Степан Мігус ■ РЕПОРТАЖ ■ №11, 2014-03-16
«Багато ми пережили, чимало побачили», – з трепетом серця згадують Анна Галущак, Петро Шмигельський та Павло Жолудок, троє молодих українців з Ельблонґа, які були на київському Майдані під час найлютіших погромів, учинених посіпаками екс-президента Віктора Януковича. Тоді в нерівній боротьбі загинуло близько сотні учасників Євромайдану, а понад 800 отримали поранення різної тяжкості. Ще майже 300 осіб пропало безвісти. Хтозна, чим закінчилось би перебування на майдані молодих ельблонжан, якби тоді не вистояла остання барикада, що відділяла їх від нелюдів у формі, які не могли її подолати. Ельблонжани теж її боронили.
– Наша трійка 16–21 лютого була на київському Майдані, тобто в найгарячіший і найтрагічніший час, коли згинуло найбільше його оборонців, – дуже емоційно розпочинає Петро Шмигельський. – Ми за цих п’ять днів прожили неймовірно багато, чимало побачили і зрозуміли.
Однак спершу трійці ельблонжан треба було подолати польсько-український кордон, а тоді з кожним днем щораз частіше говорилося про складнощі, які створюють прикордонні служби України. То прискіпливо перевіряють тих, хто хоче перетнути кордон, то ще більш прискіпливо – транспорт з гуманітарною допомогою на Майдан… П. Шмигельський говорить про те, як їм пощастило з перетином українського кордону: «Для нас подолання кордону було загалом приємною несподіванкою. Спочатку ми заповнили митні декларації, бо мали з собою ліки та інші потрібні там речі, тож боялися, що будуть клопоти… Першим на контроль пішов Павло. Нас почали перевіряти так, як в аеропортах – прискіпливо та скрупульозно. Техніка така, що видно все, що в баґажі знаходиться. Його почали розпитувати, куди і за чим їде, а він відверто – до Києва і на Майдан. Я, щиро кажучи, перелякався… А тут раптом чуємо від митника: „Дякуємо за підтримку України”, – і… Павла пропустили. Зі мною трапилося те ж саме… Так ми швиденько пройшли кордон…»
У неділю 16 лютого ельблонжани потрапили в Київ. Вони прийшли до інформаційного центру, пояснили українською (що викликало сенсацію), навіщо приїхали на Майдан. Присутні там просили про різноманітну допомогу, просили пояснити, що таке Євросоюз… Українські спостерігачі від Фонду «Відкритий діалог» також збирали інформацію про постраждалих на Євромайдані й у Києві. Першого дня ще нічого не діялося, але кожен, за словами молодих ельблонжан, був готовий до найгіршого. Було відносно спокійно. На Майдані, на Грушевського, стояли ті, хто хоче Європу в Україні, а за барикадами – «Беркут», внутрішні війська, снайпери й невідомо хто ще.
З понеділка ельблонжани виконували доручене їм завдання. Анна Галущак попрямувала як спостерігач до апеляційного суду: «Я там спостерігала за засіданням. Цікава річ – у цьому комплексі є все для обранців: басейн, перукарня, крамниці… Люди під час будівництва цього осідку протестували. Безрезультатно… У залі засідань є клітка, в якій, як звірину, тримають обвинувачених людей…»
Коли Анна слідкувала за діями суду, який звинувачував і карав схоплених майданівців, хлопці працювали на Майдані і спостерігали за тим, що діється. Їхню увагу привернула присутність доволі таки значної кількості поляків.
«Дуже багато польських прапорів було на Майдані, – кажуть обидва хлопці. – Багато людей, пов’язаних з ПіСом (Право і справедливість – С. М.). Коли розпочалася боротьба, всі вони зникли. Після четверга, коли все сяк-так заспокоїлося після бійні, вони з’явилися знову…»
«Все почалося у вівторок, – розповідають разом Аня, Петро і Павло. – Близько 10-ї години люди зібралися на Майдані й рушили вулицею Інститутською до Верховної Ради… З нами йшов 14-літній хлопець… Похід був дуже великий… Політики, перш за все Олег Тягнибок, просили йти мирно й маніфестувати біля Верховної Ради… А як це закінчилося, всі вже знаємо. Люди на Майдані говорили опісля, що Тягнибок, і не лише він, зрадив. Люди так думали, бо він закликав залишити барикаду на Грушевського і йти на Інститутську. Коли на Інститутській почалися сутички, на барикаді залишилося дуже мало людей. «Беркут» за десять хвилин здолав її і вже був біля Майдану… На Інститутській і Грушевського горіли шини… Оборона почала демонтувати рештки бруківки, якої на вулицях залишилося вже дуже мало, бо вона стала зброєю… Останнього дня сутичок бруківки на Майдані вже не було… До Верховної Ради йшли звичайні мирні люди, а не озброєна самооборона. Йшли туди, щоб допомогти опозиції. А проти них вийшов «Беркут», вигнав на вулицю важкі «КАМАЗи»… Люди питали їх: чи ви не маєте сумління? чому стріляєте у своїх?… А вони стояли, очі догори, і не хотіли дивитись ні на кого».
Молоді ельблонжани демонструють кулі, фраґменти шумових ґранат і говорять про перших постраждалих, у яких із дахів навколишніх будинків стріляли снайпери й кидали ґранати… Десятьох героїв з українським національним прапором їх прогнали з цих дахів. І стояли там з цим прапором. У ніч на середу «Беркут» з іншими посіпаками долав усі барикади, які захищали Майдан. Крім останньої, на якій нападники зламали зуби.
«Вогонь на барикаді й дим, несений вітром у напрямку «Беркута», затримав його атаку, – стверджує Павло Жолудок. – Не допоміг і БТР, який в’їхав в останню барикаду, через що кільканадцять осіб, котрі стояли на ній, відлетіли на кілька метрів. На щастя, ні з людьми, ні з останньою барикадою нічого не сталося, бо був би нам кінець…»
Люди почали кидати в БТР «коктейлями Молотова», і за півгодини він згорів… Боротьба тривала всю ніч. Відходити майданівцям було нікуди. За їхньою спиною, на головній сцені Майдану, стояв священик і весь час голосно молився. Навколо було дуже багато поранених… Одна пластмасова куля потрапила в Петра Шмигелського над оком в околицю брови. Друга пройшла повз вухо й попала в шию в хлопця за ним, який знепритомнів. Ельблонжани привезли з собою додому кулі, уламки ґранат, словом – докази, які свідчать про те, чим стріляли силовики. Вони до сьогодні бачать суцільний вогонь, людей, які вистрибують з палаючих будинків, десятки вбитих, сотні поранених…
«Для мене це був страшний життєвий досвід, – каже А. Галущак. – Хлопці, незважаючи на те, що їх чекали мама, батько, брат чи дівчина, пішли на барикади. Один з них зняв із шиї золотий ланцюжок з тризубом і дав його мені… Я не знала, що мені робити, що я скажу їхнім рідним, якщо вони не повернуться…»
З Анною Галущак повернулися до Ельблонґа живими Петро Шмигельський та Павло Жолудок. Петрові рани під оком і вухом уже встигли загоїтися. Однак у всіх трьох у серці залишилася незагоєна рана й скорбота за хлопцями з Небесної сотні… І віра в те, що Україна відстояла там свою незалежність. ■
