Богдан Гук ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №24, 2015-06-13
Це було чи не перше відзначення однієї з двох можливих найважливіших річниць майстра з Криниці: 120-ї річниці народження. Нині Никифор наводить на думку Криницю-місто, і це є цікавий культурний феномен, тому що він народився в однойменній Криниці, але з додатком: село. Колись перехід з села в місто – і заразом з руського світу в польський – був частиною Никифорового дня праці, який з соціологічного погляду можна б викласти як сполучну ланку між міськими та сільськими руснаками обох Криниць. Сьогодні це виразний шлях можливості трансформації сільської культури в міську, а зворотним чином: можливості міста відкритися на село. Таке нечасто буває… Тимчасом митець день у день, роками й десятиліттями, працював над тим, щоб відкривати для себе місто. Йоскільки сьогодні Криницю-село можна уважати його гніздом, то Криниця-місто є його власністю.
Слідом митця
Об’єднання лемків, організовуючи відзначення річниці, вірно подалося таким Никифоровим слідом. Саме так можна вважати, тому що ОЛ улаштувало процес на лінії Горлиці – Криниця, де більшою величиною є відома на всю польську державу Криниця-Здрій (до речі, у 1945–1947 рр. Криницю-село знищили депортації, улаштовані Польською Народною Республікою).
І Горлиці вдалося, однак, відкрити. На ринку мала місце художня акція «Гості приїхали. Пам’яткове фото з Горлиць». Перехожі могли сфотографуватися поруч з першими світовими величами, як-от, крім самого Никифора, Мерлін Монро, Чарлі Чапліном, Джоном Уейном, Альбертом Ейнштейном.
– Никифор мріяв про світову славу, про те, щоби бути великим і мати місце у великому світі, – каже авторка цієї ідеї та куратор цілості заходів Наталка Гладик з ОЛ, яка на гостину до митця запросила тільки йому рівних.
Кілька годин пізніше в Центрі культури ім. Б.-І. Антонича мала місце доповідь про криницького майстра. Її зачитав Артур Іжевський, мистецтвознавець з Інституту народознавства Української академії наук у Львові. Вагомим повідомленням доповідача було те, що у Львові існує архів Романа Турина, дуже удатного менеджера мистецтва, який першим (опікуючись двома своїми будинками у Криниці-місті) зрозумів силу Никифорової уяви та ще до війни взявся купувати його твори і надавати їм світовий вимір.
Кому (не)потрібна метрика, руським метром міряна?
Наступного дня, 21 травня, відзначення великої річниці почалося панахидами у греко-католицькій церкві Святих апостолів Петра і Павла (о. Іван Піпка) та Святого князя Володимира (о. П. Пупчик). З другої святині, православної, учасники подалися на цвинтар, де представники міської влади й лемківських організацій поклали квіти до могили митця.
Відтак події перенеслися на стислу територію курорту. До пам’ятника Никифорові квіти поклали представники самоврядної і державної влади місцевого рівня, почесний консул України, репрезентанти лемківських організацій. Тимчасом на бульварі Дітля, у віллі «Романівка», де міститься музей Єпіфана Дровняка, завершувалася підготовка до відкриття панельної дискусії про Дровняка.
Організатори надали їй заголовок «Я як інша людина. Довкола Єпіфанія Дровняка-Никифора» та запросили до участі етнографа Антоні Крога з Нового Санча, Збіґнева Воляніна – хранителя фондів Никифорового музею в Криниці, вже згаданого А. Іжевського, Лукаша Бялковського – критика мистецтва з Педагогічного університету в Кракові. Модераторами були критик мистецтва Ян Тшупек з Малопольського фонду «Музей сучасного мистецтва» у Кракові та журналіст Богдан Гук з Перемишля.
