Останнім живим свідком, принаймні з українського боку, підписання протоколу про співпрацю Армії крайової та Української повстанської армії в Жарі (присілок Люблинця) 21 травня 1945 р. (ширше про це на 1-3 с.) є нині 86-річний Дмитро Кущак – “Богун”, який проживає в Бартошицькому повіті і погодився розповісти для “Нашого слова” про ті події.

Згаданого дня відбувся фінал переговорів, які велися на нашому терені від початку травня 1945 р., – говорить він. – Ініціаторами розмов, організаторами їх з української сторони були парох Адам Слюсарчик та організаційний референт ІІ округи ОУН і УПА Надрайону “Батурин” Микола Винничук – “Корнійчук”, “Вир”. Переговори почалися відразу після входу Червоної армії на цю територію, а протягом травня вони набрали інтенсивності.

Це тому, що командири польського підпілля, які розумно мислили, вже укотре переконалися, що УПА – це сила, з якою слід рахуватися. Вони шукали виходу з ситуації – як припинити воювання один проти одного, бо війна вже закінчилася, а пошук шляхів примирення міг покласти край протистоянню.
Штаб УПА, як пригадує 18-річний тоді “Богун”, був розташований в одному з багатьох присілків Нового і Старого Люблинця, тобто в присілку Котовському. Там часто бував надрайонний провідник ОУН Дмитро Дзьоба – “Сталь”.
– Моїм основним завданням було тоді вести радіопрослуховування, – згадує Д. Кущак. – На найвищих деревах були розміщені антени, а я в тихому куточку слухав новин з усього світу. Зібрану інформацію передавав дівчатам, які це відповідно редаґували при допомозі повстанських журналістів, записували на друкарських машинках та розмножували. Підготовлені таким чином матеріали кур’єри розносили куди треба. Цю роботу доручено мені, бо я мав майже середню освіту, добре володів німецькою та польською мовами…
Ситуація, як її описує Д. Кущак (який був в УПА пропаґандистом і політвиховником), була тоді дуже складною. По українській і по польській стороні лилася кров, переважно мирного населення. І українці, і поляки почали розуміти, що далі так бути не може, тим більше, що вони мали спільного ворога – Червону армію та комуністичну режимну владу. Це, переконаний “Богун”, підштовхнуло обидві сторони до переговорів, спочатку на найнижчому рівні. Іноді доходили чутки про спроби поляків та українців домовлятися на верхах – чи то у Варшаві, чи у Львові, чи теж і в Лондоні. Проте, як доходили чутки, вони не приносили бажаних наслідків. Поляки хотіли утримати старі, довоєнні кордони зі значною часткою споконвічно українських земель, на що українці, зрозуміло, не могли погодитися.
– Оскільки я був близько до штабу, то мені стало відомо, що переговори між поляками та українцями почалися на Любачівщині, і можливо ще 1944 р., – згадує Кущак. – Це були зустрічі в Наролі, Руді-Ружанецькій і в самому Люблинці. Певно тому наш штаб УПА розмістився поміж цими місцевостями, тобто в Котовському. Важливу роль у всьому відіграв мій шкільний вихователь-катехит, отець А. Слюсарчик, завдяки якому я, як мені здається, уперше потрапив до групи, що виїхала 2 травня 1945 р. до Нароля на чергові вже переговори з поляками.
На зустріч з представниками польського антикомуністичного підпілля, як запам’ятав Д. Кущак, поїхали “Корнійчук” та о. А. Слюсарчик. Поляки прислали по українську делеґацію жовтий фаетон з візником, запряжений двома чорними кіньми. Командир і “Богун” мали зі собою автомати й пістолі при боці. Пістоль, захований у реверенді (рясі – ред.), міг мати й польовий духівник. Коли доїхали до Жукова, їх зустріли польські патрулі, які віддали їм честь. Звідти всі попрямували до Нароля.
– По дорозі і “Корнійчук” -Вир”, і о. А. Слюсарчик наказали мені мовчати під час зустрічі з поляками, натомість уважно слухати і запам’ятовувати все, про що йтиметься, і після того записати, – згадує “Богун”. – Польську сторону представляли на переговорах поручник “Малий” комендант ВіН (Wolność i Niezawisłość) на Томашівщині, та ще інші два невідомі мені поручники. Переговори велися і українською, і польською мовами. Це нікому не перешкоджало.
У звіті після зустрічі записано (цитується за книгою “Люблинець-Новий і Старий. Історія”): “На з’їзді дня 2.05.1945 представник УПА “Вир” представив пор. “Малому” свої погляди на польсько-українські відносини. А виглядали вони так: українцям йдеться про наладнання співпраці. Справу кордонів вважають на якийсь час неактуальною (…) Зараз найважливішим є рятувати перед фізичною загибеллю обох народів. (…) Перший пункт порозуміння – це відставлення зброї та негайна допомога в разі більшовицького нападу”.
