Ігор Горків ■ ГРОМАДА ■ 2010-07-08
Багато шкіл манять батьків та учнів, переконуючи, що саме їхня школа найкраща і якщо дитина вибере іншу, то нічого доброго з цього не буде. У більших містах ідуть змагання й баталії – який ліцей чи яка гімназія краща. Безсумнівно, вибір школи – це непросте і відповідальне рішення, цього нікому не треба пояснювати, бо ж від цього може залежати майбутнє.
Я випускник української школи в Білому Борі. У принципі, я закінчив дві школи: у 7-8 класах вчився в білобірській початковій. Не маю наміру аґітувати за якусь конкретну школу, хочу просто представити позитивний бік і перевагу українських шкіл на прикладі школи в Білому Борі (зі спілкування з випускниками інших наших шкіл знаю, що в їхніх школах було так само або дуже подібно).
Стереотипи
Серед українців у Польщі існує переконання, що українська школа – це освітній заклад нижчого рівня. Іншими словами, що там нічого, крім української мови, не вчать, а рівень не те що низький, а просто жалюгідний. Усім, хто так думає, з великою насолодою кажу: вибачте, але ви помиляєтеся. Про цей міф писав уже Марко Сирник (НС, № 18, “Свої до своїх по своє…”). У статті автор наводить статистику, а вона, можна сказати, безжалісна. Рівень у наших школах добрий або дуже добрий – і це за оцінками зовнішнього оцінювання, яке не визнає знайомств і сентиментів. Черговий стереотип полягає в тому, що після української школи учня чекає якесь неясне майбутнє в друго чи третьорядних вищих навчальних закладах. Це, звичайно, також неправда. Випускники українських шкіл стають студентами і здобувають наукові титули в найкращих вишах Польщі. Обирають і закінчують гуманітарні й точні факультети. І ще одне – студентами після білобірського ліцею стають близько 90% учнів. Небагато польських ліцеїв має такий результат, а в наших школах екзамени на атестат зрілості пишуть усі. Немає тут, як у польських ліцеях, натисків на слабших учнів, щоб вони не складали випускних іспитів, бо, мовляв, це зіпсує статистику. Наші вчителі знають, що добро і майбутнє учня важливіше, ніж кількість балів та оцінка школи.
“Мамо, тату, я не хочу до української школи!”
Я також не хотів. Батьки спочатку запитували, заохочували, показували переваги, але я все ж таки не погоджувався. Вирішили за мене. Після закінчення шостого класу перевели мене до Білого Бору, незважаючи на моє небажання. Після кількох місяців навчання я був вдячний батькам, що не послухали мене. Шкодував я лише (і далі шкодую), що до української школи віддали мене так пізно (щойно до сьомого класу) і що я стільки років провів у польській! Отже, є в житті ситуації, коли батьки знають, що для дитини краще, тому повинні робити все, щоб досягнути мети. Не можна здаватися, якщо навіть дитина не змінює своєї думки, коли каже, що тут вже має своїх друзів, а там буде чужина, що не хоче, бо… – і наводить сотні причин чи намагається зіграти на емоціях, кажучи, що просто з хати її виганяють. Повторюю: я говорив те саме, але, на щастя, батьки не послухали мене. Шкодував я лише (і далі шкодую), що до української школи віддали мене так пізно (щойно до сьомого класу) і що я стільки років провів у польській! Отже, є в житті ситуації, коли батьки знають, що для дитини краще, тому повинні робити все, щоб досягнути мети. Не можна здаватися, якщо навіть дитина не змінює своєї думки, коли каже, що тут вже має своїх друзів, а там буде чужина, що не хоче, бо… – і наводить сотні причин чи намагається зіграти на емоціях, кажучи, що просто з хати її виганяють. Повторюю: я говорив те саме, але, на щастя, батьки не послухали мене.
