Орден Героя України має два варіанти: орден “Золота зірка” – за здійснення визначного геройського вчинку та орден Держави – за визначні трудові досягнення. За час існування цієї нагороди 22 особи були нагороджені “Золотою зіркою” (здебільшого посмертно міліціонери, військовослужбовці) та 222 – орденом Держави. Оскільки орден присуджується за визначні трудові досягнення, то більшість його кавалерів – люди невідомі в межах всієї держави, і дуже рідко це ті, що йшли в тюрми за право України бути незалежною. Переважають ті, хто робив усе для утвердження СРСР. Тут годиться назвати і колишніх комуністичних секретарів: міста Одеси В. Симоненка і Криму М. Багрова (обидва вони були нагороджені під час президентства В. Ющенка) та багатьох інших. Серед нагороджених є й батько кума президента України, колишній директор одного з великих київських підприємств.
Нині щораз частіше лунають думки (також і в зарубіжному українському середовищі), що в Україні звання Героя України – спотворене й знецінене. Цієї думки дотримується визначна українська поетеса Ліна Костенко. Вона відмовилася прийняти орден Держави та звання Героя України. А ось відомий газовий барон – “реґіонал” Юрій Бойко, не мав жодних докорів сумління, коли Леонід Кучма, відходячи від влади, щедро посівав орденами Держави своїх наближених. Орденів 2004 р. роздано рекордну кількість – 41.
У середовищі українських націоналістів ініціативи про присвоєння Степанові Бандері звання Героя України розпочалися від моменту встановлення ордена. Проте сподівань на позитивний відгук з боку Леоніда Кучми було мало. З приходом до президентства Віктора Ющенка ініціативи про надання Степанові Бандері ордена посилилися. Це були ініціативи не лише політичних партій, а й органів місцевого самоврядування західних областей України. І над цим мали б задуматися всі ті, хто упереджено дивиться на українські процеси.
Особливо активними були пропозиції присвоєння президентом України Степанові Бандері звання Героя України на століття від дня його народження – 1 січня 2009 року. Однак тоді ці очікування не були почуті. У націоналістичному середовищі було деяке розчарування з цього приводу, проте президент тримав напругу, заявляючи: “Ще не вечір”…
Несподівано для багатьох указ президента України про присвоєння Степанові Бандері звання Героя України оголошено в День Со борності України – 22 січня 2010 р. Як можна було сподіватися, цей факт викликав і в Україні, і за її межами неоднозначну реакцію. Звичайно, що Організація українських націоналістів назвала цей указ доленосним і знаковим для України. Проте чи знак цей є позитивним, чи неґативним – це ще питання часу. Така постановка питання з мого боку аж ніяк не означає, що я маю якісь упередження до Степана Бандери. Він є – що би про нього не писали і в Росії, і в Польщі – для мільйонів українців одним із символів нескореності нації. Він, на відміну від багатьох тих, що нині в Україні одягають шати “апостолів правди”, не пішов на компроміс з окупаційною владою. Хоч до сьогодні “знавці” “правдивої історії” йому це “шиють”.
Українською реальністю є й те, що в Україні ще мільйони людей дивляться на український національний рух 1940-50 років та на його ключові постаті крізь призму більшовицької пропаґанди. І хоч СБУ відкрила унікальні документи КДБ, які проливають зовсім інше світло на ці події, однак мова старої пропаґанди поки що є сильнішою, ніж мова нових фактів.
Я особисто указ про присвоєння звання Героя України оцінюю як трагічно невчасний. Він мав би з’явитися не 22 січня 2010, а 1 січня 2009 р., чого й очікувалося. Він викликав би бурхливу реакцію, як це було з указом про присвоєння такого ж звання головнокомандувачу УПА Романові Шухевичу. І хоч він викликав багато шуму, нині про той указ задувають лише пропаґандисти українофоби на кшталт Бузини і Табачника. Загал, поринувши у щоденність, забув про розбіжності в трактуванні історії.
А тепер, перед другим туром президентських виборів, питання, яке ділить Україну, знов перенеслося на вершину суспільної уваги. І знов про Степана Бандеру та про український національно- визвольний рух частина преси виписує всякі нісенітниці, публікуючи фотографії якогось офіцера Вермахту, під якими є підпис, що це фото С. Бандери. Разом з тим, є намагання накинути суспільству думку, що С. Бандера був сірою людиною, яка не заслуговує на особливу пошану…
Цікаво, що противники указу посилаються на позицію Росії, зовнішньополітичне відомство якої зробило офіційний коментар щодо цього указу, та на позицію Польщі. На останніх зупинюся детальніше. Хочу відзначити, що в Україні викликають здивування подвійні стандарти поляків. Вони доводять, що “Степан Бандера ніякий не герой, а звичайний злочинець”. Чому ж тоді людей, котрі робили замахи чи то на російську адміністрацію, чи згодом на німецьку окупаційну владу, вважають у Польщі героями? В українській пресі цитується думка з приводу цих процесів експерта Польсько -української фундації співпраці ПАУСІ Адама Сауера. За його словами, нині в Польщі, як і в багатьох реґіонах України, панує не історична правда про С. Бандеру, а “чорна леґенда”. Вона й формує поведінку багатьох середовищ – у тому числі й преси…
Міністерство закордонних справ Російської Федерації в офіційному коментарі Департаменту інформації і преси МЗС Росії присвоєння Степанові Бандері звання Героя України назвало подією “одіозного змісту”. Звичайно, що така російська позиція аж ніяк не зумовлена незнанням історії – це цілеспрямована провокація для загострення політичного протистояння в Україні. Це своєрідне батьківське плече, підставлене тим, хто донині “воює” з українським національно- визвольним рухом.
Росія засуджувала й далі буде засуджувати все те, що не лежить у контексті російського трактування історії та російських інтересів. А в Україні постаті українських діячів щораз менше вкладалися в русло російської історії. Росія ще довго буде заперечувати право України на власну історію, трактуватиме Україну як частину історії Росії. Коли в радянський час велася шалена боротьба з українським національно визвольним рухом, викривали й засуджували “зрадників”, то про такого зрадника, як генерал Власов, практично мовчали. А нині майже на офіційному рівні цього ж Власова подають і вшановують як велику постать. Не здивуюся, коли його оголосять розвідником і героєм.
Накинуте і Росією, і політиками лівого та шовіністичного спрямування неґативне ставлення до постаті С. Бандери після указу президента, на жаль, трансформується у відповідні передвиборчі настрої. У дискусії з цього приводу є заяви мешканців східних реґіонів, наче б вони мали намір голосувати проти обох, а тепер, після указу В. Ющенка, голосуватимуть за Януковича.
Це дає підстави політикам із середовища Блоку Юлії Тимошенко заявляти: “Присвоєння президентом Віктором Ющенком звання Героя України Степанові Бандері спрямоване на “приведення до влади антиукраїнської команди Віктора Януковича”.
Президент України відкидає припущення щодо політичного підтексту свого указу про С. Бандеру та закликає всіх пам’ятати історію України разом з частиною про боротьбу за незалежність. Однак останні заяви президента (його заклики голосувати проти обох кандидатів на другому турі президентських виборів) та його дії (назву лише останню, від 28 січня – участь підконтрольної президентові частини “Нашої України” в скиненні міністра внутрішніх справ Ю. Луценка) змушують сумніватися в щирості цих слів. Гіркота поразки та особисте несприйняття особи Ю. Тимошенко є сильнішою від відповідальності за стан державних справ. І це – одна з граней нинішньої української драми.
“Наше слово” №7, 14 лютого 2010 року {moscomment}
