Павло Лоза ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №45, 2015-11-08
Професійний пожежник, багатократний чемпіон Польщі з карате і кікбоксинґу. Чемпіон Європи 2012 р. Чемпіон світу 2014 р. з кікбоксинґу. Загалом – 21 перемога і лише 3 поразки. Про кого мова? Це коротка біографія Павла Біщака, лемка з Лігниці, який 7 листопада у Вроцлаві проведе черговий бій у своїй професійній кар’єрі кікбоксера.
Павло Лоза: У рамках найближчого спортивного вечора з кікбоксинґу К-1 (Fight Exclusive Night) у Вроцлаві, будеш змагатися з німцем Мехметом Алі Баліком…
Павло Біщак: Це професійний чемпіон Європи. Фізична сила – на його боці, бо раніше боровся у важчій ваговій категорії. Знаю, що він бореться дуже аґресивно і непередбачувано. Однак – це спорт, тому я теж маю шанс виграти цей бій. Думаю, що переможе той, хто накине свої правила боротьби. Шанси 50 на 50. Для мене дуже важливий спортивний результат. Я дійшов до такого моменту у своїй кар’єрі, у якому великі спортивні турніри і змагання додають мені адреналіну. Те, що буду виступати перед своєю публікою, мене тішить.
Я не хотів би підвести ні себе, ні людей, які прийшли подивитися на мою боротьбу. Вроцлавський зал «Орбіта», у якому відбудеться вечір кікбоксинґу, вміщає п’ять тисяч людей, тому передбачую великі емоції.
Ти здобув більше як десять трофеїв у своїй кар’єрі. Тебе вважають однією з найбільших зірок кікбоксинґу в Польщі. Що для Тебе є найбільшим успіхом?
Для мене найважливіші не трофеї, які я виграв, а факт, з ким боровся. Деякі бої я програв, але також і перемагав часто з найкращими, дуже відомими кікбоксерами світу. Для мене найбільший успіх у тому, що я добився такого рівня в кар’єрі, коли можу змагатись з найкращими. На цьому етапі вже не можеш сподіватися легкої боротьби. Вже ніхто проти тебе не виставить слабких противників.
Повернімося до самих початків. Коли Тобі було кілька років, певно, Ти вже знав, що в Лігниці існує лемківський ансамбль пісні і танцю «Кичера». Батьки не посилали Тебе на репетиції ансамблю?
Звичайно, батьки хотіли, щоб я ходив до «Кичери». Ще перед тим, як почав я займатися карате, батько записав мене на уроки гри на акордеоні. Я був у «Кичері», але на жодному концерті я не встиг виступити. Там я пізнав багато друзів і від малого увійшов у лемківське середовище. Однак мені постійно ходило по голові карате. Маючи десять років, я випросив у батьків, щоб дали мені можливість цим займатися.
З огляду на те, що заняття з карате і репетиції в «Кичері» були того самого дня, треба було вибрати. Вирішив, що зосереджуся на карате.
Що на це батьки?
Їм не вдалося переконати мене до зміни рішення. Можна думати, що танець, гра на інструменті – безпечніші, ніж спорт. Але правда така, що, займаючись карате в такому молоду віці, нічого серйозного мені не загрожувало. У віці десяти років тренінґи, скоріше, мають дбати про фізичний розвиток дитини, вчити самодисципліни, ніж навчити битися та, тим більше, зробити комусь кривду. Все міняється, коли вже маєш вісімнадцять років, тоді можна боротися на фул-контакт. При повному контакті, звичайно, з’являється загроза контузії.
У віці 18-ти років ти вже майже закінчував середню школу…
Я навчався в IV Загальноосвітньому ліцеї в Лігниці. Завдяки цьому українському ліцеєві мав я багато файних знайомих. Разом з іншими учнями брав участь у культурному житті школи, а також місцевої громади. Пригадую, як взимку ми ходили з колядою по українських, лемківських родинах, де я грав на акордеоні. Багато що мені дала ця школа, та головне – це багато знайомих з лемківського середовища. Після закінчення ліцею кожен пішов у свою сторону. Однак з деякими колеґами я маю контакт до сьогодні.
Ти почав займатися кікбоксинґом щойно після закінчення ліцею?
