(01.06.1947- 09.02.2012)

Важко говорити про людину, яка так раптово і передчасно відійшла від нас. А вже особливо важко мовити слово про мовця, яким був бл. п. Роман Галан. Воно бо було не тільки Його професійною основою, а й душевною остоєю, національною берегинею. Він орудував ним наче ювелір, усіляко намагаючись надати рідній мові, багатій батьківсько-материнською говіркою, кшталт живого річища. Прецінь, як залюбки вкидав у свою розмову якесь призабуте слівце, почуте у хатній бесіді батьків, ми маємо чим гордитися, бо ж наша словесна криниця – це надбання сотень поколінь.

Кожен з нас, хоч свідомий того, що прийде такий день, позначений волею Всевишнього, коли треба буде залишити туземний паділ і піти у засвіти, проте болісно переживає втрату найближчої особи. Така бо природа наша, наділена почуттями і відчуттями, апогей вивільнення яких осмислюємо щойно у час смерті людини, себто тоді, коли навіки-вічні втрачаємо її. Крику скорботного болю душі не спроможне втихомирити навіть християнсько-заспокійливе тлумачення відходу в потойбічне життя Церквою, бо наша свідомість у відчаї не сприймає кончини як перехід з тілесно-туземної форми життя в душевно-вічне. Тоді бо розпачливий біль приголомшує нас настільки, що ми здатні своєю пам’яттю охопити лише усопшого, простити йому його провини і в нього просити прощення наших погрішностей супроти нього. У роздумах наших спалахує тільки молитовна ревність до Сотворителя, а іноді, бодай на мить, нагряне задума і над смислом власного життя.
Такими постаємо і ми в роздумах над постаттю бл. п. Романа, домовина якого виросла у 14-й день лютого на Вольському православному кладовищі у Варшаві. Він був одним з-поміж нас, нашеслівського, українського гурту, Людиною, на житті якої позначився весь трагізм батьків-вигнанців і смак долі дитяти-скитальця на чужині. Народжений 1 червня 1947 року на возі силоміць гнаних у безвість батьків, що котився поміж дозріваючими полями на збірний пункт залізничного транспорту в невідоме; в колупішку*, десь кілька кілометрів за рідним селом Цитулею. Мабуть, саме оцей пологовий материн крик у відчайдушному болі-струсі передався у спадок Його характеру більше, аніж генетика батьків. Однак, Він – дитя Ярославського зачаття, попри всі негаразди долі зумів зберегти виспівану Йому тихцем матір’ю на чужині любов до рідного. Тому не лише не збився з праведної стежини на захащених вармінсько-мазурських бездоріжжях, а навпаки – вийшов з них на шлях, щоб згодом іншим прищеплювати батьківську любов до рідного, українського.
Підлітком подався за наукою по вчительський хліб, але скоро збагнув, що це не Його призначення і тому опиняється аж на протилежному краї Польщі – у Лігницькому ліцеї, щойно у стінах якого відчув подих батьківських порогів і відгомін мелосу їхніх стін. Тут, у колі своїх ровесників, національно стверджувався, зростав юнаком свідомим свого подальшого життєвого вибору, а він був єдиним – шлях у Варшавський університет. Був одним із когорти тих студентів україністики, хто наприкінці 60-х років знову підняв її прапор до нового рівня середовищного визнання. Відтак з дипломом україніста, незважаючи на всі перестороги і житейські проблеми, наважився прийти в редакційний гурт “Нашого слова”, щоб віддати йому понад чверть віку свого професійно-творчого життя. Вливаючись у журналістсько-громадську діяльність, Він вніс до неї неабиякі якості. Передусім був прискіпливим цінителем українського, особливо призабутого слова, право на життя якого у своїй стилістиці послідовно відстоював у редакційних дискурсах-суперечках. Своїм словесним покровителем уважав незрівнянного в поетичному слові Миколу Зерова, яким захоплювався і залюбки цитував. Творчо наслідував його професорську манеру вислову думки у статтях про українську літературу, які відзначалися глибоким знанням і власним осмисленням її.
Був щирим шанувальником батьківсько-материнської пісні. Любив співати і особливо тепло писав про пісенно-хорове мистецтво наших гуртків художньої самодіяльності, а вже особливо про чоловічий хор “Журавлі”, кожну словесну фразу про який наче пеленав, випещував. Свідченням цього численні матеріали, розкидані по сторінках усіх уескатівських видань – “Нашого слова”, “Нашої культури”, “Українського календаря”, а також на обкладинках “Журавлиних” платівок та їх концертних програм.
