Мирослав Вербовий ■ ПОДІЯ ■ №7, 2013-02-17
У Навечір’я Різдва Христового на 76-му році життя відійшов у вічність бл.п. Анатоль Кобеляк – старійшина українського тижневика «Наше слово», багатолітній секретар редакції, ведучий «Лемківскої сторінки», «журавлиний» хорист, а також технічний редактор книжкових видань, зокрема підручників для вивчення рідної мови й поетичних збірок.
Народившись у Крампній на Лемківщині, Він був представником того покоління, на долю батьків якого випало зазнати не тільки страхіття війни, а й пережити злочинну депортацію з рідних гір у далеку чужину – аж ген на Любуське понизов’я на заході Польщі. Він був представником того покоління, яке вигнано з прадідівської землі й приречено на поталу та повну полонізацію. Проте Він, незважаючи на знущання та погорду, якої зазнав школярем і юнаком на чужині, не відрікся материнської мови, батьківських звичаїв, не став безбатченком, а навпаки – вперто шукав стежини до своїх і свого. І знайшов її, опинившись аж у Варшаві.
Був 1961 р., коли Він, покинувши вчителювання, переступив поріг редакції «Нашого слова». Чи думав тоді молодий лемко, що саме українська редакція стане Його життєвим пристановищем і професійною «фраїркою», якій вірно служитиме понад 30 років свого життя, хоч вона на схилі літ не віддячить Йому? Тут Він, хлопець з-над Вислока, знайде свою життєву долю в особі Любки Вербової – дівчини з-над Солокії; тут Він, без кола і плоту, заведе з нею домашнє вогнище, в якому роститиме двох легінів – Романа й Ігоря; тут же – Він у редакції, а вона в Українському суспільно-культурному товаристві, будуть спільно переорювати запущену рідну духовну ниву, зростаючи не лише професійно, а й утверджуючи свою національну самосвідомість, якої нікому не дозволить перелицювати.
А це були складні часи як організаційного становлення, так і культурно-освітнього та видавничого формування обличчя українців у Польщі. На хвилі призбирування та гуртування розкиданих по північно-західних землях повоєнної Польщі виселенців велися пошуки шляхів дальшого буття, хоч в умовах політичних обмежень, переслідувань і цензури неймовірно важко було вселяти в людей віру у виправлення державою скоєного нею 1947 р. злочину. Доказом цього були постійні персональні зміни в керівних органах Товариства, його воєвідських правліннях, а також у редакції, з яких партійно-державні органи безцеремонно усували свідомих національно людей.
Саме під час кипіння цього найбільш розжареного подіями тигля в тижневику з’явився Анатоль. Спочатку, як кожний новачок, своє хрещення з благословення заступника головного редактора Адріана Гошовського проходив як журналіст, залишивши свій слід на сторінках газети кількома репортажами з поїздок на Вармію та Мазури. Однак згодом частково Його місцем праці як технічного редактора стане друкарня – спочатку на Тамці, потім на Смольній, відтак на Новоґродзькій і врешті аж у далекому Цеханові (120 км від Варшави!), куди перенесено друкування «Нашого слова». І це, як з перспективи часу з’ясувалося, був Його вибір на все життя. Ставши технічним редактором, Він з небувалою прискіпливістю самотужки опановував тайники нової спеціальності, щоб професійно зростати і вдосконалювати графічне оформлення «Нашого слова» та його додатків. Це було можливе завдяки неймовірній працьовитості Анатоля і талантові, яким Його щедро наділив Бог. Він мав рідкісний дар мистецького чуття й смаку. Усе, що робив, Він випещував до найменших деталей. Був не тільки вимогливим до себе, а й до співпрацівників, зокрема коректувальників. Вимагав дбайливості до українського літературного слова, яке сам без сторонньої допомоги напрочуд досконало вивчив.
