Богдан Гук ■ ГРОМАДА ■ №19, 2015-05-10
Класична освіта Європи від століть спирається на погляд про першість писаного слова серед засобів процесу самостановлення національних культур. І все ж, якби прихильник літератури (i літературознавства) 18 квітня зайшов у Народний дім у Перемишлі на міжнародну науково-популярну конференцію «Отець Михайло Вербицький і його епоха», то почув би відмінні міркування. Добитися цього не було наміром організаторів – Об’єднання українців у Польщі, Українського католицького університету у Львові та УГКЦ у Польщі. Просто о. Вербицький (1815–1870) не був письменником, а доповідачі були, здебільшого, музикознавцями.
Навіть дослідник історії української Церкви історик Ігор Скочиляс, відкриваючи цикл доповідей, розповідав про те, що саме викликало в середині ХІХ ст. в Надсянні народження мелодії до слів пісні, яка невдовзі стала національним гімном українців. Гість із львівського УКУ назвав три основні причини того, чому саме тут і тоді, а не деінде та в інший час це могло статися: Австрія як держава, поява націоналізму як світоглядної течії та пограничне щодо етнічної Польщі положення Перемишля і Надсяння. Ці явища відносилися, насамперед, до Перемиської єпархії Греко-католицької церкви, яка віддала свою структуру національному творенню, та до її національно активного священства. Одним зі священиків був парох Млинів о. Вербицький. В цьому селі, звідки він мав можливість бути в контакті з перемиськими владиками та відчувати культурне замовлення значного міста. Так і виникла мелодія, яка авторові здавалася музикою до твору Тараса Шевченка «Ще не вмерла Україна». Можна б сказати, геніальна помилка, але Церква перетворила її на закономірність, актуальну аж до наших днів…
На запрошення модератора Юрія Ясіновського другою виступила Мирослава Новакович. Слухачі могли почути про те, як саме багатоголосний церковний спів у І пол. ХІХ ст. вивів руських інтеліґентів з римо-католицьких костелів Перемишля чи Чернівців та спрямував у церкви. Не читання «Русалки Дністрової», а нечувано гарне музично церковне богослужіння стало тоді основним національним творчим поштовхом, переконувала доповідачка. На думку Олександра Козаренка, що розповідав про стильові прозріння композитора з Млинів, свій внесок мав тут і о. Вербицький, тому що великий композитор Станіслав Людкевич був упевнений в тому, що Вербицький створив національний звуковий ідеал. Його основою є козакоцентричність, якої раніше не видно в його творах.
Віктор Камінський розповідав про долю музичної спадщини пароха Млинів у сьогоднішній Україні. За його словами, вона, крім мелодії гімну, несправедливо призабута. Тимчасом вона годиться до постановок, зокрема приваблива музика «Верховинці» чи «Підгоряни». «Слід вертатися до Вербицького», – констатував дослідник, відзначаючи, що твори, які колись полонили Прагу, Петербург чи Варшаву, варті сцен Києва чи Одеси.
Лешек Сушинський з Ряшівського університету розповідав про твори для гітари, рідкісні в Надсянні в 60-ті рр. ХІХ ст., але ж настільки якісні й ориґінальні, що слід було б говорити про окрему гітарну школу, яку створив Вербицький. Відтак Анна Сіцяк з Перемишля характеризувала долю сучасниці пароха Млинів – перемиської крилошанської друкарні, що її заснував о. Іван Снігурський (1784–1847), до речі, людина на подив заслужена для пісенно-музичного мистецтва: він-бо заснував 1817 р. в цьому місті славне «Заведеніє півчесько-учительскоє», створив музичну школу 1829 р. (учителями були А. Нанке, Ф. Лоренц та В. Сарсавій) і поставив на ноги кафедральний хор.
Могутній виклад розуміння, що таке для нації музика, представила Любов Кияновська. Отож, «музика – це найдокладніше дзеркало нації», а «генетична пам’ять музики глибша, ніж літературна», – казала доповідачка. Однак сучасна Україна дозріла до свого композитора. На жаль, творів Вербицького нема в українських шкільних програмах, хоч він належить до трійки тих композиторів, які в музиці закодували національну естетику, а це були, крім нього, Бортнянський і Лисенко.
Чи Вербицький присутній в Перемишлі, місті, де його твори вперше виходили на т.зв. публіку? «Так», – заявляла Ольга Попович, доказуючи вірність музичних кіл міста власній традиції. Правда, у період «народної» влади плекати традицію, яка стосувалася безпосередньо Церкви, не зовсім було вигідно, то все ж у перемиській церкві у виконанні хору «Горі серця» звучала його Служба Божа, а після 1989 р. появилися випуски дисків з записами творів композитора. Перемишляни вже 4 березня 1990 р. масово віддали поклін Вербицькому на його могилі у Млинах.
Міркування Юрія Ясіновського стосувалися осмислення творчої спадщини композитора в контексті історичної тривалості. Безперечно, Вербицький – це творець, який переріс себе. Він поєднав стару музичну школу, зокрема Дмитра Бортнянського, зі своїми вчителями-чехами (Нанке, Сарсавій). До нього в Надсянні існували самі єрмологіони, панував консерватизм, а священик-музикант з Млинів приніс зміни, реформував спів шляхом введення його багатоголосного різновиду.
У ході дискусії учасники віддали належне дослідникові Володимирові Пилиповичу. Ю. Ясіновський назвав його «будителем Надсяння», у відповідь на що зал прореаґував хвилею оплесків. Завдяки багатотомній «Перемиській бібліотеці» під редакцією Пилиповича кожен, кому цікаво вивчати культуру українців у Перемишлі та Надсянні ХІХ ст., може знайти все потрібне, належно опубліковане та прокоментоване. Таким чином, справедливо звучали й слова голови ОУП Петра Тими, який, дякуючи всім учасникам і співорганізаторам, відзначив: «Українська культура як свідчення українства не повинна асоціюватися в місті над Сяном лише з чимось неґативним. А тимчасом лист мера міста Роберта Хоми до президента Польщі після того, як Верховна Рада України визнала серед інших формацій також УПА, показує, що навіть на найвищому в місті рівні наявна якраз така – лише неґативна – позиція».
Хтозна, можливо, що результатом конференції «Отець Михайло Вербицький і його епоха» буде збірник матеріалів. Він потрібний. Адже про о. М. Вербицького в офіційній Україні майже не знають. І. Скочиляс констатував, що нема навіть монографії про його життя і творчість. А тимчасом Майдан доказав іншу логіку: якраз гімн «Ще не вмерла Україна» об’єднав Україну.