Знав українську громаду та її проблеми. Розумів її прагнення і всіляко намагався, бодай словом чи міжрядковим натяком, обстоювати її, інколи йти проти офіційної течії.
У редакційному середовищі був тихим і привітним, наче сором’язливим, з легкою усмішкою на лиці. Часом не скупився і словом притаманного Йому гумору. Був журналістом, не обносився своєю посадою навіть тоді, коли у середині 80-х років став заступником головного редактора тижневика. Уникав кабінетного стилю праці і поведінки, не накидався, радше обирав затишність. Пройшов шлях від редактора відділу, згодом публіциста, заступника головного редактора, врешті – до посади головного редактора “Нашого слова”. На всіх цих етапах професійного зростання зберіг свій непідробний журналістський стиль і залишив редакторський відпечаток. Не вважав себе діячем, не пхався за столи президій, не був оратором, зате мав мастите перо, власну думку. Борсався з нею, шукаючи шляхів її втілення. Однак спроби її реалізації на зламі політико-устроєвої трансформації в Польщі під час формування нових структур організованого життя української громади не вдалися Йому. Тому відхід з редакційного колективу на початку 90=х років залишив у його душі невиліковну травму, якої не змогли зцілити ні “Гомону” порив, ні редакторська праця в Українському архіві. Зв’язком з громадою залишилася для Нього церква. Але рідного слова не зрадив, до кінця своїх днів був правовірним.
Таким назавсіди, бл. п. Романе, залишишся у моїй і, гадаю, нашеслівській пам’яті. Тож прощаючи Тебе, уболіваємо, що покинув Ти нас за земними мірками так передчасно. Перед Тобою бо ще виднів край великої словесної роботи, якої Ти піднявся перед питомцями Християнської богословської академії та Православної духовної семінарії. Однак, видко, Всевишньому Ти більш потрібний, аніж нам, землянам. Тож, ставши на вічну службу Господеві, не барись, а берися за організування потойбічної редакції. Тут бо поруч і неподалік Тебе на Православній столичній некрополії, що пригорнула до себе багатьох синів України, спочиває чималий загін ратаїв української ниви післявоєнного її відродження у Польщі: перший редакційний секретар “Нашого слова” Микола Сивицький, літературний редактор Галина Майстренко, неабиякий фейлетоніст Леонід Бучило, член редакційної ради “Нашої культури” й університетський мовник Михайло Балій на псевдо “Степовик”, технічний редактор Володимира Балій, талановитий фотокореспондент Сергій Григорчук, незрівнянний оповідач Михайло Струмінський, перекладач творів Т. Шевченка й автор “Нашої культури” Костянтин Дума Думанський. Не відмовить у підпомозі й довголітній редактор українського “Церковного календаря” Петро Доманчук, який завсіди зустрічався у нашеслівському гурті з прихильністю.
Зрештою, близько Твого узголів’я спочиває Твій по недолі вармінський краянин, керманич Об’єднання українців у Польщі Мирон Кертичак, який, гадаю, не поскупиться ні світлиною, ні словом; дещо подалі перший голова Варшавського гуртка УСКТ, посол передвоєнного Сейму Польщі мудрий Михайло Вахнюк і колишні борці за волю України – дивізійник Олег Пушкар та Сергій Мартинюк “Граб”. Тож громада неабияка, отже матимеш добірне товариство і ратаїв, і читців в іпостатях УНР-вських генералів, міністра, дипломатів, професорів та й стрільців.
Тож, Друже Романе, сповиті сумом у гурті над Твоєю домовиною з Твоїми найближчими – дружиною Мирославою і донькою Мартою, возносимо глас, що пам’ять про Тебе і спочилих тут наших ніколи не згасатиме, а щемом звучатиме словами пісні “Чуєш, брате мій”, що багатоголоссям полинула над Твоїм і друзів надмогильними хрестами.
Вічная Тобі і Вам пам’ять.
* * *
Сніговійне надвечір’я наступного дня після похорону бл. п. Романа. Храм на Медовій, правиться вечірня Свята літургія з нагоди Стрітення Господнього. У лівобічному куточку притьмареної церкви ледь сутеніє призігнута постать Марти – дочки Покійного. Прийшла у негоду з віддалі і, як ще не так давно її Батько, прихилилася до холодної стіни храму із свічечкою в руках, поринувши у тихій молитовній розмові з Ним і мольбою до Бога.
Стало до сліз зворушливо.
Пам’ять бо у дітях, бл. п. Романе, – найвища благословенна пам’ять спадкоємців батьків. Блаженний муж, що залишив такий слід на землі.

“Наше слово” №12, 18 березня 2012 року {moscomment}