Ганна Марущак (з дому – Зубальська), нині 87-річна мешканка Доброго Міста, з жахом згадує останній Великдень 13-15 квітня 1947 р. в рідному Арламові. У пам’яті закарбувалося майже все. І виселення більшості арламівців в Україну 1946 р., і солдати Червоної армії, які увійшли до села на Великдень того ж 1946-го, і різні польські збройні формування, які залякували людей.
– Ще перед Великоднем 1947 р. до Арламова увійшли польські війська, – згадує пані Ганна. – Вони постійно стояли в нашому селі, аж до виселення. Приганяли до нас людей з інших сіл, а найбільше з Ямної-Горішньої: і старших, і молодь, а навіть одного поляка, солтиса Грабовського. Били, страшенно всіх тортурували. Кого вбили, а кого послали до концтабору в Явожні. Коли нас виганяли, то в селі Тросцянці, де нас збирали, той скатований поляк вискочив на віз з мішками і кричав по-польськи: “Дивіться люди, що зі мною зробили.

Я вже ніколи не буду поляком. Не хочу!..” Так його збили, що був опухлий, як куля… Як могли бути веселими свята, коли так катували весь час, аж до вивезення? Без перерви приходили, чогось шукали, когось забирали на допит – і там били, катували немилосердно. Люди вже просили Бога, щоб їх виселяли, то, мовляв, хоч буде краще: ми вже знали, що нас виженуть. Так тяжко було людям, – згадує свідок.
На Великдень у неділю до церкви арламівцям уже не дозволяли піти. Люди тишком помолилися вдома, майже шепотом виспівуючи великодніх пісень.
– Потім ми сіли з дівчатами надворі на траві, – розповідає пані Ганна. – Приходять троє польських жовнірів з карабінами на плечах, і одній з дівчат наказують встати і взяти до рук карабін. Вона перелякалася, бо в руках чогось такого в житті не мала. Другий став на нашу сторону, каже своєму колезі: чого ти, мовляв, причепився до дівчат?
Пані Ганну і її товаришок врешті залишили, але іншим дівчатам – не пощастило. Їх жовніри забрали на допит. Це наводило неймовірний страх, не до свят було. Ніхто не думав іти до церкви. Усі сиділи по хатах, бо боялися ввечері вийти надвір. Військо никало по селі, а кого жовніри зловили надворі, зганяли на боїще в центрі села і катували.
– На сам Великдень жовніри зв’язали великі околоти соломи, і наказали брати їх дівчатам, яких зловили, на спину, вигнали тих дівчат до ріки, наказували по воді бігти, а самі їх били, – згадує Ганна Марущак. – Аж жах проймає, коли я це згадую. Мого брата Івана, який мав 16 років, забрали дрова рубати. Хоч його якраз не били, то як він надивився на мордування за весь день, то прийшов додому хворий, мав високу температуру. Ми аж боялися, що то буде з хлопцем.
Від Великодня 1947 р. не минув і місяць, як людей почали виганяти. Під кінець травня родину Зубальських, як і інших арламівців, розселили по селах навколо Доброго Міста. Незабаром пані Ганна вийшла заміж за арламівського хлопця Михайла Марущака, нині вже покійного. Вінчав їх німецький священик, бо доброміський ксьондз-поляк вимагав від них охреститися… римо-католиками, чого вони не схотіли зробити. Перший Великдень 1948 р. на новому поселенні в Єсьонові пані Ганна теж згадує зі сумом, хоч вже з дещо меншим острахом.
– Теща спекла солодку булку, ми помолилися, заспівали тихо, бо ж під вікнами все ще хтось підслуховував. Потім ми пішли до Мєндзилеся, до моїх батьків. Туди посходилися й наші сусіди-переселенці – Федецький, Лучків, з Буківця теж прийшли. Ми посідали до стола, помолилися й нумо співати великодні пісні. Усе виходило гарно, бо майже всі вдома, в Арламові, співали в хорі. Таким був наш перший Великдень. Далекий від того, який ми з діда-прадіда святкували в Арламові, – згадує пані Ганна.
Арламів живе в її серці постійно. Фізично рідного села вже нема. Комуністичні вельможі, знищивши все, включно з церквою і цвинтарями, побудували на його місці розкішний урядовий відпочинковий осередок. Згідно з переписом населення, в Арламові 1921 р. хат було 144 і 897 мешканців, з яких 873 були греко- католиками, 9 – римо-католиками і 15 – юдеями. Більшість арламівців переселено 1946 р. в Україну, а останніх 216 мешканців, які залишилися в живих, вигнано на т.зв. повернуті землі, переважно на Вармію та Мазури.
Нині лише самітний придорожній дерев’яний хрест, який хтось забезпечив від нищення, нагадує про те, що колись тут було гарне українське село з мурованою церквою, кооперативом, “Просвітою”, читальнею, садочком для дітей і з невмирущою українською піснею – з великодніми гагілками, гаївками, веснянками.

“Наше слово” №16, 15 квітня 2012 року {moscomment}