Наталя Кравчук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2012-03-09
{mosimage}
Ось і з’явилися чергові числа (№ 15і 16) журналу “Рідна мова”, видавцем якого є ОУП. Змістом і мовним опрацюванням видання займаються члени Українського вчительського товариства у Польщі. Головний редактор часопису Марко Сирник, підсумовуючи 15-те число “Рідної мови” (ювілейний випуск), подався в минуле, коли 2001 р. народжувалося видання. Не було коштів і помічників, обіцянки деяких скінчилися тільки на заявах.
Однак відвага, прискіпливість і відчуття потреби доходити до вчителів з освітніми порадами спричинили те, що цей престижний журнал сьогодні доступний кожному вчителеві та батькові, які цінують роль своєї мови у психічному розвитку й становленні особистості дитини.
У 15-му числі “РМ” вчителям слід звернути увагу на статтю Дмитра Дроздовського про роман Ліни Костенко “Записки українського самашедшого”, в якому хроніка внутрішнього життя поетеси покладена на життя країни. Вирізнено Майдан і Помаранчеву революцію, які людині підказують віру в майбутнє і свободу. Поетеса є провидцем, час Майдану вона зараховує до нового відліку – Іншої Історії. Теж вчителям варто скористатися на уроках матеріалом Віктора Яручика “Представник УСКТ-івської літератури”, присвяченим Якову Гудемчукові – знаному поетові, особливо у середовищі Кошалінщини.
Психологічний аналіз значення рідної мови, автором якого є Віктор Юрченко, адресований перш за все батькам. А все починається від вибору імені, яке визначає долю людини. “Бережи своє особове ім’я й родове прізвище в повній національній формі й ніколи не змінюй їх на чужі. Найменша зміна – то вже крок до винародовлення”, – говорив Іван Огієнко. І нам про це необхідно пам’ятати.
Загляньмо до чергового розділу – історії, в якому Ярослав Грицков’ян перераховує підручники української мови в післявоєнній Польщі та, як автор і рецензент деяких із них (особливо тих, що з’явилися в останньому двадцятиріччі), стверджує: з підручника учень повинен пізнати історію свого реґіону, територію, де народилися його діди, ознайомитися з історичними подіями й суспільно-політичним життям українців у Польщі. Також при підготовці підручників треба брати до уваги діалектне мовлення дітей і так конструювати видання, щоб воно було зрозумілим і доступним. А вже на сполох б’є проблема – брак підручників для гімназій.
Далі в цьому розділі знаходимо спогади Михайла Шумади (у 1968-73 рр. – секретар ВП УСКТ у Вроцлаві, потім учитель, директор-пенсіонер), на які відведено аж 20 сторінок цінного журналу. І добре, бо коли людина читає про життя українських переселенців у Нижній Силезії на зламі 60 і 70-х рр. ХХ ст., – то дізнається про наслідки акції “Вісла”, про яку вчитель може ширше заговорити на уроках історії українського народу. На Вроцлавщину виселено 11 тисяч лемків, на Зеленогірщину – 8200 осіб. Серед українців вони становили більшість: і зразу включилися в організування культурно-освітнього життя серед виселених. У рамках УСКТ почали вести кампанію задля повернення на рідні землі, бо тільки в цьому бачили порятунок для збереження національної ідентичності, релігії, культури й мови. Перші кроки не приносили сподіваних наслідків, тому українські діячі лемківського походження створили Історичну комісію. На власну відповідальність вони виступали з офіційними зверненнями до польської влади, щоб та визнала свою помилку і дозволила лемкам повернутися в рідні гори. Звичайно, за всіма діями слідкували органи безпеки – саме вони вели до роздору між ГП УСКТ і ВП УСКТ у Вроцлаві та в Зеленій Горі, а не лемки. Більше того, голови воєвідських правлінь товариства були усунені з посад. І таким діячам, як-от Василь Шост, Лев Галь і Максим Маслей, шановний колеґа М. Шумада закидає москвофільство, маніпуляції, антиукраїнський характер діяльності. Як можна писати, що тодішні лемківські співрозмовники з нехіттю ставилися до української літературної мови, бо “їм зручніше було розмовляти сільською говіркою”? Колеґо, звідки в тебе така зневага до говірок, до материнської мови кожного з нас? Співчуваю учням і батькам, які попадали під твою “мовну едукацію” і, мабуть, відчували приниження й поглиблення комплексу меншовартості.
Автор наприкінці розлогого матеріалу зауважує, що “нові часи змушують нас і на старі питання глянути по-новому”. Саме по-новому, бо тоді навіть керівництво УСКТ офіційно вважало лемківський актив організації за сепаратистів, а через роки в нових структурах української громади вони стали визнаними лідерами, які в комуністичний період відважно виношували ідею повернення й компенсації за кривди, вчинені акцією “Вісла”.
З перспективи часу треба було глянути на реалії, у яких довелося діяти організації та деяким активістам, що були небажаними для тодішньої влади.