Черговий етап Його професійної праці розпочався у 70-ті рр. минулого століття. Це було пов’язане з поверненням 1970 р. (після 8-річної відсутності) до праці в ГП УСКТ Григорія Боярського, головним наміром якого на посаді секретаря Президії ГП УСКТ стала не так потреба активізувати діяльність Товариства, як приціл на перехід до «Нашого слова» та запровадження змін у тижневику. Адже редакція – після його відходу з посади головного редактора 1963 р., а також смерті 1967 р. заступника головного редактора А. Гошовського, по суті, справжнього керівника цього видання – функціонувала без керманича, більше того, у пенсійному віці надалі працювали як заступник головного редактора Микола Щирба, так і секретар редакції Володимир Максимович. Отже, прихід на початку 1971 р. до редакції Г. Боярського ознаменував процес персональних змін, які в першу чергу були пов’язані з виходом на пенсію М. Щирби і В. Максимовича та призначенням з січня 1972 р. на їхнє місце людей з редакції, а не, як це бувало раніше, накинутих владою ззовні. У результаті особових переміщень на посаду заступника головного редактора «Нашого слова» призначено мене, а Анатоля Кобеляка – на посаду секретаря. Це, звичайно, привело до ряду інших внутрішніх змін у редакції.
Анатоль не дуже бачив себе на новій посаді з новим обсягом редакційних обов’язків. Адже Він упродовж десяти років досконало оволодів арканами технічної підготовки газети в друкарні, налагодив добрі зв’язки зі складачами нашого часопису і друкарями, опрацював відповідно до вимог поліграфічного процесу графік роботи коректорок, систематизував щотижневі чергування журналістів у друкарні для вичитування версток газети, урешті, більш плавкою стала подача матеріалів з редакції до друкарні. Отже, Він не вельми радісно погодився на те, щоб залишити дотеперішні обов’язки й цілковито перейти з друкарні до редакції. Зрештою, протягом наступних 20-ти років секретарювання Він, в чому щиро признавався, так і не вписався до кінця у свою нову роль, залишившись, по суті, і надалі більш технічним редактором, аніж секретарем. Він не втручався в журналістські тексти, не редаґував їх, хоч інколи, ознайомившись зі статтею, заходив у кімнату редактора і висловлював свої зауваження стосовно змісту. Він довго ніяк не зумів одірватися від зв’язаних з друкарнею справ, щоб зайнятися лише обов’язками секретаря. Тому, правду кажучи, працював наче на двох штатах, розділяючи свій робочий день на час редакційної праці і на час нагляду за роботою нового технічного редактора Ані Ціханович. Наскільки Він пристрасно піклувався графічним оформленням газети і її додатків, шату яких випещував до найменших дрібниць, свідчить те, що за опрацьованим Ним зразком макету міг спланувати матеріали газети навіть черговий журналіст. У цьому Він був педантичним та охайним.
Залюбки редаґував «Лемківску сторінку», був незамінним майстром нотного запису сотень, тисяч лемківських співанок з багатющого фонду, зібраного Ярославом Полянським, які щотижня з’являлися на цій сторінці. Любив окремих авторів за говіркову мову, за розповідний стиль, особливо цінуючи писання Семана Мадзеляна. Коли цензура хотіла вилучити зі сторінки один з фраґментів Мадзелянового «Смаку долі», то витягнув мене з дому проти ночі на вулицю Мисю (там було бюро цензури), щоб лише відстояти текст. І нам це вдалося, ми переконали цензора – і тижневик зранку був надрукований. Покійний вклав багато мурашиної праці в говіркову чистоту, часто вже засмічену якимись словесними покручами або полонізмами.
Був рідкісним працелюбом. Професійна робота була Його справжнім єством, девізом життя. За нею втрачав відлік часу, її коштом позбавляв себе й рідних домашнього вогнища та сімейного затишшя; день у Нього зливався з ніччю, будні зі святами, навіть з найбільшими. Не знав, що таке відпустка. Доведена до відчаю Його постійною відсутністю в хаті дружина Люба з жалем дорікнула мені колись за перевантаження чоловіка редакційними обов’язками. На її лепет я відповів мовчанням, бо що можна було тут сказати? Він працював-горював до нестями, причому не тільки для редакції, Він чинив багато добра іншим: писав ноти для журавлиних кантичок, не умів відмовити в цьому авторам підручників з музики чи видавцям у технічному редаґуванні шкільних підручників для вивчення української мови, або церковних календарів чи публікацій, також в Україні. А ще й співав у хорі «Журавлі»! Бо душею любив рідну пісню за красу, за її предковічну історію, водночас глибоко осмислював не лише культурно-творчу та мистецьку роль хору, але й вбачав у його діяльності могутній збудник національної свідомості.
