Наталя Кляшторна ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №19, 2016-05-08
Wybór tekstów etnograficznych o dawnej Bojkowszczyźnie Zachodniej, pod redakcją Olgi Solarz, Stowarzyszenie Magurycz, 2015, 224 s.
Про те, що світ Середнього Бескиду безповоротно знищений унаслідок війни і повоєнних виселень, сказано чимало. Також уже ніхто не заперечує самобутності бойківської спадщини, її архаїчних рис. Жваве зацікавлення культурою автохтонних груп спонукає видавців працювати над новими позиціями для бескидської ятки. Ми бачимо, що вона поповнюється, здебільшого, науково-популярною літературою польських дослідників, які працюють знову ж таки з польськими матеріалами. Подібний підхід можна ще хоч якось зрозуміти, коли йдеться про публікації-одноденки для невибагливого туриста. Інша справа, видання, що виходять з-під пера науковців з багаторічним стажем, узагальнення, які претендують на енциклопедичність. Розкішно виданий торік ряшівським видавництвом «Libra» «Świat Bojków» авторства д-ра А. Карчмажевського залучив до бібліографії всього лише п’ять українських джерел.
Поодинокі спроби вирватися з цього польського кола все ж робилися. Прискіпливий пошук виявив би переклади невеликих за обсягом праць українських авторів у виданнях Товариства Карпатського «Płaj» або Бескидського відділу охорони пам’ятників «Bieszczad». Останнім знаним авторові цих рядків матеріалом був переклад Войцеха Весьолкіна з Сянока оповідання Софії Парфанович «Загоріла полонина», у якому містився майстерний опис ярмарку в Літовищах. Однак це виняток, який підтверджує правило. Тож чому польські дослідники зазвичай нехтують доробком українських колеґ? Адже він немалий і сягає, за найскромнішими підрахунками, кілька сотень позицій – починаючи від Івана Вагилевича, Володимира Охримовича, Івана Франка, Володимира Гнатюка, Хведора Вовка, а закінчуючи Іларіоном Свєнціцьким та Іваном Панькевичем. А ось у цінності бодай невеликої частини цього доробку польські краєзнавці та етнологи віднині можуть переконатися, взявши до рук «Wybór tekstów etnograficznych o dawnej Bojkowszczyźnie Zachodniej», виданий до цьогорічних Різдвяних свят «у пам’ять про виселених бойків» каменярським товариством «Маґурич». У збірці містяться переклади з української на польську 16-ти текстів українських дослідників бойківської тематики. Всі вони, за винятком трьох, були написані в міжвоєнний період та опубліковані в «Літописі Бойківщини» – журналі, який протягом 1931–1939 рр. видавало Товариство «Бойківщина» в Самборі.
Добру половину обсягу збірки займає переклад трьох частин праці д-ра Володимира Кобільника «Матеріальна культура села Жукотин Турчанського повіту». Розвідка охоплює всі важливі сфери життя бойківського села та елементи його матеріальної культури. Тут автор детально розказав про види занять, будівництво, народне вбрання, кухню і посуд. Розповідь супроводжують замальовки та фотокартки, взяті з ориґінальної версії. Текст перенасичений народними бойківськими назвами, пояснення яких перекладачеві однозначно додали труду. (Звісно, переклад був би неможливий без знання бойківської говірки). Варто знати, що сам Жукотин лежить за кільканадцять кілометрів від сучасної лінії українсько-польського кордону. Забудову села разом із церквою 1939 р. спалили польські прикордонники. Тож усе, що ретельно описав д-р Кобільник, кануло в небуття ще раніше, ніж бойківський світ над Сяном…
На особливу увагу заслуговують праці о. Михайла Зубрицького (1856–1919), якого нинішнє покоління українських етнографів вважає «батьком української етнографії». Народознавчі зацікавлення уродженця Турківщини розвинулися під впливом І. Франка, з яким він познайомився під час навчання у Дрогобицькій гімназії, а контакти з ним підтримував протягом усього життя. За понад три десятиліття душпастирської праці в гірському селі Мшанці о. Зубрицький зібрав стільки свідчень і документів, що вдалося створити одну з найбільших друкованих джерельних баз про життя бойківського села. Розвідка «Тісні роки. Причинки до історії Галичини 1846 – 1861 рр.» була опублікована 1898 р. в «Записках» НТШ у Львові. Її о. Зубрицький написав на підставі спогадів селян із Мшанця про голод на Бойківщині 1846 р., який там панував кілька років поспіль унаслідок неврожаю картоплі. Наступна праця «Панщина в селі Мшанци в ХVІІІ ст.» («Житє і слово», 1894 р.) переповідає дві скарги мшанецьких селян про свавілля пана П’юрковського, власника місцевого двору.
Хоч сама збірка не містить праць Франка (Франкова бойковіана, поза сумнівом, заслуговує, щоб видати її окремим томом), проте ще одна праця в ній інспірована так само найвідомішим бойком. Перебуваючи влітку 1886 р. в селі Дидьовій над горішнім Сяном, І. Франко заохотив свою дружину Ольгу, уродженку Полтавщини, зайнятися етнографічним дослідженням цього і сусіднього села Локоть (нині територією цих колись багатолюдних сіл проходить лінія українсько-польського кордону). Отак Ольга зацікавилася не лише побутом, вдачею та одягом бойків, але й зауважила наявні серед них залишки родової общини в сімейному житті і спільному володінні землею. Отож, про необмежену владу завідці (голова великої родини) у бойківській родині та нелегку долю бойкині можна довідатися в праці «Карпатські бойки і їх родинне життє» (1897 р.), переклад якої також є у збірнику.
В атмосферу архаїчної бойківської звичаєвості вводять праці про андріївські забави, різдвяні, пасхальні та русальні обряди і поховальні плачі-йойкання. Багато ілюстрована стаття Михайла Скорика додає знань про таку мало знану навіть у колі етнографів царину, як бойківська писанка.
Завершує збірку підбір біографічних довідок про авторів розвідок. Ось і можна довідатися, що зацікавлення д-ра В. Кобільника, медика за освітою, почалися в містечку Літовище, де він у 20-ті рр. ХХ ст. розпочав лікарську практику. А етнограф М. Скорик, один із засновників Товариства «Бойківщина» у Самборі, є батьком Мирослава Скорика – одного з найвидатніших сучасних композиторів.
Незначні поодинокі помилки (має бути – Грушів, а не Грушова, Zdwyh, а не Zdwig, skyba, а не skiba) не псують загального приємного враження від книжки. Підготовленому на високому науковому рівні виданню все ж бракує бібліографії перекладених текстів. Вистачило би подати їх наприкінці кожної розвідки або наприкінці збірника переліком. Не знаючи ані джерел, ані ориґінальних назв, польський читач, який не володіє українською мовою, навіть при великому бажанні не зможе знайти їх також в Інтернеті.
Думаю, що видання «Маґурича» є лише першим кроком у справі популяризації українського доробку про бойків у Польщі. Потрібний рух у зворотному напрямку, адже в Україні – подібно недооцінений внесок польських вчених у справу дослідження Бойківщини. Польські джерела, зокрема, дадуть повнішу картину проблематики бойківсько-лемківського пограниччя та бойківської території в межах сучасної Польщі. Українські вчені мали би долучитися до цієї справи – пам’ять про виселених бойків повинна жити обабіч кордону.