Займаюся ним якихось останніх п’ять років. Ще коли його тренував, не маючи жодної до того підготовки, я поїхав на чемпіонат Польщі з кікбоксинґу. Щиро кажучи, намовили мене до цього знайомі. Щасливо я виграв турнір і так став чемпіоном Польщі. Зразу після цього почали дзвонити телефони, з’явилося багато пропозицій боротьби з професіональними кікбоксерами. Був я 2012 р. на змаганнях у Лісабоні, на які їхав практично без більших шансів на успіх. Там я виграв бій з португальцем Луісом Реісом, завойовуючи титул чемпіона Європи. Раніше перемагав я теж у турнірах у Росії. Тепер уже займаюся кікбоксинґом професіонально у формулі К1. Крім цього, працюю як професійний пожежник у Лігниці.
Вдається поєднати ці дві речі?
Працюю в державній пожежній службі як рятівник, тому в разі пожежі мушу бути одним з перших на місці. Відомо, що в такій професії треба бути сильним і в добрій фізичній формі. Тому начальство дуже добре сприймає факт, що хтось займається спортом. Під час гасіння пожежі та в інших ситуаціях треба, наприклад, бігти по сходах з протигазом (maska przeciwgazowa – поль.). У такий момент важче дихається, тому дуже важливо мати добру кондицію. Навіть для власної безпеки це важливо. Моя служба триває 24 години на добу. Таких діб у мене на місяць вісім. Коли вільний, треную кікбоксинґ. Інтенсивність тренінґів залежить від часу, який мені лишається до бою. Практично щодня намагаюсь займатися спортом, а на останньому етапі підготовки до бою тренінґ проводжу практично два рази на день.
Професійна праця, тренінґи, змагання… А маєш час, щоб поїхати, наприклад, на «Лемківську ватру» у Ждині?
Так, цього року я був на «ватрі» на Лемківщині. У мене в літній сезон більше вільного часу, бо загалом у цей період відбувається менше змагань. Звичайно, деякі турніри є і під час канікул, але я стараюся резервувати цей літній час для себе. Не можна тренувати протягом дванадцяти місяців на рік. Часто говориться, що струна в гітарі не може бути постійно натягнена. Так само і в професійному спорті. Свій вільний час я намагаюся присвятити, зокрема, для виїздів на «ватри» до Ждині, Лугів або Михалова. Там можу зустріти багатьох знайомих. Мені потрібний відпочинок не тільки фізичний, але також психічний. У спорті дуже важливо дати відпочити мозкові.
В Інтернеті я бачив одне з твоїх змагань, у якому противник упав від твого удару і довший час не піднімався. Що приходить до голови у такий момент?
Після нокауту в першу хвилину радієш, що ти переміг. Однак через кілька секунд думаєш, чи з противником усе добре? Тут ніхто нікому не хоче зробити кривди. У таких видах спорту це нормально, що противники між собою суперничають. Але між ними є теж звичайні людські відносини.
Я сам часто стаю навпроти когось, з ким знаюся, а буває навіть – товаришую. Це – спорт, а не боротьба десь на вулиці з якоюсь нелюдською аґресією. Хоч кікбоксинґ виглядає брутально, то в ньому є велика пошана до противника. Кожний з нас знає, скільки це коштує здоров’я та зусилля, щоб дійти до професіонального рівня. Тому маємо один до одного пошану. Я сам ще не був нокаутованим, тому стараюся про це не думати. Намагаюсь до кожного бою бути максимально зосередженим і вірити в перемогу. Хоч правда теж така, що з роками людина починає по-іншому ставитися до різних справ.
Ти нещодавно в одному з клубів брав участь у тренуванні з молоддю і дітьми. Думаєш саме цим у майбутньому займатися?
Для мене брати участь у такому тренінзі – це форма контакту зі знайомим. Тішуся, що в середовищі цього виду спорту маю вже якусь репутацію, тому клуби запрошують мене, щоб я поділився своїми вміннями та можливостями. Таке запрошення, це для мене сатисфакція. Коли говорити про громадські справи, я теж дію в товаристві, яке існує в Лігниці. Не знаю, чи в майбутньому я хотів би тренувати інших, бо не хочеться нікого розчарувати… Добре знаю, що вчити когось – це велика відповідальність.
Дякую за розмову. ■
