До сороковин смерті

Це було в середині 70-х років, точніше – у травні 1977-го, коли поріг моєї редакційної кімнати переступили дві статечні пані. Одна з них, вітаючись, з усміхом і дещо тремтячим голосом сказала: “мене звуть Ірина Богун, я з Катовиць, а ця пані, – вказуючи на свою супутницю, – це Люцина Брук”…
Оцю дату я запам’ятав тому, що ранком того ж дня до нас надійшло сумне повідомлення про кончину бл.п. о. Василя Гриника – священика, якого я знав та особливо глибоко шанував.

При ньому я виростав, у студентські роки він щоліта, коли я приїжджав на канікули з Києва, навідувався, щоб порозмовляти про Україну, доручав мені передачі для священиків, які поверталися з заслання, а згодом і вінчав мене. Тож ранкові роздуми про цього небуденного духівника довго сповнювали мене жалем і не давали спокою.
Тому появу двох жінок у редакції спочатку я сприйняв дещо стримано. Проте після кількох, кинутих назустріч речень, якось непомітно, бесіда з несподіваними гостями стала настільки безпосередньою, наче ми давно зналися. А насправді так не було. Катовиці, а точніше українська громада в цьому місті, радше асоціювалася з іменами двох уескатівських діячів – Володимира Погорецького та Ярослава Залітача. Щоправда, ми знали: в Катовицях чи в Битомі, на Силезії взагалі, живе чимало українців, причому не стільки жертв депортаційної Акції “Вісла”, скільки тих, кого доля закинула в цей край різними довоєнними, воєнними і післявоєнними стежками. Знали, що багато з них займає високі посади на підприємствах чи в установах, але організаційних зв’язків вони, по суті, з нами не підтримували, – хоч не в одного домашні стіни були своєрідними твердинями українського духу. Здебільшого, щойно після виходу на пенсію, вони знаходили стежку до нас, скидаючи з себе офіційну ношу та відкриваючи своє справжнє національно-духовне обличчя. Тому приємною була кожна вістка про появу в місцевій громаді Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ) нового обличчя, про прагнення включитися в працю організації. Такий-бо був тоді час.
Катовицька гостя належала до тих, хто увійшов у наш гурт, не чекаючи пенсійного віку. Тому наша редакційна бесіда не мала ознак куртуазності, а навпаки – вона була розмовою людей не тільки близьких за національною ідентичністю, а й обізнаних з поточними проблемами нашого культурного життя. Ця зустріч стала початком налагодження ближчих взаємозв’язків, а мене особисто ввела у світ людини, доля батька якої схрещувалася з останньою добою становлення української державності і трагедією її занепаду.
Прихід в українську громаду Катовиць І. Богун був вагомим інтелектуальним надбанням не тільки місцевого гуртка, а й усієї нашої меншини. Щоправда, далеко не всі достеменно знали, хто вона, проте її присутність серед гуртківців, активність, особливо те, як вона зуміла надати щомісячним сходинам у приміщенні ТПРД (Товариство польсько-радянської дружби – ред.) нових за змістом форм діяльності, – зокрема започаткування циклу доповідей з української історії та культури взагалі, – сприймалися з великим визнанням. Це широко відгукалося в середовищі, підносило ранґ організації, сповнювало силою його членів, було зразком для інших, щоб не відректися від своєї національної ідентичності. Отож активність І. Богун у громаді, а також щораз помітніша наявність її публікацій на сторінках уескатівських видань свідчили: в нашому середовищі з’явилася особа неабиякого формату. Будучи спадкоємницею державотворчих звершень свого батька, проф. Івана Фещенка-Чопівського – відомого політика і видатного вченого, – а також очевидцем багатьох важливих для нашої історії подій, посідаючи джерельну базу, зокрема, чудом частково збережену домашню книгозбірню, а ще й до того добре володіючи пером, вона стала авторкою змістовних статей, своєрідних лекцій з української історії – і давньої, і новітньої. Її публікації сприймалися, як подих чогось нового, – за тематикою, за вірогідністю, за манерою вислову.
Внутрішній поклик І. Богун був не тільки наслідком почуття обов’язку перед пам’яттю батька, замученого НКВС івцями в рядянському концтаборі в Карелії. Це була своєрідна сплата повинності своєму народові, причому не позначена зайвим гонором чи порожнім пафосом. Вона була скромною особою, зрештою, як і її чоловік Ілля. Пригадую першу гостинну зустріч у їхньому катовицькому помешканні: наша бесіда затягнулася ген за північ. Саме тоді в притьмареній кімнатці, розмовляючи про справи української громади в контексті катовицького середовища, я збагнув усю незвичайність їхньої долі, яка, по суті, приголомшила мене. Приємно вражала погідність, доброзичливість подружжя, а водночас непідробне випромінювання з їхніх слів незламності духу. Я повертався від Богунів з баґажем глибоких роздумів, збагачений незвичайною оповіддю живих свідків нашого недавнього минулого, осмислення якого стояло ще перед нами. Ці люди стали мені найбільш близькими з усіх близьких.