У ході виступів і дискусії можна було переконатися, як неоднозначною постаттю є сьогодні Дровняк. Різноманітність поглядів не виникла від відеозапису спогадів Александра Яцковського про нього. Зі слів мистецтвознавця, близького знайомого митця, пробивалося захоплення цією надзвичайною постаттю, його способом бути у світі. А от слово панеліста А. Крога показало потребу чесності, чогось, чого в дискусії про митця не є нині багато. В цьому контексті слід звернути увагу на заяву З. Воляніна про те, що запис у церковних книгах не є достатнім, щоб закрити дискусію про походження Никифора. Таку міру переписування минулого під потреби сучасності я визначив як «абсурд», а в ході дискусії Стефан Гладик з ОЛ іронізував:
– Русинська-лемківська-українська суспільність знає, ким був Никифор. Нам непотрібне нове знання, а натомість потрібна чесна публіцистика. І було б добре, щоб ми всі нарешті погодилися на Никифора як на Єпіфана Дровняка, замість утримувати погляди, які нагадують волоську теорію походження лемків. А тимчасом цей музей не лише не має в назві, що він імені Дровняка, але тут навіть однієї кириличної літерки нема!
До речі, Волянін так і не хотів дати відповіді на питання, яке ставилося не раз, а двічі: чи він бачить співпрацю свого музею зі львівськими дослідниками, які можуть чимало нового сказати про Никифора. Можливо, підставою небажання відповідати було те, що, як казав З. Волянін, про нього вже стільки написано, що тему можна вважати вичерпаною, крім самої достовірності церковної метрики і Дровнякового родоводу. Тут він цілком розійшовся з думкою Яна Тшупека, який констатував: досі нема монографії про життя і творчість Никифора.
Мистецтво управляти Никифором?
Добрим коментарем і контекстом до Волянінового намагання управляти цікавістю щодо митця, утримувати її під контролем, був виступ мистецтвознавця А. Іжевського. Саме в його слові розкрилася переконлива можливість існування «іншого Никифора», людини з іншою біографією, з життя прив’язаним не лише до сумнівного «відкривача» Анджея Банаха та сумнівної опіки польської держави, а також до України, до львівського контексту. Недарма ж на одній з його ранніх картин видніє офіцер із синьо-жовтою стрічкою через плече (ймовірно, офіцер армії УНР або Гетьманату). На творах львівського періоду він ставив підписи кирилицею, а поєднання синього і жовтого кольорів чомусь не належало до рідкісних. До речі, я також вказував на потребу розуміти Никифора як творця не українсько-польського пограниччя, а творця, що і вийшов, і все життя належав до візантійсько-української цивілізації, до київського культурного кола.
– Організовуючи відзначення роковин Никифора, мені йшлося про те, щоб струсити з нього пилюку часу народної Польщі, – розкрила свій задум Н. Гладик. – Я хочу, щоб він повернувся до нас як молодий і не був лише тим старцем, у якого обернула його державна опіка Польської Народної Республіки. Тимчасом якраз така сумна спадщина передається нині наступним поколінням. Час Никифорової молодості, на яку припала вершина його творчості, тісні контакти з українськими митцями зі Львова, несправедливо легковажаться або становлять небажану частину його мистецької біографії.
Попри двозначну роль Никифорового музею в Криниці, його намагання показати Никифора світові та заразом «утримати для польськості», дуже добре склалося те, що Об’єднання лемків зуміло встановити добрі відносини з його керівництвом. Добре і те, що З. Волянін та Окружний музей в Новому Санчі зі свого боку не закрилися на пропозицію ОЛ. Отож відзначення Никифорової дати відбулося не лише на «власному подвір’ї» ОЛ, тобто в Центрі культури ім. Б.-І. Антонича в Горлицях, а в Криниці, на території установи, яка спеціалізується на творчості маляра. Чим як чим, але відкритістю та вмінням співпрацювати ОЛ мало б дорожити. На мій погляд, заходи в Горлицях і Криниці показують потребу вертатися до Никифора як до основ руснацького світу. Об’єднання лемків, як видно, володіє величезною культурною інтуїцією.
На сьогодні ОЛ доказало, що зуміло вийти назустріч Никифорові. Це важке завдання, де легко можна виявити культурну недозрілість чи організаційне дилетантство. А що з продовженням? Як на творця світового рівня, то «поквитатися» з Дровняком лише цим одним заходом – замало. Видається, що добре було б, якби з майстром з Криниці могли зустрітися тисячі учасників цьогорічної «Ватри». Адже «Ватра» – це відкритість і сила впливу кількасот разів більша від музею в Криниці. Саме там є нагода відбути з Никифором не 2-годинну розмову, а встановити тривалу близькість. Дровняк і «Ватра» один одного варті, але логіка тут така: Дровнякові нічого додати не можна, але культурно підняти «Ватру» Никифоровим знаком якості – це зробити можна. ■