Мовчазний, педантично докладний, чесний, лагідний у поведінці, впертий і відповідальний. Разом з тим – вимогливий, зокрема до писаного слова. Обдарований рідкісним талантом, вивчив мову самотужки майже на університетському рівні. Був наділений незвичайним чуттям ваги вмісту слова – може тому так легко знаходив спільну бесіду з Остапом Лапським. Тоді, бувало, у розмові з поетом настільки оживав, що від Його сміху-мови бриніли шиби в редакційній кімнаті.
Любив, раніше з редактором Іваном Зіничем, а потім з редактором Романом Галаном, вискочити на хвильку з редакції на каву. У тіснуватій кафейці«забігайлівці» навпроти «Нашого слова» на вулиці Новоґродзькій, у якій папіросний дим вічно стелився на висоті столиків, переплітаючись із запахом біґосу, любив за чашечкою кави посидіти в призадумі, півсловом обмінятися якоюсь думкою і повертався за свій робочий стіл. Під час редколеґій уважно записував обговорювані матеріали та покладені на журналістів завдання, а відтак вимагав від них своєчасної їх подачі. Коли хтось не дотримувався графіка, тоді міг підвищеним тоном так дорікнути винуватцеві, що той без слова підкорявся Його волі.
Він особливо глибоко переживав редакційно-друкарські проблеми у 80-ті рр. І тоді, коли на початку 1982 р. розсипалися друкарські машинки в редакції і пошуки видавцем нових машинок з кириличним шрифтом затягалися, а Україна збувала нас брехливими обіцянками; і тоді, коли 1984 р. над випуском тижневика зависла чергова загроза припинення появи «Нашого слова» з додатками через відмову друкарні в наборі матеріалів до тижневика, а заходи ГП УСКТ і видавця не давали бажаних результатів. Він відверто гримів на винуватців цього стану, закидаючи їм свідомі дії задля знищення редакції. Не побоявся бути співавтором рішення про демонстративне припинення випуску газети. Звичайно, це стало політичним скандалом. Про наші проблеми заговорив Захід, відреаґували діаспорні українські організації включно з СКВУ, а навіть… Радянське посольство у Варшаві. Коли на нашу адресу посипалися, зокрема з Міністерства внутрішніх справ, обвинувачення з політичним підтекстом, а навіть погрози – Він зайшов у мою редакційну кімнату і крізь зуби процідив: не журись, якби що, то підемо всі!
Однак політична метушня, викликана припиненням появи «Нашого слова», мала позитивний вплив на часткове вирішення проблеми, а саме – змусила владу запевнити умови для переходу на комп’ютерний випуск газети. Першим, хто його освоював, був саме Анатоль. Спочатку сам довгими вечорами самотужки вистукував на клавіатурі тексти, а потім, коли набір перейняла найкраща з колишніх друкарок Оля Михалюк, Він годинами вистоював над нею мов цербер, наглядаючи за її роботою. Це Він протягом року двічі на тиждень їздив з технічним редактором до Цеханова, щоб забезпечити своєчасний випуск тижневика. Вельми уболівав над тим, що з відновленням випуску «Нашого слова» нам не вдалося тоді повернути читачам місячника «Наша культура».