Знання
Крім традиційного набору знань, учень в українській школі отримує і те, що для поляків нетрадиційне – знання про Україну, рідні землі, українську історію та культуру. А це важливо – знати про своє. Як хтось сказав, людина без минулого не має майбутнього – і це не є звичайна фраза! Польські школи не навчать нас нашої історії так, як ми би того хотіли. Там завжди на першому місці “польський державний інтерес”, який досить часто виправдовує деякі факти або свідомо їх замовчує. У польських школах будують польську національну свідомість – і це природно. Природно для більшості. Чому, будучи українцями, ми маємо знати лише польську версію історії? Беручи до уваги активність кресов’ян, не знати своєї історії ми просто не можемо! Чим більше знаємо про минуле, тим легше нам, не ховаючись по кутках, їхній балаканині протиставити свої арґументи. І тут не йдеться тільки про тих, хто неситим оком на береги Дніпра зазирає. Адже в житті ми також будемо зустрічатися з поляками, які не мають ворожого ставлення до нас, але можуть мати викривлений образ чи “традиційний” підхід до болючої історії. Під час навчання в університетах від цього ніхто не втече – зрештою, після закінчення української школи втікати не буде.
Сьогодні деякі поляки хочуть, щоб їхні діти вчилися в українській школі, а ми часто- густо від цього відрікаємося, забуваючи, що ці школи створювалися задля нашого майбутнього, щоб ми існували, щоб молоді українці пізнавали своє не тільки вдома, але й від учителів. У них підносили рівень, за ці школи боролися – а ми поводимо себе так, немовби без боротьби хочемо їх віддати. Хтось скаже, що знання про історію та літературу можна передати вдома. Так, але вдома важко передати їх комплексно, включаючи в загальносвітовий контекст. І, звичайно, вдома не будемо перевіряти знань дитини. І чи ми впевнені, що вона зрозуміє “Слово о полку Ігоревім”, “Гайдамаків”, чи зрозуміє їхню вартість, чи буде слухати батьків, чи ми професійно це все передамо?
Увага до учнів
Невеликі класи, вчителі і виховники знають кожного поіменно. Дуже добре згадую вчительську ініціативу в Білому Борі, яка полягала в тому, що кожний вчитель мав після уроків додаткові чергування, тоді учні могли приходити й користуватися безплатною допомогою! Загалом школи такого не пропонують. Крім того, частина вчителів – це виховники в гуртожитку і також там вони допомагали нам у навчанні. Коли я говорив зі знайомими поляками, то вони були задоволені, бо їх було в класі 35, тому вчитель викликав їх до дошки 1-2 рази на рік. Я як учень був дуже невдоволений – нас було 18 і через те мене вчитель запрошував до дошки 3-4 рази на рік. Сьогодні знаю, що це мало на мене добрий вплив, бо коли вже раз мене перевірили, то я знав, що це не востаннє і просто вчився – не було виходу. До речі, сьогодні треба платити немалі гроші за те, щоб вчитися в школах, у яких класи мають невелику кількість учнів.
Патріотичне виховання
Не так давно один з міністрів освіти хотів ввести у всіх школах у Польщі “патріотичне виховання”. У моїй школі не потрібно виділяти додаткових годин на українське патріотичне виховання. Воно там здійснюється постійно. Звичайно, не можна всієї відповідальності скидати на школу, бо і в наших домах повинні бути “своя правда, і сила, і воля” – і мова!
Що було б, якби я закінчив польську школу, ліцей у невеликому Члухові, місті, у якому немає українського студентського життя (на відміну від, наприклад, Ґданська)? Чи мав би я українських друзів, чи був би настільки свідомим, чи шукав би свого середовища, чи – поза домом – розмовляв би українською, чи моє національне життя не було б обмежене лише до церкви, чи цінував би своє, чи в індійському взутті і перед китайським телевізором мав би українські думки? Таких запитань можна ставити більше, а яка відповідь на них – попри те, що я своє з дому виніс – сьогодні однозначно сказати не можу. А тепер ви поставте собі ці самі запитання, але в контексті ваших дітей…
Як сказала моя колишня вчителька англійської мови, яка приїхала зі Львова: “Там, у Львові, я думала, що я велика патріотка, але насправді до патріотизму я доросла тут, у Білому Борі”. Крім цього, знання своєї історії, свідомість, що маєш однодумців додає національної самовпевненості й відваги. Як писала Леся Українка – “Самій не довго збитися з путі, Та трудно з неї збитись у гурті”.