Коли на мапі світу з’явилася незалежна, демократична Україна, пані Ірина всі зусилля спрямувала, щоб знайти місце вічного спочинку свого батька. Листування з керівництвом Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ) у Львові, особливо з проф. Олегом Романівим, зі львівськими товариствами “Меморіал” і “Пошук”, з краєзнавцями з Житомира, письменником Валерієм Шевчуком, врешті особисті поїздки в Україну звершилися знахідкою на далекій півночі колишнього СРСР місця вічного спочинку І. Фещенка-Чопівського, впорядкуванням його могили та привезенням капсули з землею з заполярного гробу до Житомира, для захоронення її до могили батька Адріана.
Достеменно пам’ятаю тогочасні київські зустрічі з пані Іриною: її розпитували про розвиток поточного політичного процесу в Україні, а вона висловлювала побоювання, чи не повториться історія 1919-1920 років? Говорила теж про сприйняття діаспорою дійсності та її вплив на утверджування української державності, яка формувалася. Звичайно, зворушливо розповідала вона і про свої клопотання стосовно пошуків батькової могили, про доброзичливе прагнення житомирян вшанувати ім’я професора, про увічнення його пам’яті в Київському політехнічному інституті та установлення для студентів його іменної стипендії; врешті говорила про старання перед львівською адміністрацією, щоб повернула їй батьків будинок у місті. Хотіла передати його НТШ: адже проф. І. Фещенко-Чопівський був дійсним членом Товариства.
Вона знала, що я, перебуваючи на початку 90-х років у США, мав у Вашинґтоні зустріч з її племінниками. Із зацікавленістю, хоч позначеною якимось відтінком невисловленого жалю й туги, сповнених таємничості, розпитувала про враження від розмов з ними, про мої відчуття присутності в них духу її батька. Сприйняла мою оповідь з блаженним зітханням – і наче заспокоїлася, хоч видно було, що її думки вирують тут, біля батькового праху.
На схилі віку, хоч і знеможена хворобою, пані Ірина не жаліла сил, щоб якомога ширше повернути ім’я свого батька нашій історії та науці. Вельми раділа пропозиції генерального консула України в Кракові Олександра Медовникова, який, збираючи матеріали до видання про дипломатію часів уряду Української Народної Республіки, звернувся до неї за джерельними матеріалами й особистими свідченнями. Зокрема того, що стосувалося її батька за часів, коли місцем осідку уряду в екзилі був Тарнів. Раділа тарнівській виставці, приуроченій до 12-річчя відродження української державності, на стендах тоді представлено чимало матеріалів з періоду головування І. Фещенка-Чопівського у створеній Симоном Петлюрою Раді Республіки – українському парламенті в екзилі. Тішилася врочистостями увіковічення пам’яті її батька в краківській Гірничо-металургійній академії, де проф. І. Фещенко-Чопівський працював.
Незважаючи на свій стан здоров’я, вона не втрачала зв’язку з українською громадою, завжди раділа зустрічам. Навіть тоді, коли переселилася до невеличкого помешкання в Хожові, вона з усміхом вітала кожного гостя, щиро пригощаючи його. На столі, крім почастунку, мов скибки хлібин, лежали одна на одній книжки. Дорожила ними понад усе, тому і в час лихоліття зберігала їх, наче родинний скарб. Недугою прикована до ліжка, вона продовжувала працювати на творчій ниві, писала цікаві історичні розвідки, зарисовки з особистого життя, статті, вела кореспонденцію, підтримувала зв’язок зі знайомими. Хотіла бути поміж своїми.
Якось спроквола я промовив до неї: “А може б ти наважилася-таки нирнути своєю прекрасною пам’яттю в минуле і переписала б його? Це було б чтиво, як говорять у народі, нарозхват”. Відповіддю був збайдужілий усміх і велемовна ґримаса на обличчі.
Відійшла у вічність, забравши з собою недописану для сущих вагому частку української історії. Ми стали біднішими не лише на втрату однієї неповторної постаті, а й грішниками, що не зуміли врятувати для майбутніх поколінь хоч би частки того, чим наповнена була Її життєва доля – доля одного зі свідків нашої бурхливої доби.
А мені, бл. п. Ірину Богун завжди нагадуватимуть бесіди з нею, листування, Її писання, а також 16-томне, повне видання творів Тараса Шевченка (випуск Українського наукового інституту у Варшаві, 1934 р.), яке вона колись мені подарувала – як символ нашої дружби.
Вічна Тобі, Ірино, пам’ять!

“Наше слово” №30, 22 липня 2012 року {moscomment}