Наталя Кравчук ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №28, 2017-07-09
Прийшла до нас сумна звістка зі Львова.
На 89 році життя 19 травня ц.р. відійшов у вічність
Степан КИЩАК
– відомий художник і педагог, багатолітній викладач, заслужений майстер народної творчості, член Національної спілки художників України. Насамперед великий син Лемківщини.
Степан Кищак народився 12 січня 1928 р. в селі Балутянці Сяніцького повіту. Це село, як і сусідня Вілька, відоме було з надзвичайно обдарованих різьбярів у дереві. Батько Іван Кищак навчав своїх синів – Степана і Василя – майстерності у творенні лемківської різьби. Шкільну освіту Степан почав у польській школі в Риманові, а відтак в Українській вчительській семінарії в Криниці. Закінчив три курси цієї надзвичайної школи, яка вчила чесноти і патріотизму сільських дітей великої Лемківщини. Своїй незабутній школі присвятив друковане видання, наголошуючи на вагомості відданих учителів, які поширили його кругозір і зробили крок у його пізніший інтелектуальний розвиток. «У Криниці в віллі „Світі”/ Вчились ми під грім гармат./ З напуттям Митрополита,/ Під опікою Карпат./ Хор, концерти, рідна мова/ Дзвоном линула у світ/ Аж сягала брами Львова/ А пізніш – пізнала гніт./ Нас розсіяло по світі,/ Як билинку в бурелом», – згадувала Зеновія Винник-Пудлик.
Та прийшла сумна доля для цих земель. Село Кищака, як й інші села, охопила 1945 р. депортація. Лемків з Балутянки і Вільки поселили, на щастя, в одному селі – у Гутиськах Тернопільської області. Жадоба знань повела С. Кищака до Львова, де 1952 р. закінчив Львівський державний університет ім. Івана Франка, за спеціальністю англійська філологія. Потім пан Степан працював старшим викладачем англійської мови у Львівському політехнічному інституті.
Водночас його дуже цікавила доля переселених лемківських різьбярів з рідних сіл. Він їх організував у цех різьби при артілі ім. Лесі Українки у Львові. По роках згадував: «Лемківська різьба у нас була спадкоємна. Передавалася від діда до сина і внуків, аж тепер зупинилося. По приїзді до Львова я побачив, що ремесло занепадає, тому після війни організував цех різьбярів і завдяки тому це мистецтво не загинуло. За це потрапив до в’язниці, але незабаром випустили».
Зорганізовані лемки мали поштовх до розвитку лемківської різьби в Україні. Сам Кищак прагнув вдосконалювати свій талант і 1957 р. закінчив Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва.
На той час Львів почав ставати центром мистецьких і наукових гуртів талановитих синів Лемківщини. Тут ставив перші кроки у дослідженні лемківської культури відомий нам етнограф, науковець Іван Красовський, «Енциклопедія Лемківщини» якого постійно друкувалася на «Лемківскій сторінці» нашого тижневика. З черги С. Кищак як англіст друкує технічні тексти, працює над англійсько-українським словником з радіотехніки, досліджує переклади творів Тараса Шевченка англійською мовою.
Попри те, на першому місці пан Степан ставив любов до рідної країни дитинства – Лемківщини. Лемківська різьба – це його одкровенна батьківська спеціальність. Свої різьби С. Кищак виставляв під час з’їздів Світової федерації лемків у Львові та, звичайно, зі щирості обдаровував ними своїх друзів і знайомих. Серед них знайшлася й я, маючи у бібліотеці лемківського орла, ведмедя, вовка, сову і тарілки. Його праці зберігаються тепер у музеях Києва, Канева й за кордоном.
Неймовірна безустанна працьовитість пішла далі. С. Кищак підготував книжку-альбом «Корені лемківської різьби», присвячуючи її 60-літтю депортації українського населення Лемківщини. Автор зібрав джерельні матеріали, умістив інформації про колишні та сучасні осередки лемківського різьбярства. З великим піклуванням підійшов до розшуку даних про окремих майстрів – цінних, але часто забутих. Оспівував їх поетичними рядками поет Богдан Ігор Антонич, пишучи: «Тешуть теслі з срібла сани…». Лемки, живучи серед лісів, природно займалися деревообробкою і, як правило, відображали природу, серед якої жили і творили. На твердій обкладинці цього пам’яткового видання п. Степан умістив свою різьбу «Кінець сталінської імперії».
Митець, досконалий активіст лемківської громади Львова, свого часу був співорганізатором хорової капели «Лемковина», у якій співав сам та його дружина Тереза і донька Ольга. Капела – щорічна учасниця «Лемківської ватри» у Ждині.
На схилі віку мрією митця-науковця було створити власний музей лемківської різьби. Його підтримало багатьох визначних друзів, бо ж С. Кищак був теж доцентом Львівської національної академії мистецтв. Здійснення задуму наступило 2013 р., на 85-ліття його уродин. Шляхетний митець поширив музейні експонати на лемківські писанки своєї дружини Терези. Офіційна назва цієї приватної інституції так звучить: Музей лемківської культури і писанок ім. Богдана Ігоря Антонича на вул. Ранковій, 16 у Львові. Серед різьблених творів знайшлися тут: понад 100 виробів рук 34-х лемківських різьбярів. Є тут барельєфи криницького маляра Єпіфанія Дровняка, Богдана Хмельницького, Володимира Мономаха, знімки різьбярських праць Михайла Черешньовського з Америки та Мирона Амбіцького. Зберігається теж світлина барельєфа папи римського Бенедикта ХVІ, яку подарував святійшому отцю С. Кищак від хорової капели «Лемковина». До своєрідних експонатів належить копія різьбленої палиці (теж авторства С. Кищака), яку митрополит Любомир Гузар подарував папі Івану-Павлові ІІ у Львові 2001 р.
Митця Степана Кищака 2006 р. президент України Віктор Ющенко за багатий різьбярський доробок відзначив званням «Заслужений майстер народної творчості України» та 2009 р. нагороджено його орденом «за заслуги» ІІІ ступеня.
Жаль, що відданий патріот Лемківщини та України залишив земський світ і вже ніколи не напише до нашої газети. Та віриться, що з небес слідкуватиме за дальшим розвитком лемківського різьбярства в Україні, якого вигнанці не мали сили вирвати твердим і талановитим лемкам. Нехай спочиває серед лемківських друзів – митців, заслужених для вітчизни і народу, а балутянський ліс нехай заколисує до вічного сну. ■