Прикро, що в автора статті повно особистої ворожості до деяких людей, образливих епітетів, наклепів, які не підтверджені жодними документами чи цитатами. Як можна говорити про достовірність, якщо автор оперує такими “доказами”, як-от: “ходили чутки, що таємні зустрічі відбувалися в помешканні Л. Ґаля…”? Чи нам, середовищу українців, зубоженому на авторитети, потрібно спиратися на “чутки”? Такого роду статті не повинні опинятися в журналі “Рідна мова”: скривджено сім’ї Шостів і Ґалів (їхні лідери вже померли, отже не захищатимуться), а також Маслеїв (пан Маслей вимагав спростування, в іншом-бо випадку грозив судом) та інших, яких теж зображено в неґативному світлі. І хоч наприкінці статті автор подає літературу, на яку нібито він спирався, однак на підтвердження своїх міркувань не навів жодних цитат із цих видань. Об’єднання лемків, яке протестує проти такої статті, посилається на важливий розділ “Лемківське питання в діяльності Служби безпеки” в польськомовному виданні Ярослава Сирника “Лемки, бойки, русини – історія, сучасність, матеріальна і духовна культура”. Тож, мені особисто дуже прикро і навіть незручно, що при нагоді рецензії на цей завжди мені милий журнал, довелося висловити критичні зауваження на адресу знавця історії та мого друга зі студентських років.
Але повернімося до освітніх питань, бо перш за все їм присвячене 15 число журналу. Дуже важливим для української громади в Польщі є документ “Стратегія розвитку освіти української меншини в Польщі”, який 4 липня 2011 р. прийняли міністр внутрішніх справ і адміністрації та міністр національної освіти. Документ (який друкується), на думку голови ОУП Петра Тими, показує не лише стан освітньої системи – це дозволяє вивчати українську мову й накреслити перспективу на майбутнє. Однак життя випереджає документи: у Варшаві при вивченні української мови виринула проблема – дітей поділено за юридичним статусом, тобто відокремлено учнів – громадян України від учнів української меншини в Польщі. Це ввело заколот у навчальному процесі. До того, ще не прийнято дітей з приватних шкіл і з-поза Варшави. А повідомили нас про це за кілька днів до 1 вересня… Тож, частина батьків забрала своїх дітей зі школи назавжди. Другий приклад – це ставлення до польського законодавства бурґомістра Більська-Підляського, який спротивився організувати в цьому місті класи з українською мовою навчання. На щастя, експертизи юристів з відомств внутрішніх справ і освіти підтримали позицію Союзу українців Підляшшя та ОУП. Урешті, справу закінчили позитивно.
Документи, що стосуються як однієї, так і другої проблем, друкуються в 16-му числі “Рідної мови”. Особливо вчителів і батьків може зацікавити опрацювання з вивчання української мови в Польщі Олі Кожушко-Павелас із Варшави. Ця юристка підготувала документ на правовій основі для потреб батьків тоді, коли у столиці в міжшкільному пункті навчання рідної мови та релігії виринули згадувані вище проблеми. Варто з ним ознайомитися кожному, хто прагне шляхом навчання підтримувати національну ідентичність. Матеріал підготовлено детально й вичерпно, спираючись як на європейські закони, так і на внутрішні польські розпорядження щодо збереження мов національних меншин. Тому, як здається, № 16 журналу чи не найцінніший серед усіх видань “Рідної мови”. Варто повертатися й до 15-го числа часопису, бо поміщений там документ “Стратегія розвитку освіти української меншини в Польщі” служитиме нам у найближчі роки. Саме від нашої позиції (у сім’ї і громаді) залежить, як виглядатиме стан навчання рідної мови наших дітей та онуків.
У розділі “Методика” (16 ч.) вчителям треба ознайомитися з матеріалом М. Сирника “Інтеґрація: вчитель-учень. Успішне порозуміння”. У сьогоднішніх школах, де вчителеві бракує часу на розуміння учня, його проблем, важко говорити про причину такої чи іншої поведінки. Коли доходить до складної ситуації, тоді виявляється, що насправді ми не знаємо свого учня (своєї дитини теж!). “Учителювання – це мистецтво!” – зауважує М. Сирник. Виховання – також.
Не можна в цьому числі обминути і солідної праці Вітольда Циби про пункти навчання української мови на Західному Помор’ї. На основі архівних матеріалів йому вдалося встановити, що до 1989 р. в реґіоні функціонувало понад 100 пунктів навчання, а найбільші ускладнення були пов’язані зі встановленням лекційної групи (мінімум 10 учнів) та браком учителів (заняття в Удорп’ї вів навіть поляк-геодезист Павел Ертель).
Правду кажучи, в журналах варто все перечитувати й збагачувати себе. Постійні рубрики – мова і література, психологія, методика, історія, публіцистика і документи – насичені змістовними матеріалами. Видно, що голова редакції – вимогливий і до себе, і до інших.
До речі, журнал має свій сайт: http://www.interklasa.pl/portal/dokumenty/r_mowa/. Там кожен може знайти щось для себе, а також дізнатися, як фінансово допомогти виданню: на жаль, кожне його число може бути останнім. Не допустімо цього.
“Наше слово” №11, 11 березня 2012 року {moscomment}
