Związek Ukraińców w Polsce w dokumentach z lat 1990–2005, Związek Ukraińców w Polsce, Warszawa 2010, opracował Roman Drozd, 508 s.

Через 20 років вільного організованого життя української суспільності в польській державі як форму звіту з діяльності Об’єднання українців у Польщі від 1990 до 2005 р. видано рецензовану книжку. Варто пригадати, що 1993 року перший такий збір документів за п’ять років українського життя підготував Мирослав Чех («Ukraińcy w Polsce 1989–1993»). Тепер 268 документів, які зібрав Роман Дрозд, дають уявлення про масштаб праці найбільшої української організації над Віслою. Коли прочитати збір, виникає враження, що це – сенсаційний роман. Деякі сюжети просто вражають, про що нижче.
Уже перший документ – Заява І З’їзду ОУП до Сейму РП у справі ситуації української меншини від 25 лютого 1990 р. – визначив головні напрями діяльності товариства: 1 – юридична ліквідація наслідків Акції «Вісла»; 2 – українська освіта; 3 – культурна й наукова діяльність; 4 – боротьба з неґативним стереотипом українця та покращення польсько-українських міжнаціональних відносин; 5 – боротьба за політичні права українців у Польщі. Ці п’ять пунктів можна звести до одного – боротьба з наслідками Акції «Вісла». Тепер, у контексті 65-ї річниці виселення, варто придивитися до ефективності праці ОУП. За цими течіями буду далі слідкувати при обговоренні документів.

На згаданому вже І З’їзді послання «До польського суспільства» (2-й документ) характеризується добрими намірами й сподіваннями на доброзичливість польського суспільства до української меншини в Польщі. Її, одначе, у деяких моментах бракувало.
Не лише демократичні зміни в Польщі дали поштовх до зрушення кволої черепахи, що ховається у своїй шкаралупі, якою була в певній мірі українська громада, але передусім Акт незалежності України 24 серпня 1991 р.; тоді ОУП побачило себе посередником до порозуміння між Польщею та Україною (20 док. від 25 серпня 1991). Цей месіанізм перебільшений, але саме від поч. ХХІ ст. а то й раніше, українська громада на місцях стає посередником та ініціатором партнерських самоврядних відносин між сусідами.
Під політичними правами, звичайно, розуміється репрезентація української громади в парламенті та самоврядуванні. В умовах розсіяності нездійсненним видається вибір власного представника до Сейму РП лише українськими голосами. Хоч листи, постулати, прохання про ґарантію місць для національних меншин у Сеймі не принесли позитивного результату (лист ОУП від 11 вересня 1992 р. до голови парламентської надзвичайної підкомісії щодо виборчого закону Кшиштофа Круля, 29 док.), то українська громада знайшла тричі вже способи, щоб мати свого представника в найвищому законодавчому органі Польщі. Це заслуга також тих людей, які дісталися до парламенту. Як показує практика, без них не обійтися при захисті інтересів української національної меншини.
Шкільництво для нас виявляється одним з головних стовпів, на яких стоїть українська громада в Польщі. Початки української освіти, звільненої від постійного нагляду, були досить важкими. Про боротьбу за український ліцей говориться в «Думка ОУП про ситуацію в ІІ Загальноосвітньому ліцеї в Ґурові-Ілавецькому» (30, а також: 32, 33). Як далі виглядало творення ліцею, читачі повинні знати зі шпальт «Нашого слова». І все ж, офіційні документи показують активність у змаганнях за український незалежний ліцей. Про освітні проблеми та потреби української громади можемо дізнатися з листа ОУП до голови парламентської комісії національних і етнічних меншин Яцека Куроня (54). Іноді дії української організації мали стратегічний характер, а іноді вони просто гасили пожежу, яка спалахувала в різних сферах, що стосувалися української громади, зокрема і шкільництва (53, 54, 60, 131, 149).
Акція «Вісла» мала свої безпосередні юридичні, економічні й політичні наслідки. У зверненні до президентів Леха Валенси (24), Александра Квасневського (113, 193, 206) та до маршалків Сейму РП (35, 62, 182), депутатів Сейму (114, 192), омбудсменів (51, 189), прем’єр-міністрів (45, 94, 213, 222), МВСіА (215) ОУП намагається подолати фактичний стан. Одним з найстрашніших злочинів під час Акції «Вісла» було запроторювання українців без суду до польського концентраційного табору в Явожні. Після 1990 р. Євген Місило почав збирати свідчення, а ОУП стало робити заходи задля реабілітації та відшкодування й отримання права ветеранів. Товариство в цій справі зверталося до Сейму РП, прем’єр-міністра і міністра юстиції Ганни Сухоцької (34, 45, 135), прокурорів (64, 74). ОУП протестувало тоді проти принципу взаємності, який потім поширився в міжнаціональній політиці. Нарешті Воєвідська прокуратура в Катовицях припинила слідство, позаяк не знайшла винуватців, проте однозначно констатувала, що «в Центральному таборі праці в Явожні в 1947–49 рр. вчинено злочин проти людства» (78). Попри це ствердження, наступні документи (64, 80, 82, 95, 104, 105, 112, 150, 176, 195, 208) показують, що в’язням – і то не всім, лише незасудженим, – дано «милостиню»: спеціальні пенсії (210, 212, 214, 245), хоча жертвам поставили відповідний пам’ятник (137, 139).