– Протягом дальших переговорів я вже був тільки спостерігачем, як і інші наші молоді стрільці, – згадує “Богун”. – Але вже після перших зустрічей і переговорів майже припинилися взаємні атаки на села. На нашій території не було ніяких сутичок і взаємного проливання крові. Ми ходили в польські села, поляки давали нам харчі, передавали інформацію, допомагали виробляти документи (адже мали в управах, у міліції своїх людей). Вони не раз приїжджали до нас до Люблинця. Я особисто їх бачив. Їхали через Люблинець до Руди, де стаціонували, або до Імстова, де в палаці мали свою, як називали, “пляцувку” (станицю – ред.). Але як мали проїжджати через наше село, то повідомляли нас, а ми виставляли стійки і давали наших провідників, щоб вони проїхали спокійно, бо в селі завжди було повно наших хлопців. Це вже було справжнє перемир’я – аж до Акції “Вісла”. А коли була Акція “Вісла”, то вони допомагали деяким нашим кур’єрам, тим, які були в боївках, виробляти документи, хоч не багатьом це допомогло.
Вирішальна зустріч польського та українського підпілля відбулася 21 травня 1945 р. в Жарі. Там проживало, як пригадує Д. Кущак, 12 родин, а в день остаточних переговорів появилося ще коло 150 осіб. Це були охоронці – стрільці УПА. Не лише місцеві, але й з-під Львова. Були і представники польських формувань, які охороняли своїх. Було й латинське духівництво. Зберігся протокол цієї конференції, в якому були занотовані основи підписання перемир’я. Отже, це мав бути, зокрема, пакт про ненапад і стисла співпраця. Мовилося й про всі аспекти існування на спільній території, про згоду польської сторони на поборення українською стороною бандитських формувань – також тих яскраво шовіністичних. Обговорено плани спільних дій і взаємодопомоги. Українська сторона вимагала, щоб договір з польської сторони підписали найвищі посадові особи, і щоб він одержав “визнання уряду Польщі, який знаходиться в Лондоні” (що, на жаль, не сталося). Фактом залишається, що після цих перемовин між ворожими раніше українським та польським підпіллям, яке зуміло домовитися на низах, кровопролиття практично призупинилося. Миру, звичайно, не було, бо ж по селах гуляли комуністичні і шовіністичні головорізи. Кульмінаційним пунктом співпраці УПА і ВіН була спільна акція в Грубешеві, здійснена 26 червня 1946 р. Незабаром після цього відділи ВіН були демобілізовані і піддані амністії.
Доля дуже жорстоко обійшлася з ініціаторами, організаторами та учасниками тих переговорів. Парох А. Слюсарчик – “Роман” (польовий духівник УПА на Закерзонні) – загинув восени 1947 р. в сусідстві села Монастиря, підірвавшись на ґранаті разом з іншими повстанцями в криївці, яку відкрило польське військо. Микола Винничук – “Вир”, “Корнійчук”, енергійний молодий організатор, студент юридичного факультету Львівського університету, права рука Надрайонного провідника ОУН “Сталя” (Дмитро Дзьоба з Івано Франківщини), загинув на зламі липня-серпня 1947 р. десь на шляху між Перемишлем і Ярославом від рук польських жовнірів. Представник УГВР Юрій Лопатинський – “Шейк” помер у листопаді 1982 р. у США. Перед смертю очолював центр при Закордонному представництві УГВР, керував кур’єрською службою УГВР. Був співзасновником і членом комітету “Літопис УПА” в Торонто в Канаді 1975 р.
Мар’ян Ґолемб’євський – “Стер”, який, до речі, будучи комендантом Грубешівської округи АК, мав на сумлінні життя сотень мешканців Сагриня, від 1944 р. став рішучим прихильником примирення з українцями. У січні 1946 р. його арештували і катували чи не перші функціонери Міністерства громадської безпеки. Комуністичний суд звинуватив його, крім “антидержавної діяльності”, у співпраці з “бандами УПА”, і засудив до страти. Смертну кару президент Болеслав Берут замінив йому на довічне ув’язнення. Завдяки амністії та відлизі в державі, “Стер” вийшов на волю 1956 р. Пізніше знову потрапив за ґрати за антидержавну діяльність. Подався на еміґрацію після введення 1981 р. воєнного стану. Але за океаном не знайшов собі місця і 1990 р. повернувся до Польщі. Помер у Варшаві 1996 р. після важкої хвороби, похоронений на Повонзках.
Останній ще живий свідок польсько-українських переговорів місцевого антикомуністичного підпілля Д. Кущак – “Богун” на початку грудня 1946 р. захворів. Здавши зброю, потрапив з запаленням легенів на лікування до тітки в Жарі. Його арештували жовніри польського режимного війська в рідному присілку Мельниках, куди пішов підстригтися… Знали все. Катували, щоб признався. Врешті-решт сказав, що був в УПА і вийшов з підпілля через хворобу… Завезли до Ряшева, де 10 березня 1947 р. засудили до смерті. 24 березня прийшов акт помилування і заміна смертної кари на довічне ув’язнення. А далі тюрми – Ряшів, Віснич, Штум… Звільнили через вісім років, 1955 р.
Пам’ять про тихих героїв тих страшних, але й обнадійливих днів повертається, проте надто повільно, а останні свідки – не вічні.