Поліетнічна держава
Варто наголосити, що в Україні проживають представники 139 національностей, загальна кількість яких сягає аж 10 мільйонів, тобто 22% від загальної чисельності населення.У звіті генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй за 2006 р. зазначалося, що Україна посідає четверте місце в першій п’ятірці країн, у яких мешкають міжнародні міґранти. Вона займає також дев’яте місце у світі за загальною кількістю іноземних студентів, яких сьогодні має понад 40 тис. Наведені факти демонструють, наскільки різними будуть проблеми, представлені в етнонаціональній політиці України та, скажімо, Польщі. З іншого боку, слід пам’ятати, що протиріччя і конфлікти в етнічній мозаїці української держави ніколи за всі роки незалежності не переходили тої небезпечної межі, за якою починається масштабне насильство.

Різне й подібне
Над Віслою складних моментів також не бракує, нерідко їх описуємо в “Нашому слові”. Проте в Польщі (за офіційними даними перепису населення 2002 р.) про свою приналежність до нацменшин заявляють дещо понад 471 тис. осіб. Навіть якщо додати 775 тис. осіб з невизначеною національністю, то ситуація і так не буде порівнювальною. Однак це не означає, що не можна знайти аналогії. Вистачило переглянути ті проблеми, які порушували представники нацменшин в українському парламенті. Спільним є хоча б те, що там і тут нема культурних центрів нацменшин, фінансованих з державного або муніципальних бюджетів, у столицях обох країн нема будинків національностей чи задовільної кількості в засобах масової інформації програм, присвячених мові, культурі й традиціям різних меншин – ці та подібні їм питання так само довго не вирішуються над Віслою і над Дніпром.

Нестандартна ситуація
В Україні ґарантії прав нацменшини закріплені в Конституції та в низці законів. Можна тут назвати Закон про національні меншини чи міжнародні документи, які ратифікувала Україна, зокрема, Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, Європейську хартію реґіональних мов або мов меншин. Такі документи і вреґулювання в демократичних державах не вважаються нічим надзвичайним. Проте над Дніпром існують певні особливості – там захисту потребують не лише меншини, але й нація, яка становить більшість. Парадокс полягає в тому, що міжнародні вреґулювання, які мають захищати нацменшини, нерідко в Україні використовуються проти… етнічних українців. Так вважає, наприклад, заступник директора Інституту політичних і етнокультурних досліджень ім. І. Кураса Національної академії наук у Києві Олександр Майборода. На його думку, міжнародні правові норми, які стосуються прав нацменшин, в Україні не можна просто копіювати, бо українські реалії зовсім інші. “Наша ситуація не є класичною, тому що титульний етнос України внаслідок тривалої дискримінаційної політики щодо нього має такі втрати в ознаках своєї ідентичності, які не відрізняють його за цим показником від національних меншин”, – говорив під час парламентських слухань О. Майборода, додаючи, що орієнтована на захист і підтримку тільки національних меншин етнонаціональна політика буде продовженням “якщо не відвертої, то прихованої дискримінації етнічних українців”.

Ксенофобський комплекс
На цю проблему звертав увагу депутат фракції “БЮТ-Батьківщина” Володимир Яворівський на прикладі ратифікованої Україною Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин. За його словами, хартія, даючи умови для захисту та розвитку згадуваних мов, бере “під опіку” також російську, якій в українських реаліях абсолютно ніщо не загрожує. Депутат відзначав: посилаючись на цю хартію, частина українських політиків хотіла пропхнути закон, який, разом з іншими мовами, давав би російській статус реґіональної, таким чином вона почала б “задніми дверима” відбирати в української статус єдиної державної мови. “Якщо в Україні проживає близько 80% українців, то цілком логічно виникає питання: чому я не бачу відповідного співвідношення в інформаційній, освітній, культурних сферах?” – каже інший депутат “БЮТ”, Павло Мовчан, наголошуючи, що русифікація проґресує не лише серед етнічних українців, але й громад із колишніх союзних республік, які мешкають в Україні. “Від того, як розв’язуватимуться національні й етнічні проблеми в Україні і, передовсім, проблема сприяння розвитку української визначальної складової, залежатиме траєкторія розвитку України […]. Якщо і далі підігруватимуться українофобські тенденції, це неминуче спричиниться до формування потужного й стрімкого ксенофобського комплексу”, – остерігав депутат “БЮТ”.

Венецьке дзеркало
Якби комусь здавалося, що українська етнонаціональна політика занадто зосереджена на “українському” питанні, то вистачить прочитати висновки Венеціанської комісії, яка оцінювала законопроект “Про основи державної мовної політики” (зареєстрований 26 серпня 2011 р. в українському парламенті депутатами Партії реґіонів). Венеціанська комісія – це дорадницький орган Ради Європи з питань конституційного права, який, зокрема, оцінює відповідність проектів законодавчих актів європейським стандартам і цінностям. Отож, комісія прямо зазначає: попри те, що відповідно до статті 10 Конституції України єдиною державною мовою є українська, деякі статті законопроекту надають російській такий же рівень захисту, як і державній. Комісія звертає увагу, що прийняття принципу мовної свободи засобів масової інформації може призвести до домінування російської мови. У документі говориться, що ставлення на ідентичному рівні мов російської та української може “зменшити інтеґраційну силу української мови і поставити під загрозу роль, яку українська має відігравати як єдина державна мова”.
*
Закриваючи парламентські слухання, їхній ведучий – заступник голови Верховної Ради України Микола Томенко – говорив: “Я переконаний, що компроміс і консенсус в етнонаціональній політиці буде, коли буде згода, коли ми, українці, шануватимемо представників національних меншин, а представники національних меншин шануватимуть і поважатимуть українську державу, у якій вони живуть”. Можна припускати, що успіху можна було б очікувати швидше, якби свою державу більше поважали й деякі з тих, кому доручено виконувати функцію народного депутата.

“Наше слово” №10, 4 березня 2012 року {moscomment}