Анатоль, як правило, сторонився від політичних дискусій, не встрявав у принагідні полеміки, хоч мав однозначно сформовану думку стосовно діяльності УСКТ, бурхливого процесу кінця 80-х років, урешті щодо старань частини активу Товариства стосовно реформування організації. Бачив також іншу роль тижневика в новій дійсності. Саме тоді, зокрема, у перехідний період між жовтневим пленумом ГП УСКТ 1989 р. (зміна керівних органів і прихід нових осіб) та лютневим надзвичайним з’їздом Товариства 1990 р., делеґати якого перейменували організацію на Об’єднання українців у Польщі, Він почав відверто проявляти свій погляд на майбутнє організованого життя української громади та особливо ролі в ньому газети. Виношував концепцію створення незалежного видання. Рішуче не погоджувався з тим, щоб у новій дійсності «Наше слово» знову стало друкованим органом організації – газету бачив поза нею. Коли розвиток подій розгортався не за Його думкою, тоді, на знак протесту, попросився звільнити Його від обов’язків секретаря, хоч і надалі робив усе те, що й попередньо.
Свою думку про незалежну газету відстоював і після з’їзду, не схвалюючи його статутного запису про пресово-видавничу діяльність. Наприкінці 1993 р. був звільнений з редакції, хоч віддав їй понад 30 років свого життя. Опинившись поза її стінами, Він не здавався, пробував з однодумцями створити новий часопис, проявом чого була поява «Гомону», який, однак, надто швидко затих. Залишився у самоті, без роботи, хоч Йому до пенсійного віку бракувало ще кількох років… Вижив завдяки внутрішній лемківській витримці та поданій руці друзів, а так щиро – завдяки тим, хто розумів, що Його вмінь і знань не можна змарнувати, бо вони були потрібні. Відтоді закрився в собі ще глибше, наче слимак, уникав товариства, відсторонився від громадського життя, зрідка з’являвся в церкві на Медовій, але не відмовився від праці. І вона, до певної міри, була Його спасінням.
Відхід з «Нашого слова» пережив дуже болісно. Це було Його дитя, яке доглядав так, як мало хто до Нього. Зустрівшися з Ним випадково через кілька років на вулиці, я завів гутірку. На стомленому довгобразому обличчі я знову, як колись, побачив проблиск Кобелякової усмішки, яка проглядала з Його сіро-голубих очей. Проте, коли я ледь торкнувся недавнього минулого, вона швидко згасла. Він замовк, не спускаючи з мене погляду. Відтак простягнув руку, повернувся та почвалав, згорбившись, до свого маримонтського помешкання.
Прощали Його в день похорону 11 січня 2013 р. у церкві Успіння Пресвятої Богородиці і священномученика Йосафата у Варшаві дружина Люба, сини Роман та Ігор із сім’єю, брат Василь, уся родина, колишні співпрацівники Покійного та нинішні нашеслів’яни з головним редактором Ярославом Присташем, Об’єднання українців у Польщі на чолі з Петром Тимою, хористи «Журавлів» з колишнім дириґентом Романом Реваковичем і нинішнім Ярославом Вуйциком, керівник Українського архіву Євген Місило, працівники видавництва «Тирса» зі Стефанією Лайкош, друзі з Варшави і з-поза неї, знайомі. Заупокійну Службу Божу в супроводі хору колишніх і нинішніх «журавлів» відправив парох храму о. Петро Кушка.
Спочив бл.п. Анатоль Кобеляк на Вавжишевському цвинтарі у Варшаві. У надмогильному прощальному слові, яке ледь пробивалося крізь зворушення, я міг поклонитися Його пам’яті лише згустком думок про достоїнства, що їх Покійний, як Людина, Працівник, Друг, уособлював собою. Бо справді ми проводжали у вічність неабияку Постать – талановиту і самовіддану рідній справі, лемка з українською душею та патріотичним розумом. Під супровід тужливого «Чуєш, брате мій», яке понеслося до Нього в небесну вись, могилу усіма барвами прикрили живі квіти – символ пам’яті сущих про Померлого.
Під час заупокійної тризни перед присутніми постав силует Батька, змальований гарними штрихами у слові первородного сина Романа. А пізніше також редакція «Нашого слова» пом’янула бл.п. Анатоля Кобеляка у своїх стінах зустріччю, згадуючи Його тихим, щирим словом.
Спочивай, Друже Редакторе, вічним і блаженним сном. ■
Фото з родинного альбому Кобеляків