Крім політично-юридичних та ос-вітніх питань, ОУП виступало на захист української матеріальної культури (230, 231, 260). Пригадаймо баню на колишній церкві Івана Хрестителя в Перемишлі (38). На захист Греко­католицької церкви ОУП зверталося 1993 р. навіть до Конференції польського єпископства (50). Листування ясно показує безпорадність і навіть злу волю відповідних органів (83, 96–99, 101).
Знаковим для українців у Польщі можна вважати 1995 р. Раптом від березня до серпня наступила на Перемищині антиукраїнська хвиля ненависті (73). Причиною стала ідея організування Фестивалю української культури в Перемишлі. З ОУП перемиські націоналістичні середовища в’язали всі антипольські злочини під час війни і протестували проти заходу. Ба, вони передбачали навіть польсько-українські побоїща. З цієї причини перемиське Товариство польської власності протестувало й подало до суду на ОУП, щоб делеґалізувати організацію, а одним з підписів під доносом була графа секретаря товариства… Роберта Хоми, теперішнього мера Перемишля (67, 81). На захист ОУП став Світовий союз жовнірів Армії крайової (ССЖАК, 69) та голова Федерації польських організацій в Україні Емілія Хмельова (брак документа). Польські ветерани та «патріоти» відповіли в. о. голови ССЖАК Станіславові Каролькевичу так: «Виникають поважні сумніви, чи Ви дійсно були солдатом АК, а навіть – чи ви ПОЛЯК?» (70). На жаль, більше про спробу ліквідації ОУП з книжки не дізнаємося. Навіть якщо не було документів в архівах ОУП, то повинні бути в інших джерелах. Адже це був скандал, який у 90-ті рр. тягнувся довго – поліцейські та прокурорські допити і судова справа тощо. Сліди цього напевно є.
На покинутих насильно українських землях залишилися гроби рідних, убитих партизанів. Ще 1997 р. ОУП просило міністра юстиції, і не тільки його, вплинути на безчинність Головної комісії досліджень злочинів проти польського народу стосовно слідства у справі вбивств українців – польських громадян у Терці, Малковичах, Люблинці-Старому, Люблинці-Новому, Пискоровичах, Горайці, Лещаві-Гірній (115, 127, 187, 188). Жахає також байдужість до останків розстріляних жертв Акції «Вісла» в Лішній, які пролежали в моргу 7 років! (156, 157, 161). Абсурдним і скандальним було навмисне непокоєння жертв Акції «Вісла» під час слідств у справі злочинів… проти поляків на Волині! (127). Після хвилі самобутніх вшанувань українцями жертв і партизанів, польська держава вирішила вреґулювати це питання. Рада охорони пам’яті боротьби і мучеництва підписала 1995 р. з ОУП відповідне порозуміння (71, 100, 123). Історія показала, що про вшанування наших рідних тепер домовилася Польща з Україною на державному рівні, але над нашими головами, себто без найбільш зацікавленої сторони. Раніше на шляху було ще поховання партизанів з Бірчі і скандал навколо цього (76, 77, 126). Так само навмисне припинення слідств злочинів Війська польського під час Акції «Вісла» вимагав втручання (238).
Українців у Польщі деякі польські праві середовища старалися використати в розіграшу на історичному полі як заручників, проти чого протестувало ОУП. На І Конґресі українців 1997 р. у посланні (111) до поляків, ясно читаємо: «Звертаємося до польського народу з посланням примирення і прощення. (…) Приєднуємося до українських голосів, які говорять: прощаємо і просимо простити». Здається, що не всі ще польські «патріотичні» середовища дочиталися цього.
У боротьбі за добре ім’я українців чи проти виправдання Акції «Вісла» доводилося не один раз писати протести, листи (49, 119, 130, 167, 169, 257). У новітній історії Польщі до витівок Фіґурського й Воєвудзького подібних інцидентів було чимало.
Структура українських осередків у Польщі чітко показує, що вони концентруються навколо своїх будинків. Це не лише Народний дім у Перемишлі. Таких народних домів і світлиць є більше. Тепер меншини в Польщі домагаються від держави створити відповідні культурні установи. Першим почином до цього був проект Мирона Кертичака, який під кінець 90-х рр. старався заснувати Центр української культури і шукав на це юридичної формули та фінансів (129, 143, 152,176).
Іншим питанням був захист українських передач на громадському телебаченні та радіо (145, 253). Історія «Теленовин» показала, що побоювання щодо скорочення громадських програм коштом національних меншин – небезпідставна.
Теперішня економічна криза для національних меншин, можна однозначно ствердити, триває від 1989 р.
і 1991 р. (19) ОУП стало на грані існування з причин браку фінансування, 1993 р. (40), 2001 р. скорочено державне фінансування (197), 1999 р. державні структури стримували фінансування (162, 176), подібна ситуація повторилася 2006 р. Виявляється, що брак юридичних вреґулювань спричинював збій у механізмі співпраці між державним чиновництвом та національними меншинами, а пізніший закон про національні меншини був обов’язковим лише для однієї, слабшої сторони.
Єдиного, чого мені бракує, це документів, які стосуються акції «Повернення», сліди цього я помітив тільки у Звіті з діяльності ОУП за 2002 р. (219). Хоч ідея була гарна, ідеалістична, але утопічна, то все-таки упорядник не повинен обмежувати активність ОУП тільки до успіхів, інакше з публікації може вийти рекламний звіт.
Добре, що ОУП оприлюднило документи, щоб показати свою широку діяльність і дати свідоцтво, що організація – відкрита. На основі цієї публікації кожен може оцінити ефективність праці товариства. З другого боку, публікація показує ставлення держави до української національної меншини. А документи не брешуть. ■