Розвиток
Скільки разів доводиться чути, що учні, замість вчитися, танцюють, співають, декламують. Так можуть говорити люди, які не знають вартості додаткових занять. Танці, хор, гурток живого слова, вокальні та інструментальні ансамблі – це не забирання чи витрачання вільного часу учня. Також це не тільки пізнавання українського багатства, це праця задля всестороннього розвитку дитини, це дбання про те, щоб після уроків учні могли розвивати свої таланти, бо таким шляхом вони вчаться співпрацювати, працювати в команді, це допомагає пізнавати світ, розвиває. “Жити в гуртожитку” – означає вчитися, вміти радити собі й бути самодисциплінованим.
Атмосфера
Моя школа, хоч і на понімецьких землях, атмосферу має українську. Мої найближчі друзі – це ті, з якими я познайомився в Білому Борі, з якими я жив в одній кімнаті, ходив до школи, танцював, перемагав у спортивних змаганнях. Крім емоційних зв’язків, років спільного навчання й перебування, нас об’єднує те, що ми українці і що ми свідомі цього. Атмосфера в невеликій школі сприяє навчанню, знайомствам, дружбі, розвиткові. Це трохи, як у футболі: можна мати найкращих тренерів, футболістів, стадіон і тренувальну базу, але коли немає атмосфери, то команда не перемагає – команда не існує. Школа – це не чотири стіни. Школа – це люди: вчителі, виховники, учні. Це життя поза шкільними класами. У моїй школі так було.
Перспектива
Українські школи не обмежують, не перекривають шляхів у майбутнє. Зате, крім науково- професійної, дають ще й українську перспективу – не менш важливу. Закінчуючи школу, я знав, що я не сам, що маю друзів -українців. Наші школи дають надію, що той, хто закінчив їх, залишиться свідомим українцем, буде працювати задля громади. Школа сильно збільшує шанс, що людина не пропаде, залишиться собою. Вона навіть допомагає декому визначитися зі своєю національністю чи розбудити любов до рідного, підносить те, чого так часто нам бракує, – національну гідність. Крім цього, я глибоко переконаний, що випускники українських шкіл мають більше часу – вони не марнують його на роздуми над тим, як приховатися зі своїм українським походженням, як увійти до церкви, щоб ніхто їх не побачив. Не бояться відверто говорити про те, що вони українці, не бояться чергових роковин акції “Вісла” і шевченківських концертів, на які прийдуть поляки.
Очевидно, виховання вдома може (повторюю: може) це дати, але школа – це підкріплене знаннями прекрасне продовження переданого батьками “чуття”. Навіть присутність українського студентського середовища (наприклад, у тому ж самому Ґданську) не ґарантує того, що дитина колись схоче з ним зв’язатися. Майбутнє дітей – це також майбутнє їхніх батьків. З моїх спостережень можу сказати, що учні українських шкіл у своїх сімейних планах переважно хочуть одружитися з українцями. А це дуже важливо. Кому з батьків не хочеться, щоб їхні діти, внуки у своїх домах спілкувалися українською? Школа збільшує шанси. Там учень живе в українському гурті, а, продовжуючи навчання, також буде шукати свого середовища. Їдучи “на Ждиню”, завжди зустріне когось знайомого, як не зі своєї, то з іншої української школи. Батькам не треба хвилюватися через те, що їхня дитина вже в ліцеї найближчих друзів знайде серед поляків і її не буде цікавити українське життя, а кожний рік часто густо ставатиме прощанням навіть з тим українським життям, яке проходило лише в чотирьох стінах власного дому.
На закінчення
Хочу пригадати слова Тараса Шевченка: “Не шукайте того, що немає і на небі, а не тільки на чужому полі”. Варто бути учнем української школи. Навіть якщо ти подав свої документи до звичайної (так так, звичайної!) школи, то ніколи не пізно їх перенести – в українській школі тебе приймуть навіть протягом навчального року. Не бійся цього кроку! Подумай – це твоє майбутнє!
P.S. Порада: добре піти до української школи ще до гімназії, принаймні до останнього класу. Тоді зможеш увійти в це середовище, ознайомитися з українською літературною мовою. Це важливо. І, крім цього, це додаткові роки, які потім можна приємно згадувати.
“Наше слово” №28, 11 липня 2010 року {moscomment}
